СУСПІЛЬСТВО

Заколот у Туреччині придушено. Що далі?

У ніч з 15 на 16 липня в Туреччині відбулася спроба невдалого військового перевороту, який уже через дві години після його початку був придушений. Для новітньої Туреччини військові перевороти вже стали певною традицією. У другій половині ХХ-го століття військові перевороти відбувалися у Туреччині в 1960, 1971, 1980 і 1997 роках. Остання спроба військового перевороту була нейтралізована вже урядом Р. Ердогана у 2003 році. Тоді близько 300 вищих офіцерів були засуджені до різних термінів ув'язнення.
Спроба перевороту була організована групою військовослужбовців турецької армії, що включає всього кілька тисяч чоловік, що не так багато для 600-тисячної армії, військовослужбовці якої у переважній більшості залишилися вірними існуючій владі, що і визначило провал перевороту. В перші дні після перевороту було заарештовано близько 6000 рядових путчистів, кілька сотень офіцерів і близько 100 генералів. Більшість солдатів здавалися без опору. Частина з них вважали, що беруть участь в антитерористичних навчаннях.

В результаті спроби держперевороту загинуло близько 300 осіб, включаючи військових, поліцейських і цивільних осіб, і 1,5 тисячі осіб отримали поранення. Повідомлялося, що учасники спроби державного перевороту постануть перед судом в найближчий час, а Конституційна рада країни розгляне питання про введення смертної кари. На три місяці в країні оголошено надзвичайний стан. Жодна з політичних партій, включаючи опозиційні, не підтримали військовий переворот проти турецького уряду.

Заколотники виступали проти «авторитаризму Ердогана», порушення демократичних прав і свобод в країні, обмежень на діяльність опозиційних ЗМІ і проти «повзучої ісламізації», а також проти втручання Туреччини в громадянську війну в Сирії. Крім цього ускладнились відносини Анкари з багатьма сусідніми країнами – Ізраїлем, Грецією, Іраком, Єгиптом, Вірменією і до недавнього часу з Росією. Внутрішньополітична ситуація погіршилася в результаті відновлення у липні 2015 року військових дій з курдами, терактами ІДІЛ і через перебування в країні 3 млн. сирійських біженців.

Як свідчать соціологічні опитування, турецьке суспільство розколоте приблизно порівну на прихильників і противників президента Р. Ердогана. Його підтримує релігійно-консервативна частина турецького населення, переважно мешканці провінцій на сході і півдні Туреччини, для яких ісламські цінності є абсолютними. В опозиції перебувають прозахідно налаштовані турецькі громадяни-кемалісти, курдське населення, а також радикальні ліві.

Незважаючи на авторитарний стиль керівництва Р. Ердогана, він є одним з найвпливовіших і харизматичних турецьких лідерів після засновника сучасної Туреччини Кемаля Ататюрка. Тому не випадково на президентських виборах у серпні 2014 року Р. Ердоган переміг у першому турі, набравши 52% голосів виборців, а його партія (ПСР) на дострокових парламентських виборах першого листопада 2015 здобула перемогу, отримавши 49,4% голосів, що дозволило їй сформувати однопартійний уряд.
На нашу думку, авторитет Р. Ердогана значною мірою визначається вражаючими економічними успіхами Туреччини за 14 років його перебування при владі. Тільки за період з 2002-го по 2008 рік ВВП Туреччини збільшився в чотири рази (!), що дозволило їй стати сімнадцятою економікою у світі і шостою у Європі. За даними CIA-World-Factbook, у 2010 році ВВП Туреччини становив 735,5 млрд. дол., а до 2015 року він подвоївся і досяг 1.589 трлн. дол. – майже половину ВВП Росії. Бюджет у 2015 році становив 175.5 млрд. дол., всього на 40 млрд. дол. Менше, ніж у Росії, і в 7 разів більше, ніж в Україні. Золотовалютні резерви Туреччини станом на грудень 2015р. становили 118.3 млрд. дол., втричі менше, ніж в Росії, і в 10 разів більше, ніж в Україні.

На освіту і сферу наукових досліджень турецьким урядом виділяються астрономічні суми. В країні реалізуються державні програми, спрямовані на підтримку студентів та молодих фахівців, а також повернення на батьківщину вчених турецького походження, які працюють за кордоном. Уряд Туреччини надає всебічну підтримку розвитку малого та середнього бізнесу, зокрема шляхом створення спеціальних промислових зон.

На одній із прес-конференцій Р. Ердоган щиро запитував у журналістів: «ВВП зріс втричі, будуються заводи, мости, університети, зростає рівень життя, про Туреччину говорить увесь світ як про модель розвитку. Ну, чого їм (опонентам) ще не вистачає?!». Однак сьогодні матеріальний достаток для освічених і культурних людей не є абсолютною цінністю. Для них духовна свобода є не менш важливою.
Отже, демократія в Туреччині могла стати жертвою військового перевороту 16 липня. І добре, що цього не сталося. В цілому провал путчу у Туреччині сприймався в експертному середовищі в різних країнах світу як позитивний момент, завдяки якому конституційний лад в Туреччині зберігся. Але коли експерти намагаються аналізувати як вплине придушення заколоту на подальший розвиток турецької демократії і державності, то переважають побоювання, що Р. Ердоган використає заколот з метою розправи над своїми ідеологічними опонентами для посилення авторитарного характеру нинішньої турецької влади.

Вчинення військового перевороту проти законно обраної влади безсумнівно є злочином в будь-якій країні і злочинці мають бути покарані відповідно до існуючого національного законодавства і міжнародного права. Хотілося б сподіватися, що в Туреччині саме так і буде. Надмірна жорстокість, перевищення закону в покаранні винних і тим більше самосуд натовпу може мати згубні наслідки для турецької демократії, оскільки посіє нові зерна конфронтації і розкол в турецькому суспільстві.

Путч придушено, але існуючі соціальні проблеми в Туреччині цим не вичерпані. Стабільність у суспільстві не може бути досягнута репресіями. Туреччина залишається розколотою приблизно на дві частини: умовно кажучи, одна половина – за Ердогана, інша – проти. І якщо Ердоган почне зараз жорстоко переслідувати своїх ворогів і тих, хто його не підтримує, то це може призвести вже не до путчу обмеженої частини військових, а до загального повстання і можливо навіть до громадянської війни.

Деякі спостерігачі вважають, що примирення Р. Ердогана з В. Путіним незадовго до спроби військового перевороту було не випадковим. Передбачаючи ці події, і можливо плануючи їх розвиток в певному напрямку, Р. Ердоган вирішив нормалізувати відносини з Росією, щоб не залишитися в повній ізоляції на той випадок, якщо Захід не схвалить його дій по боротьбі з путчистами, опозицією і інакодумцями.

Слід також очікувати, що найближчим часом Москва відновить переговори з Анкарою з питання будівництва газопроводу «Турецький потік» і атомної електростанції «Аккую» на середземноморському узбережжі Туреччини. Очевидно, ці та інші питання російсько-турецького співробітництва будуть обговорюватися на майбутній зустрічі президентів РФ і ТР на початку серпня у Москві.

Можна не сумніватися, що Москва спробує максимально послабити українсько-турецькі відносини і особливо, що стосується військово-технічного співробітництва. Слід очікувати також, що Москва спробує досягти «порозуміння» з Анкарою з питання Криму і кримських татар за рахунок надання широких преференцій для турецького бізнесу в Криму. Все ж хотілося б сподіватися, що внутрішньополітична криза в Туреччині і можливе внесення певних коректив щодо пріоритетів її зовнішньої політики не позначаться негативно на подальшому розвитку дружніх і взаємовигідних українсько-турецьких відносин.

Олексій Волович