СУСПІЛЬСТВО

Мрія є! І вона їх прихистила та здружила

Ще два роки тому луганчанин Ігор Рябов та донеччанин Дмитро Кочура ні сном ні духом одне про одного не відали. Кожен жив своїм життям, творив власну історію. Обоє молоді, амбітні, працьовиті.

Корективи в їхні плани на майбутнє внесли «зелені чоловічки». Коли ця нечисть заполонила Крим, хлопцям і невтямки було, що ось-ось сепаратистсько-зрадницька епідемія докотиться й до їхніх домівок. А вона докотилася.

Сьогодні вони вже спокійно розповідають про перипетії останніх двох років. Їхня правда важка, неоднозначна й оптимістична водночас.

Ігор Рябов: Мама моя патріотка, але вона проти нашого повернення на Донбас

Ігор Рябов нині заступник директора з комерційних питань на Кіровоградському швейному виробництві «Мрія Є». У Кіровоград, розповідає, приїхав із Луганська 5 липня 2014 року, відразу після того, як у місті розпочалися активні бойові дії.

– Я виїхав із Луганська вже наступного дня після того, як біля мого будинку розірвався снаряд, – згадує чоловік. – У підвалі довелося провести всю ніч. Її я ніколи не забуду… Наступного дня ще ходили потяги, ще вдалося без проблем взяти залізничні квитки – залізницею було значно легше добратися до мирної території, ніж через блок-пости. Так ми з дружиною, дитиною й сестрою полишили Луганськ. Батьки залишилися, живуть там і зараз, слава Богу, їхнє житло не постраждало. Нещодавно мама приїздила в гості.

Спочатку ми сподівалися, що це на два-чотири тижні. Думали, погостюємо в кіровоградських родичів і повернемося. Я спочатку навіть роботу не шукав. На батьківщині у мене був невеличкий приватний поліграфічний бізнес, сподівався, повернуся й розвиватиму його. Але не вдалося… Ситуація в Луганську лише загострювалася, тож за пару місяців зрозуміли, що треба залишатися на новому місці. Роботу шукали довго, бо хотілося підібрати щось підходяще. Але виявилося, що в аграрній області це не так просто. Лише за кілька місяців я потрапив на співбесіду на швейне виробництво «Мрія Є». Директор Інна Борисівна запропонувала менеджерську роботу – вона мені була близька і зрозуміла, оскільки й мій бізнес був із цим пов'язаний.
Нині радий, що я тут. Видно перспективи, зрозуміло, куди рухаємося і чого прагнемо. Тут я маю можливість підвищувати свою кваліфікацію, і платня не погана. Залишається лише працювати з повною віддачею.

Орендуємо трикімнатну квартиру. Звісно, після Луганська – Кіровоград дещо затісний (там утричі більше населення). Але тут – спокійно, і це – найбільша перевага. Я тут бував і раніше в гостях, тому для мене це місто якщо не рідне, то доб-
ре знайоме. Звісно, не все ідеально, але є дах над головою, робота і не стріляють.

– Колись війна скінчиться, ви плануєте повернутися назад?

– У світлі останніх подій, я б хотів залишатися жити тут і розвиватися разом із цією компанією, яка вже стала мені доволі близькою. Крім того, моя мама, котра є беззаперечною патріоткою, витримує чітку проукраїнську позицію, однак вона проти нашого повернення на Донбас, мабуть, материнське серце щось підказує.

– Що розповідає? Яке сьогодні ставлення сепаратистів до корінного населення?

– Як до низькосортних. Там сепари – боги і королі, хоча до цього багато хто з них був ніким, нічого власним трудом у житті не досяг, а тут їм раптом випала така нагода кимось чи чимось керувати й вони себе відчули всесильними. По вулицях розгулюють із автоматами.

– З'являлося колись відчуття того, що можна було не допустити такої ситуації із захопленням невідомо ким частини української землі?

– Так, звичайно. Був розпач від того, що ти особисто не можеш нічого змінити. Як усе починалося? 4 квітня 2014 року без єдиного пострілу захопили СБУ Луганської області. Захопили найзахищенішу структуру, де перший поверх монолітний, усе приміщення охороняється. Його просто взяли і… захопили. Як таке можливо? Звичайно, це на совісті тих, хто це дозволив зробити, на совісті влади.

– Пане Ігорю, як ви почуваєтеся в Кіровограді?

– Тут з’явилося нове коло спілкування. Безперечно, поталанило, що у нас дружний колектив, ми й поза роботою спілкуємося, ходимо одне до одного в гості. А ще кардинально змінилися мої світоглядні позиції, я відчув, що стаю іншим – загартованішим, не пасую перед труднощами, завжди намагаюся знаходити вихід зі складних ситуацій, і це вважаю теж плюсом.

Дмитро Кочура: Мрію, щоб донечка ніколи не чула вибухів, від яких здригається серце

Донеччанин Дмитро Кочура у Кіровограді з 18 липня 2014 року.Працював спочатку водієм на швейному виробництві «Мрія Є», згодом – менеджером відділу продажів, зараз – начальник цього підрозділу.

– У Київ на Євромайдан я не їздив, а в Донецьку бував часто, згодом шкодував, що ходив туди без зброї і через те сильно ризикував, – ділиться спогадами про тамтешнє життя Дмитро. – Сьогодні дехто каже: не було б Майдану – не було б війни. Та ні, вторгнення на нашу територію було заплановано значно раніше.
З Донецька я поїхав з невеличкою сумкою, оскільки вибирався на два тижні до сестри в Київ. На той час у Донецьку хлопців мого віку просто з вулиці почали забирати копати окопи, виховували любов до ДНР, давали в руки автомати і наказували, по кому слід стріляти. Почали потроху закриватися підприємства. Я тоді працював мережевим адміністратором в Індустріальному парку Донбасу, що займав територію колишнього заводу хімреактивів. Щось здавали в оренду, щось будували, розширювали виробництво. Мене це влаштовувало, адже мав пристойну роботу, достойну зарплату, власну квартиру.

За тиждень мого перебування в столиці зателефонувала мама і сказала: «Сину, в Донецьк не повертайся, тут робити вже нічого». І так співпало в часі, що зі мною зв’язалася директор «Мрія Є» Інна Чижик – моя троюрідна тітка, і запропонувала роботу. За два дні я вже був у Кіровограді. Мені на той момент було все одно, де працювати, головне, щоб робота була.

Дружина ще деякий час залишалася в Донецьку, бо вона там ще працювала, але потім також перебралася сюди. Як тут? Іноді відчуваємо упереджене до себе ставлення. Хоча буває й навпаки, запам’яталося, коли продавець на ринку, дізнавшись, звідки ми родом, дуже хотіла нам допомогти.

28 грудня минулого року у нас народилася донечка. Мрію, щоб вона ніколи не бачила, як падають літаки, летять ракети, не чула вибухів, від яких здригається серце.

– Пане Дмитре, чи хочеться туди знов?

– Складне запитання. Власне, складних питань нині взагалі багато, починаючи з того, що таке патріотизм і де його більше, а де – менше, і закінчуючи тим, кого вважати друзями. Болить душа за Донецьк, за тим, яким він був ще два роки тому. Ніби й зараз там працює інфраструктура, ремонтують дороги, але вже не висаджують тисячі троянд, якими так славився Донецьк. Іноді здається, що ніколи там і не жив. Навіть, якщо уявити, що завтра закінчиться війна, думати про повернення сьогодні не випадає. Тут задовольняє поки що все – робота, орендоване житло, знов таки – нові друзі і тиша, що нині сприймається по-новому, зовсім не так, як іще пару років тому.

…Ось такі дві історії. Двох різних людей, учора об’єднаних спільною бідою, а сьогодні – спільними мріями. Мрія є! Вона їх прихистила та здружила.
Лариса РОМАНЮК