СУСПІЛЬСТВО

В Америці треба побувати

Кожен для себе Америку відкриває по-своєму. Хтось, як Христофор Колумб у 1492 році, пливе світ за очі й натикається на «незвідані землі», до кінця своїх літ вірячи, що відкрив шлях до Азії, а не невідомий континент; хтось – гаджет у руки і вперед, по сторінках інтернетпавутини; а хтось іде найпростішим шляхом: купує квиток і вирушає в дорогу, щоб зробити власні географічні (гастрономічні, політичні, культурні) відкриття.

– А як у тебе це сталося? Як довго йшла до «відкриття Америки»? – цікавлюся у своєї нової знайомої, котра щойно повернулася зі штатів, але чомусь не хоче «розсекречувати» інформацію про це на загал (тому й не називаємо ні імені, ні віку, та це в даному випадку – й не суттєво), проте охоче погодилася розповісти нашому виданню, як же там – в омріяній багатьма і для багатьох ще поки що такій недосяжній Америці.

– Навіть не мріяла про це (сміється). Просто так сталося. Доля, мабуть. Нас часто кудись «витягують» інші люди. Так десь і в моєму випадку.

– Де саме ти побувала?

– У Південній Кароліні. Я кілька місяців прожила в Мертл-Біч – прибережному курортному місті в окрузі Горрі, США.

– Що найбільше вразило?

– Та я особливих вражень і не очікувала, оскільки відразу налаштувалася не на Манхетен, а на «село». Там були й великі готелі, але про себе ми називали «своє» місто «Рибаківкою». Були плюси, були й мінуси. Відразу незвичним був неєвропейський спосіб життя. Там усе гігантське: великий масштаб, великий розмах. Усього ніби багато. Великі віддалі. Там усі на машинах, і тому їм усе близько, але якщо ти на велосипеді, то вже «далеко». Дуже вразила культура їжі. Її… немає взагалі. Вони (американці – Авт.) дуже багато їдять шкідливої їжі, при цьому – величезними порціями, кидають, як не в себе. Там дійсно країна споживацтва. І ти відчуваєш у всьому їхню «золоту лихоманку»: вони багато заробляють, багато хочуть, багато їдять, багато їздять… У них жадібність така. Майже ніхто не працює на одній роботі, і все це задля того, щоб більше одержувати, більше купувати, більше всього споживати. І спочатку ти думаєш, який жах!

– Хто на ці кілька місяців були твоїм колом спілкування?

– Я потрапила в США за програмою Work and Travel (щорічно понад 10 000 українських студентів вирушають до Америки за цією програмою міжнародного обміну. – Авт.). Там було пару дівчат із України, болгари, мексиканці, бразилійці, словом – міжнародна така локація. Знайомитися можна в церквах, на спільних обідах, у нічних клубах, де, скажімо проводять спеціальні національні вечірки.

– Де довелося працювати?

– Ой, де тільки не довелося… Було кафе сніданків, магазин, готель, пляж, басейн. Десь дуже тяжко працювати, десь – страшенно нудно. Усе залежить від рівня знання мови, від проворності, наскільки це тобі треба.

– До слова, який має бути рівень знання мови, щоб потрапити на роботу до Америки? Чи дійсно там його можна підтягти?..

– Потрапити туди, як я згодом зрозуміла, можна з мінімальним рівнем. Мені було комфортно, я все розуміла. Крім того у нашій компанії була дівчина з Колумбії – при ній просто змушені були розмовляти англійською. Водночас було багато росіян або тих, хто володіє російською. Тому «мовна практика» звелася виключно до робочого часу. Скажімо, мені часто доводилося управлятися в мові з покупцями, надто ж, коли траплялися любителі погомоніти – на це можна було витрачати скільки завгодно часу і при цьому ніхто тебе не міг звинуватити в тому, що ти не працюєш. Говорити з клієнтом – це святе.

До слова, протягом кількох місяців, проведених в Америці, я пережила три кризи мови (сміється). Спочатку тебе від англійської аж нудить. Потім я, де тільки можна було, демонстративно спілкувалася виключно українською, навіть, коли телефонувала рідним за кордон. А третя «криза», коли тобі вже приємно чути усюди англійську.

– Як вижити в Америці?

– Якщо ти прагнеш підзаробити чи «відбити» програму – мусиш працювати на двох-трьох роботах. Якщо ж тобі все рівно, можна не паритися.

– Сусідство з океаном.Як це?

– Як і будь-який новий досвід – це класно, хоч бувало, що ми його практично не бачили. Казали, що там акули – але мені не довелося їх зустріти. Там дуже вологий клімат.

І коли тільки потрапляєш туди: «Ух ти, як складно дихати», але швидко звикаєш, і потім, коли вже знов повертаєшся у звичні умови, знов «ух ти – виявляється, я не так дихала»… Океан – це класно, це весь час хвилі. Плавати доводилося в басейні, в океані далеко не зайдеш – страшно, і рятувальники забороняють…

– Які твої враження про поїздку тепер, коли вона вже позаду, коли можна дещо проаналізувати?

– Прийшло усвідомлення, що варто було їхати. Не лише для розширення мовних рамок. Варто знайомитися з іншими культурами. От біля мене було багато болгар, росіян, мексиканців, американців – усі мають свої особливості. Так, мексиканці – весь час усміхнені, неймовірно добрі, безкорисні, готові прийти не допомогу будь-якої миті. Болгари – такі ж як українці. Турки – «живчики», охоче вчили всіх своєї мови. Американці дивні: масштаби накладають відбиток, вони дуже багато працюють, потім приходять додому, а перед очима – лише білий шум… живуть ніби в задзеркаллі. У нас на роботі була супервайзер-американка, вона працювала весь час сонна, змучена. Часто місцеві в курортних містечках влітку «батрачать», щоб потім у «мертвий сезон» було за що жити. Це їхній вибір. Вихідний – раз у кілька місяців, для американців – це «ок», норма. Там добре те, що роботу може знайти кожен, хто хоче працювати. І вік не має значення. Поряд зі мною працювали студенти і люди поважного віку. А ще часто вони багатодітні, що їх не обтяжує. Вони якісь «без смутку». Їм добре. Вони – без проблем.

– Статистика свідчить, що із 10 000 українських студентів, котрі щорічно вирушають до Америки за програмою Work and Travel, близько 10 відсотків не повертаються в Україну. Ти хотіла б жити в Америці?

– Ні, я хотіла додому. Особ-ливо тоді, коли в мене не було другої роботи. На якомусь етапі мене не влаштовувало житло… Стресів було чимало. Може, комусь і хочеться там жити, мене така перспектива поки що не приваблює. А от ще раз за цією програмою можна було б з’їздити, було б за що.

– Яка найбільша стаття витрат була в тебе?

– За житло – найбільше, у мене їжа не багато «з’їдала», можна й на 80 доларів на тиждень прохарчуватися. А взагалі, то пересічний студент-заробітчанин заробляє на подорожі: або по США, або по Європі.

– Що ти встигла побачити?

– Дуже хотіла в Каліфорнію, але поки що не судилося. Довго думала, чи варто, потім квитки виросли в ціні. Лос-Анджелес – дорого. Як правило, ті хто хоче побачити Америку, мріють про Нью-Йорк, Маямі, Лас-Вегас, Каліфорнію, Ніагару, Орландо. В околиці – Чарльстон (там знімалися «Віднесені вітром»), ми там були – там дуже миле містечко. Атланта за шість годин їзди – також варто подивитися.

– Якщо коротко, то Америка це…

– Жага до життя, жага до всього, жага, що межує з жадібністю. Там простір. Захват. Захоплення. Дороги в них чудові: широкі, рівні, по них дуже приємно їздити. Місцеві дуже багато часу проводять в авто і, відповідно, докладають максимум зусиль для того, щоб це було комфортно. Там по вулицях не ходять, там усі – на чотирьох колесах, або як ми – «понаєхавшиє» – на велосипедах. Тротуари – порожні.

– Друзям будеш радити побувати в Америці?

– Звісно, кожному варто хоча б раз у житті побувати там, власне, як і будь-де. Якщо є можливість, її треба використати… Їхати треба бодай для того, щоб вийти із зони комфорту, стати самостійним, витривалим, випробувати себе на вміння вижити в умовах конкуренції.

– Висновок?

– Це було далеко не найгірше літо в моєму житті (посміхається).

– Що ж, нехай надалі буде ще краще!

Лариса РОМАНЮК