СУСПІЛЬСТВО

Конфронтація замість реабілітації, або Чому не виконує свого призначення центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів у Кіровограді

Як ми ставимося до скаржників? У частині випадків, як до людей із порушеною психікою, бо пишуть листи, ходять по кабінетах, відволікають державних мужів від важливих справ. А якщо ці люди скаржаться справедливо й вимоги їхні законні? Все одно вони не викликають у багатьох симпатій. Так уже повелося.

Не думали матері дітей-інвалідів і представники громадських організацій, добиваючись відкриття в Кіровограді п’ять років тому центру соціальної реабілітації дітей із особливими потребами, що опиняться в ролі скаржників, що проти них застосовуватимуть деякі елементи гібридної війни і їм доведеться виправдовуватися, захищатися. Вони були переконані в головному: такий центр має бути, адже соціальної реабілітації потребують сотні дітей міста. 

Фактично ініціаторів звинувачують у корисливості. Один із кіровоградських сайтів, явно виконуючи замовлення, не двозначно натякнув на те, що хтось, використовуючи матерів, хоче «взяти під контроль комунальний заклад з корисливих мотивів». Той «хтось» – відомий підприємець, колишній народний депутат Андрій Табалов. На підтвердження навіть розмістили «з власних джерел» ілюстрацію, на якій легко впізнати пана Андрія з Людмилою Шукрутою, однією з ініціаторок руху за згаданий центр. Підстава – ніби через заклад підуть великі гроші як бюджетні, так і грантові, і ці люди постараються їх привласнити. Хоча чомусь автори згаданого сайту не вказали, що Табалов особливим дітям допомагає вже більше семи років поспіль і при цьому свою благодійну діяльність не афішує. Більше того, на ситуацію навколо центру відреагував публічним закликом не переводити важливі соціальні проблеми у політичну площину й не спотворювати щиру традицію благодійності звинуваченнями в «особистих інтересах», але це автор публікації теж проігнорував.

Сайт навіть розписав, як можна обдурити грантодавачів. Читаємо: «Наприклад, пишеш заяву на грант, можеш докладати фотографії, плани, звіти – ми працюємо з дітьми. Після того, як грантові кошти отримані – звітуєш про проведені заходи, знову докладаєш фотографії з дітьми. Гроші отримані і «відпрацьовані», хоча насправді все робиться бюджетним коштом». Виникає запитання: звідки така поінформованість – чи не з власного досвіду взято?

Виглядає це не тільки не переконливо, а й не солідно. Видавати плоди власної фантазії за правду можна тільки з однією метою – ще більше заплутуючи ситуацію й переводячи стрілки на інших.

Перший директор центру, наближена до одного з відомих у місті керівників особа, не мала уяви, що вимагається від неї й очолюваного нею закладу. Знадобилося два роки, щоб вона увійшла в курс справи, але й після цього центр не виконував своїх функцій. Минулого року спеціальна комісія зафіксувала, що його відвідують щодня в середньому п’ять-шість дітей, а планувалося, що їх буде близько півсотні.

Після тривалих непорозумінь директор звільнилася. Її обов’язки тимчасово виконувала мама дитини, яка відвідує центр, одна із його організаторів Анна Бондарєва. При ній батьки могли нарешті полегшено зітхнути: жінка, за освітою педагог, налагодила нормальну роботу закладу. Сподівалися, що вона його й очолить, але у керівництва Кіровської районної ради були інші плани. Ось як обґрунтував тому ж сайту обрання директором іншої людини голова райради Олександр Кришко: «На сесії шляхом рейтингового голосування пройшла саме Лілія Місюня. У неї є необхідна освіта, вона – реабілітолог, дефектолог, у неї є купа наукових праць по цьому напрямку, вона займається з такими дітками».

При цьому голова не забув наголосити, що вони заради об’єктивності з власної ініціативи оголосили конкурс, аби вибрати найдостойнішого кандидата. Утворили комісію, яка заслухала всіх десятьох претендентів й рекомендувала сесії чотирьох, двох із яких, як стало тепер зрозуміло, мали відсіяти ще на самому початку як людей випадкових. Хоча, зважаючи на явну упередженість публікації і організацію необов’язкового конкурсу, випадковість тут, мабуть, ні до чого. В одному з районів нашої області теж, аби не обрати неугодного, але успішного редактора районної газети, до конкурсу запросили навіть безробітну людину, й це посприяло створенню об’єктивності процесу.

Матері, не згодні з вибором депутатів, а точніше – Кришка, оббивають тепер пороги різних владних кабінетів. Завітали вони й до редакції газети «З перших уст». Свою позицію пояснюють так:
– Ми сподівалися, що знайдемо спільну мову з новим директором, але наші сподівання не справдилися. Спів-праця не складається, спілкування щоразу заходить у глухий кут і носить епістолярний характер: запит – відповідь. Така вимога Лілії Місюні.

Може, директор не хоче ще більше розпалювати протистояння й намагається пригасити його таким способом? Навряд. Навіщо тоді було їй скликати батьківські збори, не запросивши на них усіх батьків? До слова, присутнім тоді на зборах був і Кришко, який порадив тим, кого не влаштовує захід, покинути його.

Незгодних ображає те, що питання призначення нового керівника центру розглядалося на сесії одним із останніх.

– Як, – запитують вони, – можна було з тяжко хворими дітьми висидіти весь день у раді?

На їхнє переконання, розгляд питання було внесено до порядку денного одним з останніх навмисне – щоб вони не витримали й розійшлися. Крім того, нібито депутати ображали батьків особливих дітей, обзивали їх грубими словами. Звідси й висновок: і конкурс, і розгляд питання депутатами, і обрання Лілії Місюні – результат закулісних домовленостей, а відтак батьки й волонтери не сподіваються, що центр працюватиме краще, ніж працював досі.

Здається, їхні побоювання не безпідставні. Кажуть, новий директор не хоче визнавати батьківську раду, забирає кімнатку, яку та займає. Вона й проти того, щоб у цент-рі знаходилася гуманітарна допомога. Людмилу Шукруту, котра чимало років працює з благодійниками, така постановка питання дивує. Але найбільше викликала негативний резонанс серед батьків відмова директора надати місце для фахівців центру стимуляції мозку, котрі прибули з Києва за сприяння волонтерів. Передбачалося, що лікарі обстежать і пролікують пацієнтів центру. Це було б дуже зручно всім, однак Лілія Валеріївна сказала, що вона не може здавати кімнату в оренду без згоди вищого керівництва. Але хіба вона не могла сама отримати згоду й тим самим показати батькам, що вона прагне з ними спів-працювати? Зрештою кімнату знайшли в одній з приватних структур, тільки це не послабило напругу в стосунках директора з батьками.

– При мені центр уже відвідували 53 дитини, це більше на третину, ніж до того. Нині жодна нова дитина не оформлена, їх лише відраховують, – розповідає про перші «досягнення» нового директора Анна Бондарєва.

Аби почути думку на ці звинувачення самої Л. Місюні, ми зателефонували їй і попросили відповісти на кілька запитань. Лілія Валеріївна сказала, що по телефону з журналістами не спілкується, часу на те не має, але потім передумала й пообіцяла зв’язатися з нами наступного дня й домовитися про зустріч. Було це півтора тижня тому. Чекаємо й досі. Чому вона не зателефонувала, адже це в її інтересах оприлюднити своє бачення того, що відбувається в очолюваному нею центрі, які зміни на нього чекають? Чи не свідчить це про те, що вона й справді не збирається довго там затримуватися, про що нібито вже комусь сказала?

Немає сумніву, що сьогодні Кіровограду потрібен справж-ній реабілітаційний центр, а може, й не один, враховуючи кількість дітей з особливими потребами. А поки що влада мала б подбати про ефективну роботу того центру, що вже є, – він явно не справляється зі своїми функціями. Проте таких спроб з її боку не видно, крім коментарів у соцмережах.

Виникає класичне запитання: що робити? З ним ми звернулися до людини, найбільш поінформованої про ситуацію в цьому закладі, голови Кіровської райради Олександра Кришка. Роботу закладу сьогодні він вважає нормальною, в той же час не бачить бажання батьків спів-працювати з його адміністрацією. Тому, на його думку, треба зачекати, поки вляжуться пристрасті.
Навряд, що така пропозиція якісно поліпшить роботу центру. Більш конструктивною тут, мабуть, є пропозиція батьків: аби центр соціальної реабілітації дітей підпорядковувався міській раді. Це виправдано тим, що кошти на його утримання все одно виділяє вона, та й пацієнти центру – діти не тільки з Кіровського району.

Але починати треба, очевидно, все-таки з налагод-ження нормальної співпраці директора і батьків, інакше конфронтація між ними призведе до того, що центр залишиться без дітей, або ж його й надалі відвідуватимуть всього п’ятеро чи шестеро з них.

Лариса РОМАНЮК,
Валерій М‘ЯТОВИЧ
P. S. За кілька днів після «теплого» прийому столичних лікарів у реабілітаційному центрі в Україну завітав легендарний Нік Вуйчич. Він народився без кінцівок. Однак, незважаючи на свої фізичні вади, веде активний спосіб життя. Нік плаває, займається серфінгом, їздить на скейтборді, працює за комп'ютером. Він одружений та має двох синів. Вуйчич багато подорожує світом, виступаючи у школах, університетах та інших організаціях. Можливо, тому він може собі дозволити усе це, що народився в цивілізованій Австралії? Але ж і ми маємо вже нарешті ставати цивілізованими…
Л. Р., В. М.