СУСПІЛЬСТВО

Світлана Бик: Найбільше мене тішить те, що в нашій школі жодна дитина не почувається зайвою, непотрібною

Як можна з першого погляду закохатися в людину, так можна закохатися і в щось неживе, наприклад, у школу.

Щось подібне сталося зі мною, коли я пристав на запрошення екс-секретаря Кіровоградської міськради Івана Марковського побувати у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3 імені Олени Журливої. Дорогою він розповідав мені, що подібної школи немає ні в Україні, ні на теренах значно ширших, бо в якій ще школі, казав, навчалися п‘ять майбутніх Героїв Радянського Союзу? Він переконував мене, що іншої такої школи не знайдеться, й розповідав про своє бажання допомогти увічнити пам‘ять про видатних її вихованців. І ось коли ми опинилися біля двоповерхової будівлі, не схожої на школи, збудовані за типовими проектами в останнє півстоліття, я відчув, що проймаюся симпатією, що вона мені подобається.

Зовні школа № 3 не схожа на інші школи, і цьому є пояснення: два роки тому вона відсвяткувала своє сторіччя. Не схожа вона на своїх сестер і всередині: високі стелі, світлі класи, сторічні кахлі, чистота й порядок. Сюди можна влаштовувати екскурсії. Уявляю, які незабутні враження справляє цей справжній храм науки на шести- чи семирічну дитину, котра вперше переступає його поріг, якщо й ти, дорослий, не залишаєшся байдужим.

Спілкуючись із вчителями, відвідуючи музей історії, світлицю Олени Журливої, я, здається, здогадався, в чому ще особливість цієї школи. В тому, що тут панує доброзичливість. Без неї не може нормально існувати жоден педагогічний колектив. Доброзичливість розкриває творчі здібності і учнів, і їхніх наставників, допомагає школі не губитися серед інших навчальних закладів, про що свідчать численні відзнаки за успіхи в навчанні, в спорті, громадському житті міста. Зрозуміло, що така атмосфера значною мірою створюється насамперед керівником, і про це добре знає директор Світлана Стахівна Бик, з якою ми й говоримо про сьогоднішній день цієї, без сумніву, незвичайної школи. Та я не можу спочатку не поцікавитися в неї, як виникла ідея присвоїти школі ім’я неординарної особистості, однієї із жертв сталінського терору, поетеси Олени Журливої.

– Відбувалося це в два етапи, – каже Світлана Стахівна. – Ще в 1998 році Кабінет мініс-трів прийняв відповідну постанову, але, на жаль, тодішнє керівництво школи не довело справу до кінця – не внесло зміни в установчі документи. Вдруге постало питання в 2013 році, коли ми готувалися до відзначення столітнього ювілею. Звертатися до уряду вже було непотрібно, бо це належало до компетенції міської ради, й вона нам допомогла. Ім‘я Олени Журливої з‘явилося в назві школи не випадково – після звільнення з таборів ГУЛАГу вона викладала в нашій школі українську літературу й мову. Але спочатку школа носила ім‘я В. Леніна, потім, в період українізації, називалася іменем І. Франка, потім знову В. Леніна. Мінялися й назви: Єлисаветградська, Зінов‘євська, Кіровська, Кіровоградська. Тобто історія школи – це якоюсь мірою віддзеркалення історії держави, тих процесів, що в ній відбувалися. Але є одна характерна деталь: у всі часи школа залишалася українською. Бувало, в якийсь період до неї «тулили» російські класи, але статус української не змінювався.

– До будівництва вашої школи були причетні брати Ельворті?

– Ми шукали підтвердження такої причетності в архівах, однак жодних слідів не знайшли. Не знайшов їх і Павло Босий, котрий організував приїзд до Кіровограда нащадків Ельворті. До слова, у нас в гостях побував правнук відомих промисловців та меценатів, він ретельно обстежував і цеглу, і ковку, що збереглася, однак підтвердження причетності Ельворті виявити йому теж не вдалося.

– Світлано Стахівно, давайте від історії перейдемо до сучасності. Чим школа особлива в плані навчально-виховного процесу?

– Почну з того, що ми серйозно долучилися до проекту «Громадсько-активні школи». Він передбачає широке залучення ресурсів місцевих громад, громадських організацій, батьків, підприємств до шкільного життя, створення умов для виховання та практичного виявлення громадської активності учнівської молоді, відкритість самої школи як соціально-педагогічної системи. Тобто центром громади стає школа. Навіщо це потрібно, запитаєте. Ми повинні дати учню не тільки певні знання, уміння та навички, але й виховати з нього громадсько-орієнтовану особистість, яка після закінчення школи успішно займе своє місце в житті. Цим пояснюється необхідність сполучення шкільного мікросередовища з реальною дійсністю навколо школи. Іншими словами, громадсько-активна школа не відокремлює учнів від реального життя, а включає це життя у свої уроки, позаурочну діяльність, створюючи єдине поле громадського виховання не тільки учнів, але і всіх учасників освітнього процесу.

– Як це виглядає на практиці?

– У школі діє п’ять центрів. Один із них називається «Пат-ріот», куди входять, учні, вчителі, є ще центри «Орхідея», «Еколюдина» та інші. До кожного з них входять волонтерські загони, завдяки яким ми зв’язані з громадою мікрорайону. Взяти для прикладу центр «Еколюдина». На початку весни діти йдуть у громаду з листівками, інформацією: збережемо первоцвіт, збережемо кожну пташину тощо. Не прос-то розносять інформаційні бюлетні – розповідають, розвішують птахівнички. Ми постаралися встановити зв’язки з тими організаціями, які теж цими питаннями опікуються. Завдання – розширити наш простір за межі школи. Скажімо, нам надали кошти, діти дослідили колодязьну воду.

– До речі, які ж результати?

– Пити її неможна. Для нас важливо те, що в ході цієї роботи змінюються самі діти. Вони розуміють проблеми. Ось вони поїхали садити ліс. Це не просто виконання якогось завдання. Ця робота відкладається в їхньому серці. Взяти центр «Толерантність». Ми створили в закладі безконфліктний освітній простір. З боку нашої школи не було жодного конфлікту, жодної скарги на дітей. Створити цей центр нам допомогли шведи з організації «Врятуймо дітей». За їхньої участі відбулася перша посвята волонтерів. Ми дізналися, як слід діяти, щоб захистити дітей від насилля. За їхнього сприяння двоє наших учнів відвідали Албанію, де брали участь у європейському зльоті дітей. У Кіровограді помітною була наша акція «Ця рука ніколи не вдарить дитину». Діти йшли з плакатами, на яких були зображені їхні руки. До них долучилися й батьки. Дуже активно діє центр «Пат-ріот», який опікується ветеранами.

– Школа багато робить для громади, а що робить громада для школи? Чи існує зворотний зв'язок?

– Громада – це насамперед батьки наших учнів, які ніколи не відмовляють нам у допомозі. Ще є колишні випускники, серед яких я, в першу чергу, хочу назвати Євгена Степановича Бахмача, Всеволода Васильовича Мошнягула. Їхня допомога дуже відчутна. Варто згадати тут й Івана Івановича Марковського, який переймається патріотичним вихованням. Будучи секретарем міськради, він допоміг нам розв’язати найголовнішу проблему – відремонтувати дах, який являв собою решето і через що ми мали чимало клопотів. Нині за його сприяння розробляється проект ремонту фасаду школи, встановлення стели Героям.