СУСПІЛЬСТВО
Кропивничанин Михайло Теніченко: Коли Росія розпочала війну проти нашої країни, принципово відмовився від російської мови
- Останнє оновлення: 05 вересня 2020
А таки не позбавлені сенсу публікації старих фотографій у газетах.
Побачить людина таку фотографію, уважно придивиться до неї й упізнає колишніх друзів, сусідів, однокласників, а то й самого себе. І полине спогадами в минуле, й пригадаються їй школа, клуб, танці на вигоні під гармошку, погляд закоханих очей, перші прогулянки за руки, перші поцілунки…
Михайло Теніченко, котрий нині мешкає в Кропивницькому, теж упізнав і себе, і своїх однокласників на світлині, вміщеній в одному з випусків газети «Наша громада» на початку нинішнього року. Зворушений таким неочікуваним подарунком, вирішив не залишатися в боргу й передав нашій редакції збірку власних віршів із ліричною назвою «Мелодії вітрів». Це вже була підстава для зустрічі, яка невдовзі й відбулася.
– Знаєте, скільки вже тій фотографії? – запитав мене Михайло Григорович, завітавши до редакції. – Шістдесят шість років. Тоді ми навчалися в першому класі Олексіївської школи.
– Усіх пам'ятаєте?
– Звісно. Дехто з них і досі там живе або ж у сусідніх селах, як наприклад, Міша Обрежа – в Обознівці. Він і передав мені газету з тією нашої фотографією. Ми з ним часто по телефону спілкуємося.
– На фотографії ви – семирічний. Як проходило ваше дитинство?
– Не скажу, що воно було безрадісним. Нас, дітей, у батьків було п'ятеро, жили біднувато, але якось тим особливо не переймалися. Можливо, тому, що життя не дозволяло розслаблятися. Я з шести років уже з весни й до осені щодня рвав траву кролям, а з одинадцяти повністю за них відповідав – і клітки ремонтував, і ветеринара викликав за потреби.
Знаєте, тоді в нашій сім'ї не було такого, щоб батьки тобі загадали якусь роботу, а ти її не виконав. Коли нині я про це згадую, то по-думки дякую батькам за виховання – воно мені дуже допомогло в житті. Я ніколи не лінувався, завжди старався виконувати свої обов'язки – і в сім'ї, і на роботі.
– Невже в дитинстві ви знали тільки одну роботу?
– Ну що ви, ні звичайно! У нас стільки було захоплень, що нинішня дітвора може тільки нам позаздрити. Скажімо, у нас не було хлопця, який би не любив рибалити. Ми майже щодня знаходили хоч часинку, щоб майнути на ставок, закинути вудку й дочекатися тієї миті, коли поплавок почне рухатися.
– Велику рибу ловили?
– Коропи попадалися і по два, і по три кілограми. Малих ми обов'язково відпускали. При цьому нігтем відкушували шматочок хвостового оперення. Коли ловили великого коропа з такою позначкою, знали, що він побував у наших руках.
– Яка гра була найпопулярнішою?
– Важко відповісти. Може, цурка. Ох же й захоплива гра!.. Якби нічого не треба було робити по господарству, то гуляли б, мабуть, день і ніч. Ще дуже популярним було метання битка. Старші хлопці грали на гроші. Я теж натренувався так, що й досі, коли що-небудь кидаю, то обов'язково поцілю з першого разу.
– Телевізорів на селі тоді ще не було…
– А нам, дітям, їх заміняло небо. Воно навіть краще, ніж телевізор. Ляжеш горілиць на траву й годинами спостерігаєш за хмарами, що пливуть. Яких тільки образів там не помітить твоя душа!.. Ми дуже були прив'язані до природи. Ми мали свої потаємні місця, де можна було помріяти, замислитися над сенсом життя.
– Ви закінчили вісім класів і…
– Поїхав в Авдіївку, де вивчився на будівельника. Сімнадцять років віддав цій професії. Потім ще тридцять років працював у пожежній охороні.
– Коли почали вірші писати?
– Давно, але більше в голові. Серйозно почав ставитися до цього заняття, коли в 2007 році запросили до творчого об'єднання «Парус». Писав і українською, і російською, а коли Росія розпочала війну проти нашої країни, принципово відмовився від російської. Моя рідна мова – українська, її й треба популяризувати. У 2014 році вийшла перша збірка.
– Я коли гортав ту збірку, зрозумів, що там уся ваша біографія.
– Це так. Якісь яскраві події завжди спонукали до того, щоб зафіксувати їх у формі вірша.
– Ще в першій збірці є розділ, присвячений онукам.
– Нам з дружиною дочка й син подарували п'ятьох онуків. Ми їх дуже любимо, то як же не написати і про них?
– І тому з'явився вірш «Яке це щастя – мати внуків».
– Так.
– Ну, тоді вам нових творчих успіхів.
– Дякую.
Сергій ЗАДОРОЖНИЙ,
спеціально для «ЗПУ»
