СУСПІЛЬСТВО

Де ви, козаченьки?..

А й справді – де?

Є козацькі організації,  є День українського козацтва. А козаків – нема.

Бо якби були, то ми б почули про їхні бойові операції на сході України, де відбувається жорстока боротьба із сепаратистами, терористами та російськими найманцями. Та їх там немає.

Ні, у складі військових підрозділів козаків багато, в боях відзначився не один із них. Герой Майдану Михайло Гаврилюк, як той Сагайдачний, котрий «поміняв жінку на  тютюн та люльку», заявив: «Як можна бути вдома, коли в нашій країні таке відбувається? Я собі місця не знаходжу, коли бачу це, не можу дома всидіти». І почав організовувати батальйон захисників Вітчизни.

Козаки воюють. А козацтво? Його нема. Про нього, навіть, не згадують. Хоча формально – за даними позаминулого року – воно об’єднує понад 700 козацьких організацій чисельністю більше 300 тисяч осіб. Оскільки про якісь розформування останнім часом ми не чули, то треба вважати, що наведені цифри відповідають і сьогоднішньому дню. Ще у  2001 році було прийнято положення «Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки». Програма є, принаймні, була. Є полковники і гетьмани. Є, навіть, гарматка – якийсь артефактний фальконет, котрий урочисто гупає, коли козаки збираються на Велике коло. А козацтва нема. Як у  «Запорожці за Дунаєм»: «Свитка є, шапка є, а мене нема». Є щось фантомне. Та інакше й бути не могло. Почитайте ту ж таки Національну програму. Нею на козацтво покладено «участь у військово-патріотичному вихованні молоді; створенні, відродженні, відновленні та охороні заповідних місць і об'єктів; проведення освітянських, культурно-просвітницьких заходів…» і так далі, і тому подібне. Тобто, все, що завгодно, тільки не захист (!!!)  української землі, української державності, української ідентичності. А ряд податкових пільг ще й допомогли козацьким керманичам практично  забути  про українську ідею та й зайнятися комерцією.

Пригадую, коли  в актовій залі  тодішнього педінституту відбувалися установчі збори кіровоградського козацтва. Це був час романтичного національного піднесення. «Коло» проходило урочисто, за участі гостей із інших областей, не обійшлося й без декоративності – залом прогулювалися чоловіки з оселедцями, в козацьких одностроях і з іграшковими шаблями при боці. Обрали кошового, здали гроші на започаткування козацької каси, заспівали «Червону калину». А невдовзі кошовий козацьку казну пропив і десь зник, натомість з’явилися нові отамани, «січовики» із погонами – якщо не полковника, то щонайменше майора. В Україні почали обирати гетьманів залежно від їхнього службового становища. Зареєструвалися кілька козацьких організацій – всеукраїнських і територіальних, серед них і відверто антиукраїнських. Утім і цей маскарад  тривав недовго,  далі козацтво фактично випало з поля зору суспільства. Пізніше, аналізуючи це явище, одне з видань писало про роздробленість козацтва і відсутність контролю та єдиних регулятивних норм, про те, що «у деяких козацтвах  обирають власних гетьманів, присвоюють козацькі звання, нагороди,  довільно трактують козацькі традиції, формують власну ідеологію і систему виховання тощо». І як наслідок, втрата їхнього суспільного авторитету та послаблення впливу, плюс байдужість політичного керівництва держави до розвитку козацького руху в Україні.

Що це – мертвонароджене утворення, я зрозумів уже через кілька років після згаданих мною установчих зборів. Тоді ж написав на цю тему статтю до газети «Слово Просвіти». Не знаю, чи дійшла вона до редакції (надсилав поштою), чи була забракована, але на шпальтах я її не побачив і відповіді з редакції не отримав. Тому викладу свої міркування зараз. Тим більше, що події на сході України показали, як нам бракує організованої козацької сили.

Нинішнє козацтво не сформувалось у щось путнє,  бо організатори його відродження не зрозуміли, що це не те ж саме, що й клуб любителів жінок чи партія шанувальників пива. Історично козацтво являло собою суспільну верству, соціальну військову групу зі своїми правилами, традиціями і способом життя, котрій упродовж століть судилося захищати Україну, дивуючи світ героїзмом і військовою майстерністю. Козаків у народі любили, про них складено пісні і думи, для українця слово «козак» асоціювалося з носієм лицарських чеснот, українські матері називали своїх синів козачатами, батьки козаками, а дівчата коханих – козаченьками. І цим український козак якісно відрізняється від усіх інших, – «уральских, казанских, сибирских, донских» і т. д., яких перераховує під  ремейк відомої української пісні одна із підписанток «поклонного» листа Путіну Надєжда Бабкіна.

Козацтва нині на пострадянському просторі розвелося як колорадських жуків на картоплі. Тож розчинитися чи загубитися на цьому тлі, втратити нашу козацьку культуру, козацьку славу і доблесть було б злочинно. Держава зобов’язана врятувати козацтво під повної деградації, вирішити питання його справжнього відродження і майбуття. На мою думку, козаки за традицією мають являти собою окремий військовий стан із чітко окресленими правами й обов’язками та привілеями. Тобто елітну  структуру у Збройних силах України із професійних військових, власне, спадкову гвардію, об’єднану в окремий армійський корпус, котрий в разі бойових дій може бути розгорнутий в армію, на чолі з підпорядкованим Верховному головнокомандувачу гетьманом. До складу корпусу мають входити дивізії за родом військ. Решта – деталі. А всі оті нинішні «січі», «реєстрові», «запорозькі», «вільні», «звичаєві» мають бути перереєстровані, підпорядковані Товариству сприяння обороні України, і хай собі займаються військово-патріотичним вихованням, організовують науково-просвітницькі заходи та спортивні змагання.

Оце і буде справжнє відродження козацтва та продовження його славних традицій. Все інше – від лукавого.

 Броніслав Куманський