СУСПІЛЬСТВО

Свідок воєнних подій у Кіровограді: Від бомбардувань ховалися в підвалі

Всього лише чотири роки було Ларисі Демченко улітку 1941-ого. Але вона пам’ятає, і як німецька авіація бомбила Кіровоград, і як батька мобілізували на фронт, і ще багато чого з того часу. 

Дізнавшись, що Лариса Іванівна мешкала тоді в провулку Слуцького – теперішньому Декабристів, я попросив її прийти в те місце, щоб поговорити там про події майже вісімдесятирічної давнини. Жінка погодилася. І от ми – у затишному крихітному провулку неподалік поштамту.

"Тут стояла двоповерхівка, в якій ми проживали, – Лариса Демченко показує на одноповерховий будинок напроти нотаріальної контори. – Ми – це тато, мама, я і моя сестра Майя, старша за мене на шість років. Мама була вагітна, на сьомому місяці… "

Запитую Ларису Іванівну, як запам’яталося їй 22 червня 1941-ого.

Виявляється, вона не чула повідомлення Радінформбюро про напад Німеччини на Радянський Союз.

"У нас радіо в квартирі не було", – так пояснює жінка цю обставину.

Зате пам’ятає таке:

"Ревіли сирени, це означало, що наближаються бомбардувальники. Додому прибіг батько, який недалеко працював, в управлінні торгівлі. Він наказав нам, щоб сховалися в підвалі. А мене схопив на руки і поніс. Мій черевик упав, то він його підіймати не став…Згодом батько – йому тоді було двадцять дев’ять років – сказав матері, що має йти на фронт, а потім і попрощався з нами.  У серпні мама народила хлопчика, назвала Юрком. Бідували ми. А недалеко звідси, на Тимірязєва, німці розташувалися, кухню обладнали. Звідти так смачно пахло! Ми, діти, спостерігаючи через дірку в паркані за німцями, тільки слину ковтали. Якось німець, помітивши нас, забалакав до нас. Ми не розуміли, що він хоче, поки не показав нам миску. Тоді ми взяли вдома миски, і німець почастував нас гороховим супом… "

"Восени ж сорок другого мама вирішила, що нам треба перебиратися на Одещину, – веде далі Лариса Демченко. – Там, у селі Любашівці, проживали батькова мати з дочкою, моєю тіткою. Мешкали вони в сторожці біля церкви, біля них оселилися й ми, коли добралися туди. Сторожка  складалася із маленької кухні з піччю, та кімнатки невеличкої з ліжком і шафою, та сіней крихітних. Якось пройшла чутка, що підлітків забиратимуть у Німеччину. Дійсно, згодом німці ходили по хатах, шукали хлопців і дівчат. Така малеча, як я і братик,  окупантів не цікавила. А от Майю, якій виповнилося одинадцять, і мою сімнадцятилітню тітку цілком могли забрати. Тому ми їх переховували. Вони під час облав на печі в глибині, позад нас з Юрком, сиділи, прикриті ганчір’ям. Недалеко від нашого житла – школа, там розташовувалися німці. Одного разу ми помітили, що в наш бік прямує німець, високий такий, він завжди з нагайкою ходив, бабуся називала його ватажком. Ламаною російською він заговорив до нашої мами,  замовив, щоб вона зробила печеню. Мовляв, завтра прийдуть офіцери, треба їх смачно нагодувати. Мама викопала в корівнику ящик, де ховала сало. Приготувала на салі тушковану картоплю. Наступного дня до нас заявилися якісь німці і: «Матка, їсти». Мати, гадаючи, що то для них наказано приготувати картоплю, поставила страву на стіл. А коли вони поїли та пішли собі далі, прийшов отой високий німець. З’ясувавши, що їжі вже немає, і розлютившись, він витяг довгого ножа. А ми стоїмо перед ним  – мама, я з малим Юрком на руках, сестра і тітка. Німець заніс ніж над мамою і вгородив його в шафу, аж дошка тріснула. І пішов. Наступного дня приніс матері шоколадку. Мама кинула її на підвіконня… Одного разу до нас прийшов той же німець і наказав приготувати ліжко для офіцера. Тітка виконала наказ. Як з’ясувалося згодом, спальне місце призначалося не офіцерові, а службовому собаці. Здоровенного собацюру привели й вклали на ліжко! Якось – уже й не скажу, що за рік був, – приземлилися в Любашівці радянські парашутисти – хлопець і дівчина. Вони ночували в нас. Її звати Шурою, його імені не пам’ятаю. Вони дали нам яєчного порошку. А на світанку тихенько вийшли з хати. З парашута, який вони залишили, мама і тітка потім пошили плаття". 

Відступ німців із Любашівки і вступ в неї червоноармійців Ларисі Демченко запам’ятався так:

"Німці, які зупинилися в нас, привели в сіни теля. Бачу, німець приставив теляті до лоба пістолета і вистрілив. То вони готувалися до відступу – провізію складали. Через якийсь час після їхньої втечі у Любашівку вступили червоноармійці. Ми з сестрою почули з хати, що  гармошка грає на вулиці. Сестра проворна була, визирнула надвір. Повернулася з радісним криком: «Наші, наші!» Вийшли ми на вулицю. Бачимо: наш солдат грає на гармошці. Поряд – підвода. А люди несуть йому що в кого є. І плачуть…"

Наприкінці літа сорок п’ятого в Любашівку прибув батько, продовжує Лариса Іванівна.

"Він дістав на війні контузію, в госпіталі лікувався.Згодом наша сім’я перебралася в Кіровоград. Виявилося, наш будинок у провулку Слуцького зруйновано. Оселилися в бараку на вулиці Компанійця, теперішній Пашутінській, недалеко від перехрестя з Шевченка. Якось з мамою ішла вниз вулицею, на базар. На майданчику в нижньому кварталі, на лівому боці, стояли дві шибениці, встановлені німцями. У серпні сорок другого, перед від’їздом у Любашівку, я бачила там двох повішених чоловіків. От ходімо, покажу, де це".

Ідемо на Пашутінську. Лариса Іванівна показує те місце – там тепер будинок з вивіскою «Сток-центр».  

Вирушаючи на зустріч зі мною, Лариса Демченко взяла із собою старе сімейне фото. Воно їй нагадує про щасливі дні, коли тільки повернувся з війни батько. Лариса на знімку – крайня зліва у верхньому ряду.

Віктор Купський,

фото автора