СУСПІЛЬСТВО

Двадцять п’ять років шляхом незалежності

За два дні відзначатимемо чвертьстолітній ювілей нашої держави. Мало це чи багато – питання, швидше, другорядне, значно важливіше – які здобутки маємо, як оцінюють зроблене протягом цього часу наші земляки. Ось їхні думки. Наталія Кайдановська: Вірити й не опускати рук

Наталія Кайдановська, мешканка українського Сходу, як вона себе представляє, в Кропивницькому мешкає всього два роки – відтоді, як її рідний Донецьк зайняли окупанти. Разом із родиною змушена була втікати в пошуках кращої долі. Чи знайшла її – ствердно відповісти важко. Головне – поки що вона не втратила віри.

– Якщо казати коротко, – ділиться своїми міркуваннями Наталія, – то ці двадцять п’ять років – це, власне, моє життя як самостійної дорослої людини. У 1990 році я закінчила свій перший університет та вийшла заміж, а в 1991 народила синочка. І почалося зовсім нелегке сімейне життя. Той, хто пам’ятає дев’яності, мене зрозуміє. Кожен виживав, як міг. Я, наприклад, для дитини шила все зі старих речей – від курток до джинсів. Постійна затримка заробітної платні та тотальний дефіцит – все це ми вважали найтяжчими часами свого тодішнього життя. І рішення назріло само собою – розпродаж усього майна та переїзд до великого обласного центру у пошуках роботи, житла і кращого майбутнього для своєї дитини. Але велике місто – це ще більші випробування для маленької людини. Квартира в кредит, ще дві вищі освіти і – робота, робота й робота.

Як і вся країна, моя родина дещо стабільніше почала жити після 2008 року. Все: немає боргів, є улюблена робота. Хіба це не можна вважати щастям? Можна. Але доля вередлива. Сьогодні труднощі дев’яностих видаються всього лиш незначними негараздами. Сьогодні – час перевірки на міцніть, людяність та згуртованість.

Що має моя родина нині? Нічого – ні дому, ні перспектив. На жаль. Але мені хочеться вірити, що Україна стане країною, де чиновник буде «слугою народу», а не навпаки, де молодь не мріятиме виїхати за кордон, а люди похилого віку матимуть гідне життя. Треба вірити й не опускати рук, бо тоді – край.

Ольга Кирилюк: Це своєрідний індикатор, перевірка глибини відданості своїй країні

Відому кропивницьку громадську активістку доцента Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка Ольгу Кирилюк наше запитання застало на відпочинку, однак це не завадило їй поділитися своїми думками. Ось що вона написала нам:

– Щороку я вітаю своїх друзів і знайомих з Днем Незалежності. Не рідко чула у відповідь: «Чи й не свято знайшла». Традиційно в цей день я брала участь у ході вишиванок. Нас завжди виходило не набагато більше, ніж міліції, яка цей захід охороняла. Випадкові містяни дивилися на все, як на екзотику, дозволяючи собі частіше неприємні коментарі.

Починаючи з 2014-го ситуація разюче змінилася. Усі різко почали вважати День Незалежності своїм особистим святом, тисячі – брати участь у ході вишиванок, мільйони – почали любити Україну. Пам'ятаю, як не могла стримати сліз від усвідомлення того, що людям, аби полюбити свою країну, потрібно було відчути страх вій-ни і смерті. Але за два роки жити краще не стало, і я часто чую: «Чого ми досягли? Чого ця країна варта? І взагалі, при Януковичу було не так уже й погано».

Я точно знаю, що День Незалежності – це своєрідний індикатор, перевірка глибини відданості своїй країні: або ж твоя любов до неї вимірюється твоїм банківським рахунком і вмістом холодильника, або ж готовністю працювати в ім’я її процвітання. Ця любов не може коливатися разом із коливанням курсу долара. А ще не можна перестати любити Україну тільки тому, що нею керують погані люди. У нас завжди є можливість їх не обирати!

Для мене Незалежність моєї країни – це насамперед люди, які мало говорять і багато роблять для поліпшення життя. З такими людьми у мене спільна дорога. Усіх зі святом! Слава Україні!

Лариса РОМАНЮК