СУСПІЛЬСТВО

Ірина Веригіна: Луганчани починають усвідомлювати, що їхня країна - Україна

Немає дня, коли б у новинах не надавали їй слово, і це зрозуміло: Ірина Веригіна очолює сьогодні одну з областей України, де триває боротьба з російськими терористами. А ще вона наша землячка - народилася в Рлександрівці. 

Цей ошатний будинок стоїть в селищі Олександрівці – не в центрі, але й не на околиці – на тихій вуличці, яку не часто турбують автомобілі і на якій за високим, вкритим соковитими яблуками гіллям майже не видно покрівель. Тут, через невисоку огорожу, виглядають із далекого краю на доньку пенсіонери Єгорови – мати і батько Ірини Веригіної, нинішньої очільниці Луганської області.

Обов’язки «губернатора» Ірина Костянтинівна виконує віднедавна, кілька місяців, після того, як призначені на цю посаду чоловіки виявили свою повну неспроможність. Хто слідкує за подіями на Донбасі, може уявити, скільки і якої відповідальності справ звалилося на її тендітні жіночі плечі. Поновлення інфраструктури і зруйнованої економіки, звільнення заручників, вивезення з області дітей, яких бойовики намагаються переправляти в Росію (готувати там із них яничар чи що?). Напередодні того дня, коли я зустрівся в Олександрівці з Галиною Степанівною і Костянтином Івановичем, Веригіній з допомогою консула вдалося врятувати від неволі в чужій країні шістдесят двох дітей, а взагалі з небезпечної зони їх відправлено близько двох тисяч. Чи ж для жінки така ноша?

– Звідки в Ірини сили і, взагалі, як вона опинилася у вирі політичної круговерті? – запитую батьків.

– У доньки – твердий і сильний характер, – відповідає мати. – Вона завжди була активною, з гострим почуттям справедливості, що й привело її в ряди «Батьківщини». Спочатку очолила міський осередок партії в Красному Лучі, потім – обласну організацію, а згодом стала першим заступником голови обласної держадміністрації.

– Не всі її там зустріли з розпростертими обіймами: до «Батьківщини» на сході завжди ставилися упереджено, – продовжує батько. – Але невдовзі переконалися, що Ірина – людина серйозна і ділова, серед державних службовців у неї з’явилися справжні союзники.

Я особисто знаю Єгорових ще з їхніх шкільних років. Про Ірину ж кажуть, що характер від батька, а душа від матері. З огляду на це, думаю, що луганчанам на керівника області таки серйозно поталанило.

Ірина Веригіна закінчила Хабаровський педагогічний інститут. Загалом їй далеко від наших країв довелося прожити чимало років, але це не завадило стати українською патріоткою.

За сприяння батьків мені вдалося поговорити і з самою Іриною Костянтинівною по телефону. Ось яка вийшла розмова:

– Пані Ірино, як поводяться рядові луганчани сьогодні?

– Люди залякані, адже постійно ведуться обстріли. Бойовики не рахуються з життям мирних громадян, більше того, спеціально обстрілюють житлові райони, щоб потім звинуватити у цьому українських силовиків.

– А наскільки адекватно розповідають про події на Донбасі українські засоби масової інформації? Іноді можна почути, ніби розповідають не про все.

– А чи потрібно «розповідати про все»? Часом журналісти, самі того не усвідомлюючи, інформують бойовиків про те, що, фактично, становить військову таємницю. Сьогодні вони стали обережнішими – вчаться працювати у воєнних умовах. Взагалі ж, щоб знати, що діється на Донбасі, потрібно туди приїхати, поспілкуватися з людьми, із нашими воїнами або ж поговорити з тими, хто виїхав із зони конфлікту. До нас приїздить багато людей, в тому числі військові спеціалісти, що допомагають знешкоджувати вибухові предмети, зачищають міста від наслідків боїв, за що ми їм дуже вдячні. Окремо хочу подякувати кіровоградцям – як волонтерам, так і учасникам антитерористичної операції. Як відомо, в боях за Лисичанськ загинули командири кіровоградських стрілецьких батальйонів Олександр Радієвський і Павло Сніцар. Їхній подвиг назавжди залишиться в нашій пам’яті. Мешканці Сєвєродонецька вже запропонували перейменувати центральну площу Леніна на честь генерал-майора Радієвського.

– Як сприймають жителі Луганщини українську армію?

– Як визволителів. Не всі ще розуміють, що руйнування їм принесла не вона, а терористи, але все більше тих, хто усвідомлює, що сталося. Переконана, луганчани починають усвідомлювати, що Україна єдина, що це їхня країна, і її європейський вибір – єдино правильний. Не відразу, але цей шлях усвідомлення вони пройдуть обов’язково.

– Що потрібно, щоб вони подолали його якомога швидше?

– Потрібна широка об’єктивна інформація. Люди задурманені телепередачами з Москви. Влада зробила вірно, коли припинила трансляцію брехливих російських каналів. Треба якнайшвидше дати людям роботу і забезпечити їх нормальною зарплатою. А ще влаштовувати обмінні поїздки, щоб мешканці Донбасу бачили і розуміли: і у них, і у львів’ян чи кіровоградців – одні й ті ж проблеми, а на Майдані люди стояли за гідність кожного громадянина, за справедливість і нормальні умови життя.

– Війна закінчиться, розпочнеться відбудова. Питання може здатися дивним, але наскільки руйнація, викликана російською агресією, посприяє модернізації пострадянської совкової економіки Донбасу?

– Ми не відновлюватимемо те, що не вписується в технології двадцять першого століття. Натомість залучатимемо як іноземні інвестиції, так і зарубіжний досвід та технології. Донбас із технологічно депресивного повинен перетворитися на сучасний індустріальний регіон.

– Дякую за розмову. Успіхів Вам у нелегкій роботі і хай береже Вас Господь!

– Дякую й Вам. Передавайте мої щирі вітання всім землякам-кіровоградцям. Слава Україні!

Броніслав Куманський