СУСПІЛЬСТВО

Йому вдячні за те, що живе

Іван Григорович Клименко свій 90-річний рубіж перетнув сповнений радості та душевної щирості. З нагоди його дня народження ветерана привітали голова Новоукраїнської райдержадміністрації Віктор Самойленко, голова Новоукраїнської районної ради Валерій Савенко, заступник міського голови Олександр Руденко та голова міської ветеранської організації Галина Пиндик.

Вручивши імениннику подарунки, грамоту й свідоцтво про призначення йому щорічної доплати до пенсії, гості залюбки поспілкувались з ветераном.

Незважаючи на свій поважний вік, Іван Григорович і нині залишається, як кажуть, на передовій нашого життя. Він бере участь у ветеранських зібраннях, одним із перших новоукраїнців-учасників Другої Світової війни підтримав наших земляків, які воюють на сході України, передавши свою пенсію на потреби військовослужбовців. Іван Григорович, дійсно неординарна особистість, він цікавий співрозмовник і беззаперечний оптиміст, який щиро радіє, що його старість проходить поряд з рідними йому людьми.
Слухати його розповіді про пережите завжди цікаво, а надто – про пригоди, в яких опинявся.
Під час окупації Новоукраїнки його двічі намагалися відправити до Німеччини, і він двічі втікав із потягів, що везли молодь на примусові роботи.
– Першого разу, – пригадує Іван Григорович, – мені вдалося утекти з потягу у Фастові, коли нам дозволили сходити до туалету. Поки німець дивився в інший бік, ми разом із товаришем Олексієм Коваленком кинулися під вагон, а далі – куди очі бачили. Додому добиралися пішки. Йшли через села, де нас підгодовували добрі люди, а одного дня натрапили на коменданта, який трохи вже «кумекав» по-нашому. Запитав, куди ми йдемо. Нічого кращого ми вигадати не змогли, як сказати, що йдемо в сусіднє село по голуби. Чи то німець голубів не любив, чи нам не повірив, але кинувся нас батогом шмагати. Ми перелякалися і навіть болю не відчували. Поряд на полі жінки снопи в’язали. Одна з них і вигукнула: «От, гадина! Приїхала сюди непрохана, та ще й б’ється». Німець здогадався, що то про нього, й кинувся тепер уже жінок бити, а ті – хто куди. Як зараз бачу, – посміхається Іван Григорович, – спідниці попіднімали мало не на голову й між снопами бігають. Ми ж трохи постояли, а потім кинулися навтьоки. Бігли не зупиняючись кілометрів з сім, аж поки в соняшниках не сховалися. Тоді тільки й відчули, що спини наші вогнем печуть, ніби нас розпеченим залізом катували. Дочекавшись сутінків, добралися до села Мокра Калигірка. Заночували на одному з городів. Їли, що прийдеться. Часто нас знов таки підгодовували. Так ми дійшли додому. Приходили батьки хлопців і дівчат, яких теж відправили до Німеччини разом з нами, запитували про них. Ми відповідали, що нас повернули по комісії, а про інших нічого не знаємо. Та нас хтось видав, бо вже невдовзі до хати знову постукали поліцаї. Кинули нас у телячі вагони й повезли. Поряд зі мною був уже менший брат Олексія – Шурка Коваленко. Вирішили тікати. Зняли колючий дріт з єдиного невеличкого вікна, й коли потяг пригальмував, випадали прямісінько на каміння біля залізничної колії. Із сусіднього вагону вискочили ще кілька наших земляків. Німці помітили й заходилися строчити з кулеметів. Нам пощастило, нікого куля не заділа, але й радіти дуже не було чому. Я забив ноги настільки сильно, що не міг ними поворушити. Не краще почувалися й інші втікачі. Віра Патратій взагалі ногу вивихнула, й вона на очах почала пухнути. Маруся Лубенець була обдерта, ніби на неї собаки напали. Лише Шурка лишився неушкодженим і весело пояснив нам, що стрибати з потяга на ходу його вчив батько-залізничник.
Треба було добиратися додому. По селах нас знову підгодовували, та в основному ми їли те, що щедра осінь дарувала. І знову не обійшлося без пригод. Заночували в одного дядька, а раненько він нас буде й каже, щоб швидше йшли, щоб місцевий поліцай нас не помітив. Та хіба ми могли швидко йти, якщо ми ледве ноги тягли? І знову втрапили в халепу – поліцая таки зустріли. Першими йшли ми з Шуркою, на запитання, звідки і куди йдемо, відповіли, що копали неподалік окопи, а тепер повертаємося додому. Не знаємо чи повірив він нам, але відпустив. А позаду йшли дівчата. Коли ж ми оглянулися, то побачили, що вони полізли до кишені за посвідками, а в них же було написано що ми направляємося на роботи до Німеччини. Ось тут ми й забули про будь-яку солідарність і давай тікати. Забігли у якесь село, де нас пустили переночувати. А вранці, коли ми снідали, до нашої господині прийшла сусідка і питає, чи не від нас двоє дівчат відбилося – одна крива, а інша обдерта. Так ми знову зібралися до купи й вирушили додому.
Коли ж запитали дівчат, яким чином їм вдалося спекатися поліцая, ті відповіли, що він виявився доброю людиною. Бо ж, коли побачив ті посвідки, наказав негайно їх порвати і в землю затоптати, бо з ними далеко не дійдуть. І серед поліцаїв чуйні люди були.
У 1944 році у складі 105 гвардійського полку я потрапив на 3-й Український фронт, додому повернувся аж у 1950 році. Працював водієм. Маю турботливого сина, добру невісточку, двох прекрасних онучок та правнучку, з якими нині і живу. І хоча моє дитинство і юність були тяжкими, нині почуваюся щасливим, бо відчуваю турботу і любов своїх рідних.
Посміхаючись, ветеран додає:
– Тепер у мене два обов’язки – їсти і спати.
Але його рідні переконують: їхній дідусь сильно перебільшує, він і нині багато допомагає по господарству. Найбільше ж цінують за те, що його світла душа обігріває їхню родину.

Олена КОМІСАРЕНКО