СУСПІЛЬСТВО

А ще був випадок…

Журналістика – це не тільки «три доби не спати заради кількох рядків у газеті», це життя, в якому трапляється всяке – і сумне, і веселе. Напередодні професійного свята ми звернулися до колег із проханням поділитися спогадами про найпам‘ятніші моменти їхньої праці в ЗМІ.

Віктор ВОВЧЕНКО, колишній редактор Вільшанської районної газети:

«Це тобі не хвіст собачий!»

У кабінеті першого секретаря Вільшанського райкому партії Івана Юрченка розривались телефони: дзвонили інструктори, куратори, помічники, співчуваючі, застзави, зави і навіть секретар обкому з ідеології Анатолій Погребняк із одним-єдиним запитанням: «Та як він посмів?», додаючи, щоправда, при цьому: «І де ж був райком?».
Не знаю, які самозахисні аргументи слав у верхи райком, одначе мене відразу застерегли:
– Бери все на себе. Якщо не виключать, десь прилаштуємо.
Ще три дні потому летіли в Кіровоград оперативні депеші з розлогими поясненнями, як я потрапив у редактори, чи мій дід Андрій не служив у Петлюри, а тато в «російській визвольній армії» Власова. Чи, бува, не завербований кимсь…
І пішло-поїхало душевне костоломство.
...Хоч весь гармидер розгорівся на порожньому, сказати б, місці.
А було так: країна і з нею різнокаліберні ЗМІ готувались до відзначення 60-річчя Великого Жовтня. Ніде правди діти, наша редакція теж не ликом шита. Отож за рік анонсувала план дій (нові теми, сторінки, рубрики, блоки), запросивши широкий читацький загал до написання колективної повісті «Книга життя».
Спершу відгукнулися місцеві ветерани війни і праці, делегати з’їздів, передовики виробництва. Затим двічі Герой Соціалістичної праці знаний комбайнер із Херсонщини Марко Брага, завідувачка молочнотоварної ферми колгоспу ім. Леніна Лебединського району Сумської області Марія Савченко, відомий льотчик-челюскінець (Золота Зірка Героя за №1) Анатолій Ляпідевський...
Для більшої ваги, вважали, бракувало одного – спогадів найвірнішого ленінця, наймудрішого військового стратега, найборцішого в світі борця за мир, найталановитішого письменника.
І написали ЙОМУ.
І чекали від НЬОГО.
Тим часом у період нестерпно обнадійливого чекання у Кіровограді відбулась республіканська нарада-семінар редакторів районних і міськрайонних газет зі згаданої теми, на якій цековське та обласне керівництво й показало «Ленінську зорю» і розповідало про неї як про переможця чотирьох всесоюзних конкурсів, ще й закликало вчитись у вільшанців.
Я був на десятому небі чи, може, й вище. Я п’янів від усвідомлення того, що ось-ось на порозі редакції з’явиться листоноша з листом
у руках від НЬОГО.
І раптом таке гірке похмілля. А річ була проста-простісінька. Послання ЙОМУ, звісно, пройшло крізь цензурне сито кремлівських швейцарів-блюдолизів. Ті, розгнівавшись, що якийсь там селюк морочить голову вождю партії, хутко дзеленькнули пріснопам’ятному секретарю ЦК КП України Валентину Маланчуку, а останній добряче лупцюнув Кіровоград із наказом: «Провчити!».
І ось стою вже я перед завідувачем відділу пропаганди і агітації обкому партії Іваном Олефіренком і слухаю його гнівний монолог про себе: що політично короткозорий, авантюрист, ідейно нестійкий, позаяк дозволяю собі недозволене, критикуючи в газеті райпартапаратників і навіть декого із членів бюро.
Бачу, розпалився чоловік, чекає на моє каяття. Та я мовчу.
Зава це ще більше дратує, і він, нервово брязнувши олівцем об стіл, зривається на крик:
– Генсек тобі не хвіст собачий, аби писати якійсь задрипаній райгазеті. У Леоніда Ілліча весь Союз на плечах. Розумієш? Весь світ! Чого Америка тільки варта!
І без передиху припечатав: «Підеш на бюро!».
Справу мою відтепер мурижив оргвідділ. Точніше, почергово кілька все нових інструкторів чи не щодень телефонували, уточнювали, співставляли, численну кількість разів попереджуючи бути готовим їхати на бюро і стільки ж відміняли.
Врешті-решт наказано з’явитися до Погребняка.
Анатолій Іванович, загалом добра й толерантна людина, але до того хитрюща, котру на слизьке не заженеш, усміхнувся злегка і, потиснувши мою правицю, мовби ми з ним друзі-нерозлийвода, сказав:
– У ЦК вже повідомлено, голубчику, що з тобою проведена серйозна виховна робота. Так що, дорогий мій, не літай високо, бо обпечешся...
Потім неквапом підійшов до столика, випив склянку води й, не гасячи скупої усмішки, завершив, ніби списаним в Олефіренка:
– Генсеку, товаришу Вовченко, не до твоєї газети сьогодні. Масштаб не той. Не те звучання. Понімаєш?
Я на знак «поніманія» лише кивнув головою.
І звідтоді не літаю й не пишу. Ні генсекам, ні президентам, ні прем’єрам. Не до нас їм. У них – країна. Світ. Америка.
Не до нас.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ, заслужений журналіст України:

Одна із пережитих мною журналістських історій переконує, що «квартирне питання» псує не тільки москвичів, як стверджував Булгаков, а й мирних жителів провінційних міст Кіровоградщини.
Якось у редакцію зі скаргою звернулася жінка, технічна працівниця райвиконкому одного з південних районів області. Суть така: вона стояла в черзі на отримання квартири у відомчому будинку, зведення його вже закінчувалося, але керівник виконкому розпорядився пересунути її в черзі в інтересах, здається, свого родича. Я отримав завдання розібратися в ситуації. І прилетівши на місце (тоді ще в небі Кіровоградщини курсували літаки місцевих авіаліній), звернувся безпосередньо до голови виконкому. Той, приязно зустрівши мене і уважно вислухавши, обурився своїми підлеглими, котрі «щось там наплутали», пообіцяв негайно виправити ситуацію. І я, зустрівшись із заявницею, обнадіяв її, що все буде гаразд.
Та не встиг повернутися до Кіровограда, як вона зателефонувала редактору, розповіла, що її відразу ж викликало начальство, сказало, що ніякої квартири їй не бачити як своїх вух, а багато говоритиме, то залишиться й без роботи. І я знову полетів у райцентр. На мої запитання голова сухо відповів, що «там усе гаразд» і що мені «все роз’яснить юрист райвиконкому». Потім викликав секретаря, жваву жіночку із швидкими очима, і доручив мене їй. Та завела мене в окрему кімнату, покликала юриста, сказала, що він – досвідчений працівник, до того ж полковник чи підполковник у відставці, і залишила нас наодинці. Той розкрив папку з паперами, заговорив, і я відразу зрозумів, що він у юриспруденції – дуб дубом. А переглянувши документацію, побачив низку грубих порушень, але вигляду не подав.
– Усе правильно, – сказав я йому. – Тільки знаєте, редактор у нас такий зануда, почне вимагати доказів, що я злітав не даремно. Про всяк випадок зробіть для мене копії.
Юрист охоче погодився, невдовзі копії квартирної документації виконкому опинилися в моїх руках, і я, ні з ким не попрощавшись, подався на аеродром, звідки невдовзі мав відлетіти на Кіровоград. Коли літак відірвався від злітної смуги, я в ілюмінатор побачив, як до будиночка диспетчера під’їхав «уазик», з нього вискочила жіночка-секретар і замахала руками в бік літака, ніби й справді могла повернути його назад.
Моя стаття вийшла у наступному номері. А вже до вечора того ж дня на ім’я першого секретаря обкому партії передали лист, підписаний чи не всіма працівниками райвиконкому, які запевняли, ніби все, написане в газеті – «клевета». Перший викликав редактора і наказав суворо розібратися зі мною. Та я це передбачав. Тому попросив редактора місце для статті в наступному номері. І цього разу навів та проаналізував усі ті документи, що потрапили мені до рук і були незаперечним доказом моєї правоти.
Фінал цієї історії такий: заявниця квартиру отримала, голову виконкому невдовзі «пішли» з посади (не думаю, що тільки через мою статтю, очевидно, у чоловіка були гріхи й серйозніші), а я, як бачите, пишу і досі.