СУСПІЛЬСТВО

Вадим Малиновський: Навіть критичне слово в розумних головах знаходило правильний відгук

Із заслуженим журналістом України, котрий розпочав свою трудову діяльність у 1960-му в редакції кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», загартувався у «Прапорі юності», агентстві ТАРС-РАТАУ, з 1991 року працював редактором відділу і заступником головного редактора «Народного слова», лауреатом Національного конкурсу «Економіка очима журналіста», конкурсу публікацій на тему реформування земельних відносин «Моя земля» та обласної премії імені В. Винниченка, нагородженим Почесною грамотою Кабінету Міністрів України та співавтором ряду збірників публіцистичних нарисів Вадимом Малиновським спілкуватися напередодні його 80-ліття – суцільне задоволення. Причин тому кілька, основні – його феноменальна пам'ять та позитивне ставлення до людей і до життя в усіх його проявах.
– Якось зустрів краєзнавця Федора Шепеля, він мені: «Чому не напишете книгу?». А й дійсно, є про що, і часу зараз вільного чимало, а якось не виходить, бо очі підводять… У журналістиці я – без року півстоліття. І завжди пам’ятав, працюючи, тютчевське «Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется». От цим я завжди й керувався. Тепер розумію, що відгукувалося нормально, протягом усього журналістського шляху. Навіть часто відгукувалося вдячністю й розумінням людей. Хоча доводилося писати не тільки позитивні матеріали, схвальні оди, та я не помічав якихось каверз. Навіть, коли потрапляв у доволі неод-нозначні ситуації й не знав, як правильно вчинити, – так розпочав свої спогади справжній метр журналістики В. Малиновський.

– Вадиме Олександровичу, якщо оглянути журналістське минуле з висоти прожитого, що найчастіше згадується?

– Люди, стосунки з ними. Ось один випадок. Це було наприкінці 90-х років минулого століття. Я тоді працював у «Народному слові». До редакції завітало 12-16 людей, не на жарт обурених ситуацією в уже реформованому господарстві КСП Шліфера. Люди приїхали з проханням розібратися. З‘ясувалося, господарство здало буряки на Ярошівський цукровий завод, а невдовзі податкова наклала арешт на його продукцію. До того часу Леонід Йосипович уже встиг вивезти цукор, що належав господарству за контрактом, у віддалені села Тимофіївку, Надлак, а в Іванівку ще не довіз. Він, звісно, не сподівався на такий поворот, але сталося так, як сталося… Словом, треба було розбиратися. Поїхав я в Надлак, переговорив із селянами, зустрівся з самим Леонідом Йосиповичем, з ланковою, яка здавала буряк… Та порозуміння не намічалося: селяни вимагали своє – цукор. Мені складно було писати той матеріал, оскільки зі Шліфером був добре знайомий ще із 60-их років. Свого часу я був тим, хто йому повідомив про його першу зірку Героя (мені перед тим повідомили хлопці з «Укрінформу» про відповідний указ). І весь час наші стосунки були товариськими, він дружелюбно до мене ставився. Навіть після того, як я зробив про нього невеличкий матеріал на закордон, а «Голос Америки» по-своєму його прокоментував, мовляв, Шліфер, самородок, але таких самородків в Україні одиниці, й вони весь Радянський Союз не прогодують… Тобто, коли вже вийшов матеріал за підсумками звернення до редакції невдоволених працівників КСП, я подумав: усе, стосунки наші зі Шліфером – убиті, дружбі – кінець… Минуло кілька тижнів чи місяців, перш ніж довелося знову зустрітися нам у Держтелерадіокомітеті. Я йшов туди із препоганим настроєм, адже знав, що й Шліфер туди запрошений. Побачив його за столом президії. Підійшов, а він раптом обійняв мене і каже: «Робота – роботою, дружба – дружбою, а люди – людьми. Ти все правильно зробив. Так, я помилився, хто не робить нічого, той не помиляється». Мені аж від серця відлягло.
Аналогічна ситуація трапилася і з заводом «Червона зірка». Його було тоді за що хвалити. Вони робили непогані машини, частина з яких реалізувалася на зарубіжних ринках. А потім раптом ринок обвалюється, українські аграрії переорієнтовуються на зарубіжні комбайни-сівалки, і наш флагман сідає на мілину. Приходять у редакцію працівники заводу зі скаргами на те, що залишилися і без роботи, і без зарплати. Пішов, розібрався, проаналізував виробничу ситуацію, стан вітчизняного ринку, роблю матеріал. Як зараз пам’ятаю, називався «Флагман на мілині». Розумію, що відтепер мої «рейтинги» на заводі упадуть. Зустрічаю на вулиці генерального директора Василя Миколайовича Гутника й потерпаю: привітається чи ні? А він: «Ти все правильно зробив». Тож формула про те, як слово наше відгукнеться, ще раз довела, що навіть критичне слово в розумних головах знаходило правильний відгук. Принаймні так було в моєму житті.

Окремо можна розповідати про зустрічі з ще однією знаковою людиною – Олександром Васильовичем Гіталовим. Я також першим написав про іншого Героя соцпраці Василя Івановича Моторного з колгоспу, де головував уже згаданий Шліфер. Багатьох довелося «відкривати» світові.

– А де ж традиційна «ложка дьогтю»?

– Не завжди траплялися ситуації, які мені подобалися. Була якось у мене судова тяжба. Забігаючи наперед, мушу визнати, що подібного ні з ким з кіровоградських журналістів не траплялося. На одному із семінарів в Новгородківському районі до мене звернувся фермер зі скаргою на Новоукраїнський цукровий завод – здав йому буряки на переробку, а той не хоче розраховуватися. Надав документи. Я написав матеріал «Гарант з підмоченою репутацією змінює назву» (чому так, бо в назві того цукрового заводу було слово «гарант»). Це сталося десь у серпні. Я після цього поїхав у відпустку. Повернувся, а в мене на столі – виклик у господарський суд по тому матеріалу. Взяв повістку, документи, які мав. Перший раз у житті я притягався до відповідальності. Та ще й у такий спосіб. Не знаючи, що до чого і як, піднімаюся на другий поверх суду, чекаю, коли покличуть, підходять до мене двоє (згодом дізнаюся, що то адвокат позивача з матір’ю, також адвокатом). Вони мені запропонували розійтися полюбовно, сплативши позивачу… 700 тисяч гривень за моральні збитки і підписати мирову. Таких грошей ні в самій редакції, ні тим паче в мене не було – про що говорити? Почав доводити, що вони не розрахувалися і з господарствами з Добровличківського, Новоукраїнського, Новгородківського районів. Тож суд, зваживши на мої доводи, прийняв рішення відмовити у задоволенні позову. Більше року минуло в тяжбах. Було вже рішення Верховного суду. Я полегшено зітхнув, аж – ні! Одержую повістку вже з Кіровоградського районного суду: чоловік не втихомирився, більше того, його апетити зростали, він уже просив «за завдані моральні збитки» мільйон гривень. Завершилася ця епопея аж у шостому за ліком суді. «Гарант» так і залишився без омріяного мільйону. Тож не завжди з вдячністю сприймалося написане мною. Тоді мене здорово підтримала голова обкому профспілки працівників культури Зоя Кадук, порадивши профспілкового юриста Володимира Пророка.

– Ви були одним із тих журналістів, хто найбільше в нашій області писав про земельну реформу.

– Написано дійсно було багато. Щотижня готував матеріали для рубрик «Реформа на селі», «Земельна реформа в питаннях і відповідях». Роботу мені полегшувало те, що кращий досвід реформування був під боком – у Кіровоградському районі. Ще була плідна співпраця з дорадчою службою «Довіра», де працювали Віталій Дмитрович Гліжинський і Петро Данилович Мельник. Взагалі двері для мене були відкриті до начальника управління сільського господарства Юрія Литвина, начальника управління земельних ресурсів Івана Владова та інших, й це дуже допомагало мені в роботі.

– Вам довелося працювати в кількох редакціях. Де було найкомфортніше?

– Якось відома кіровоградська колега Світлана Орел, котра, до слова, й під час згадуваних судових перепетій мене підтримала, сказала, що журналістика на Кіровоградщині закінчується «Народним словом». Цим, гадаю, я відповів на ваше запитання.
– Вадиме Олександровичу, ви порівнюєте сучасну журналістику і тодішню?
– У мій час журналістика була ближчою до людей. Сьогодні вона, на мій погляд, звичайно, дещо відірвана від них, від життя. Життя складається не лише з політики, а в нас нині політика домінує всюди, в тому числі й у газетах. Я не ідеалізую минуле, але тоді газети особисто мені видавалися людянішими, моральнішими. Тоді також багато видань були під ковпаком засновника, не все друкували й не завжди так, як хотілося, але людину було видно.

– Одна з ваших доньок теж стала журналісткою. Не шкодуєте?

– Мені це лестить, я цим пишаюся. Лариса тридцять років віддала журналістиці.

– Чим займаєтеся у вільний час?

– Телевізор у мене ввімкнений протягом дня – усе, як кажуть нині, моніторю. Ще підтримую зв'язок із львівською газетою «Експрес» – однією з кращих і найтиражніших. Її роблять дуже професійно. Веду здоровий спосіб життя, у мене така супутниця життя, Анна Іванівна, котра не дає мені сидіти на місці, ми ще й подорожуємо в Закарпаття й майже щодня буваємо в Дендропарку. І не просто дрімаємо на лавці, а активно рухаємося. Колись було «ні дня без рядка», а тепер – «ні дня без кроку». Ще донедавна до джерела, що на Озерній балці, років дванадцять поспіль ходив по воду, зараз, на жаль, підйом для мене вже заважкий.

– Вадиме Олександровичу, я вам дуже вдячна за розмову і зичу надалі лише легких підйомів і виключно гарних людей на шляху.
– Дякую.

Лариса РОМАНЮК