СУСПІЛЬСТВО

Василь Гребенюк: Служба на підводному човні – найяскравіший період мого життя

Уже багато років в один із літніх днів на вулицях Кіровограда можна побачити чоловіків солідного віку в морській формі. То переважно моряки-підводники, яких здружила служба на флоті, а також обласна організація на чолі з Василем Гребенюком. Можна навіть сказати, що більш активного братства, ніж ця організація, в області й немає. На жаль, про її діяльність широкому загалу відомо не багато, але ж, знаючи Василя Петровича, можна не сумніватися, що лише святковим заходом вона не обмежується.

– Василю Петровичу, спочатку поясніть, будь ласка, таке: ви народилися в Компаніївському районі, з малих літ довкола бачили тільки широкий степ, і раптом така відданість морю – чому?
– Мій старший брат, Григорій, мріяв про небо. Льотчиком не став, але багато років працює в Кіровоградській льотній академії, тож, можна сказати, частково його мрія здійснилася. А мене манило море. Я багато читав про морські подорожі, уявляв себе на кораблі. Коли проходив призовну комісію в 1969 році, лікарі робили помітки в моїй картці: «придатний для служби на військово-морському флоті». Ніби знали, що я хотів потрапити саме на флот.
– І потрапили не просто на флот, а на підводний…
– На навчальній базі поблизу тодішнього Ленінграда ми, новобранці, проходили ще одну комісію, і на виданому мені аркуші лікарі ставили штамп: «годен к службе на ПЛ». Тобто придатний для служби на підводному човні. Чесно кажучи, спочатку це мене засмутило, бо служба на надводному кораблі здавалася романтичнішою: бачитимеш море, чайки, паруси. Але офіцери заспокоїли: «Та ти радій, що на підводний човен, бо на «коритах» уже не модно в море ходити». Потім з’ясувалося, що я мав ще й непоганий слух, тож мене відправили навчатися на акустика. Акустик – це, як кажуть, очі й вуха підводного човна. І ось у навчальному центрі я дізнаюся, що тут свого часу навчалися тридцять шість майбутніх Героїв Радянського Союзу. Їхні портрети висіли в холі. Стоячи не раз на посту біля прапора, я вдивлявся в обличчя цих людей, запам’ятовував їхні прізвища, а потім до рук мені потрапила книжка Івана Колишкіна «В глубинах полярных морей», де я прочитав, що один з Героїв-підводників, Ізраїль Фісанович, родом з Єлисаветграда, тобто мій земляк. Я неабияк пишався цим фактом. Почав шукати інформацію про Ізраїля Ілліча. Пізніше бачив будинок у Полярному, в якому він жив під час служби, пам’ятну дошку, бюст.
– Чим була для вас служба на підводному човні?
– З висоти прожитих літ можу сказати напевне: це була справжня школа мужності. Я там багато чому навчився, зокрема, як треба будувати стосунки з людьми. Взагалі це найяскравіший період мого життя. Тому, коли вже відійшов від активної трудової діяльності, вирішив присвятити себе громадській роботі з колишніми підводниками, і вже через рік, у 2000-му, вперше в Кіровограді організовано відзначили День військово-морських сил. До того я заздрив прикордонникам: чому вони такі дружні, на свято можуть одягти свою зелену фуражку, а ми, моряки,
не можемо зібратися гуртом?
– В який день ви збираєтеся?
– Кожен президент нашої країни переносив дату святкування Дня військово-морських сил, тому, щоб нікого не заплутати, ми збиралися, як було встановлено ще в 1939 році, – в останню неділю липня. Офіційний День військово-морських сил теж святкували, і так, мабуть, тривало б довго, якби не російська агресія на Донбасі. Вона примусила нас переглянути традицію, й відтепер ми відзначаємо День військово-морських сил тільки разом з усією Україною, бо ми – українські патріоти, ми за цілісність і незалежність України.
– Як ви проводите День військово-морських сил?
– Збираємося біля одного з фонтанів на центральній площі, фотографуємося, йдемо або їдемо на фортечні вали, де вклоняємося пам‘яті героїв. Потім кладемо квіти до бюсту Григорія Куроп‘ятникова, до пам’ятної дошки Ізраїля Фісановича і їдемо в музей, що знаходиться у Великій Северинці. Там оглядаємо нові експонати, спілкуємося.
– Коли обласна організація ветеранів-підводників стала організацією імені Героя Радянського Союзу Ізраїля Фісановича?
– Як обласна організація офіційно ми зареєструвалися в 2006 році. Тоді ж було створено й Всеукраїнську асоціацію ветеранів-підводників. До слова, перше зібрання її ради пройшло в нас, у Кіровограді. А в 2014 році, готуючись відзначити сторіччя з дня народження нашого прославленого земляка, ми назвали нашу обласну організацію його іменем. Потім з‘ясувалося, що й Харківська обласна організація носить його ім‘я, і це не було випадковістю, адже, як відомо, з Єлисаветграда Фісанович переїхав з батьками до Харкова. Харківчани допомогли мені вийти на сина Фісановича Тараса, котрий мешкає в Німеччині. Я запросив його взяти участь у ювілейних заходах. Тарас Ізраїлович приїхав, не зважаючи на поважний вік, за що ми йому дуже вдячні. То була незабутня подія. Ми показали йому місто, побували з ним на вулиці, названій на честь його батька (колишня Нижня Пермська). Тоді ж виникла ідея спорудити в Кіровограді пам’ятник легендарному підводнику. Скульптор Віктор Френчко вже виготовив його в гіпсі, залишається відлити і встановити, але бракує коштів, і ми дуже розраховуємо на допомогу меценатів та небайдужих кіровоградців.
– У декого з читачів може виникнути запитання: заради чого ви усім цим займаєтеся? Що відповісте?
– Знаєте, раніше я над цим особливо не задумувався – ну, зустрічаємося, ну, згадуємо, ділимося думками, щось робимо. Але сьогоднішні події на Донбасі примусили подивитися на все це по-іншому. Фактично ми робимо потрібну справу – допомагаємо виховувати справжніх патріотів нашої країни. Не передати словами, з якою цікавістю діти відвідують зроблений нами музей морської слави, слухають розповіді про подвиги моряків, розглядають експонати, а ми тішимося, що наша праця не є марною, що й ми робимо свій внесок у військово-патріотичне виховання молодших поколінь.
– Чимало ветеранів-підводників, вихідців із нашого краю, та й тих, з ким ви служили на одному човні, нині живуть у Росії – не зіпсувалися стосунки з ними?
– Дехто з них уже записав мене до «чорного списку», але більшість правильно розуміє те, що відбувається на Донбасі, що в загостренні стосунків між двома країнами винна саме Росія.
– Ви багато читали про Фісановича, можна сказати, знаєте про нього все. Якою людиною він був?
– Я міг би відповісти коротко: його всі любили, і цього було б достатньо, але ось ще на чому мені хочеться наголосити.
Це була обдарована, наполеглива, кмітлива людина. Фісанович всюди відзначався дисциплінованістю, старанністю, що зрештою особливо прислужилося йому під час війни. Його призначили командиром підводного човна М-172 (так звана «малютка») 22 липня 1941 року, а вже через місяць цей човен непомітно проник у ворожу гавань і торпедував транспорт, пришвартований біля пірсу. Фісанович став першим командиром у бригаді підводних човнів Північного флоту, хто зумів потопити за один похід два транспорти ворога. А всього за два роки він відправив на дно тринадцять одиниць, в тому числі й два крупних кораб-лі. Третього квітня 1942 року йому було присвоєно звання Героя, а човен нагороджено орденом Червоного прапора. На підтвердження неординарності цієї людини додам і те, що Ізраїль Фісанович писав вірші, друкувався в пресі, в 1944 році, ще за його життя, світ побачила книга «Записки підводника», а пісня «Строевая подводная» стала неофіційним гімном підводників. Загинув Фісанович, як тепер уже встановлено, випадково. Коли переганяли з Великобританії переданий Радянському Союзу підводний човен, його помилково атакував літак британської берегової охорони.
– Знаю, ваша організація вже вийшла й на міжнародний рівень…
– Так, ми підтримуємо зв’язки з ветеранами-підводниками багатьох країн, беремо участь у міжнародних зібраннях. Зокрема, побували на конгресах в Росії, Франції, Польщі, Туреччині, Ізраїлі.
– Про що йдеться на міжнародних зустрічах?
– Завдання у підводників, яку б країну вони не представляли, одне й те ж – будь-що зберегти мир. Вони прагнуть не допустити ситуації, коли змушені стежити одні за одними через окуляри перископів. На конгресах приймаються звернення до лідерів країн, подаються пропозиції, як зняти напругу тощо. Мушу зазначити, що в окремих країнах організації підводників дуже впливові, й до них прислухаються уряди та політики.
– Що найближче у планах вашої організації?
– Відзначення Дня Перемоги. Тисячі вихідців із нашої степової області в роки Другої світової війни боролися з ворогом на морях і океанах. Окрім Ізраїля Фісановича, хочу також згадати двічі Героя Радянського Союзу Олексія Мазуренка, Героя Радянського Союзу Григорія Куроп‘ятникова та його дружину й однополчанку Ганну Олексіївну, Василя Фесенка, Олексія Дубівку, Віктора Корнера, Василя Клюя, Миколу Басистого, Івана Індика, Бориса Фруля, Михайла Байсака, Миколу Квашу, Миколу Борисенка, Олександра Мельниченка. Окремих з них уже немає серед живих, тож наш обов’язок – вшанувати їхню пам'ять, покласти квіти на могили. Ну, й не припинятимемо збір коштів на встановлення пам’ятника Фісановичу, про що я вже казав.
– Мені лише залишається побажати вам, щоб задумане вдалося виконати.
– Дякую.

Валерій М‘ЯТОВИЧ