СУСПІЛЬСТВО

Русифікація Криму: як це відбувалося

За повідомленнями грецьких істориків – Гомера (8 ст. до н. е.), Арістея (7 ст. до н.е.), Гакатея (6 ст. до н.е.), Геродота (5 ст. до н. е.) – Кримський півострів був заселений таврами (або як ще кажуть таврійцями), які споконвіку за своїми звичаями, особливостями побудови і облаштування житла, культурою, віруваннями і похованнями були спорідненими з проукраїнським материковим населенням Подніпров’я.

Римський географ Пліній Старший у своїй «Природничій історії» (77 р. н. е.) пише про таврів, як про древній народ Криму.

Римський історик Тацит (55-120 роки) писав про антів (праукраїнців) і таврів як про один народ. Таври прийняли назву «русичі» ще до часів перших руських київських князів Аскольда і Діра. Кримські татари остаточно сформувалися як народ у Криму в період Кримського Ханства (1441–1783 рр.). Вони є нащадками різних етнічних груп, що населяли Крим і Північне Причорномор’я в різні часи – таври, скіфи, сармати, алани, анти, кімерійці, гуни, готи, хозари, печеніги, черкеси, турки, римляни, протоболгари, монголо-татари, огузи, кипчаки, карлуки, угри, італійці та греки. Практично українці і кримські татари мають спільних пращурів, зокрема, таврів.

З давніх-давен на території Кримського півострова окрім кримськотатарського автохтонного народу мешкали різні національні меншини: турки, греки, вірмени, грузини, русини (українці), караїми, кримчаки, болгари, молдавани, цигани та євреї. Запорозькі козаки вже понад 400 років тому перебували в тісному контакті зі своїми найближчими сусідами – кримськими татарами. На початку XVI століття кримські хани укладали з Запоріжжям угоди про походи на тодішнє Московське царство, на Казань і Астрахань, щоб допомогти колишнім татарським ханством знову здобути незалежність.

За підрахунками українського історика Тараса Чухліба, за 200 років між Запоріжжям і Кримським ханством було укладено близько 10 військових союзів. Запорожці разом з кримськими татарами брали в облогу Москву, завоювали Рязань і Можайськ. Зокрема вони були союзниками Кримського хана Мехмеда ІІІ Герая в його боротьбі проти султана Османської імперії за повну незалежність Криму (1623-1628). У 1624 році претендент на кримський трон Шахін Герай присягнув запорозькому козацтву і пообіцяв бути їх справжнім сюзереном: стежити, щоб козаки мали свою територію, надсилати своє військо на допомогу. Запорожці також наймалися на службу до хана Інаєт Герая у 1635-1637 роках.

Значними в історії України і Криму стали союзні договори Богдана Хмельницького з ханом Ісламом III Гераєм з метою спільної боротьби проти Польщі. У хроніці «Таріх Іслам Герай хан» (1651 р.) придворного кримського літописця Мехмеда Сенаї вперше повідомлялося про намір Б. Хмельницького прийняти Іслам. У березні 1648 роки разом зі своїм сином Тимофієм Б.Хмельницький здійснив дипломатичний візит до Криму, де провів переговори з ханом Ісламом ІІІ Гераєм і молився з ним у мечеті.

У літописі С. Величка наводиться текст промови Б. Хмельницького перед кримським монархом.

Ось її невеликий фрагмент: «До цього часу ми були ворогами вашими, але тільки від того, що ми знаходилися під ярмом ляхів. Знай же, ясновельможний хане, що козаки воювали з тобою мимоволі, але завжди були і будуть друзями підвладного тобі народу. Ми тепер зважилися скинути ганебне польське ярмо, перервати з ляхами всяке єднання і запропонувати вам дружбу, вічний союз і готовність боротися за мусульманську віру».

У результаті переговорів вдалося укласти українсько-кримський військово-політичний союз, відповідно до якого хан відправив на допомогу запорожцям військо перекопського мурзи Тугай-бея. У квітні 1648 р Б. Хмельницький прибув у Запорізьку Січ, де був обраний гетьманом.

Соратник Б. Хмельницького Іван Виговський у 1658 році вступив до військового союзу з кримських ханом Мехмедом IV Гераєм, проти 150-тисячного московського війська під командуванням князя А. Трубецького і в битві під Конотопом російська армія була вщент розгромлена об'єднаним військом запорожців і кримських татар. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко був союзником хана Cеліма I Герая у війні з Польщею і Московією. На початку XVIII століття хан Девлет Герай II підтримував гетьмана Івана Мазепу в його боротьбі з Московією.

Саме він прийняв запорізьких козаків, які рятувалися від помсти Петра I після поразки під Полтавою у 1709 році і дозволив їм оселитися на території Кримського ханства в пониззі Дніпра, де з'явилася Нова Січ. Прикладів союзу і дружби між запорізькими козаками і кримськими татарами було безліч. Але подібних союзів у кримських татар ніколи не було з російськими донськими козаками.

До середини XVIII століття запорожці вже засновували свої поселення в Криму в околицях Бахчисарая, Євпаторії та Феодосії. Відомі окремі приклади взаємодії козаків і татар не тільки у військових походах, а й в нетривалі періоди мирного життя. Коли у 1675 році в татарських степах трапилася посуха, кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. На закиди гетьмана І. Самойловича про поступки татарам отаман І. Сірко відповів: «...Коли ми з татарами живемо по-сусідськи і допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно».

У Конституції соратника І. Мазепи гетьмана Пилипа Орлика 1710 року йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно з'єднують долю козацького народу з Кримською державою».

Згідно з даними турецького історика і мандрівника Евлії Челебі (1611-1682 рр.), який у 1666-1667 роках перебував у Кримському ханстві, в Криму на той час проживало 187 тис. татар, 20 тис. вірмен, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. «невільників, здебільшого – козаків, з них 120 тис. дівчат та 200 тис. дітей». Всіх українців Е. Челебі називає козаками, хоча насправді більшість невільників становили українські селяни, значна частина з яких настільки адаптувалися до життя серед татар, що не хотіла повертатися в Україну. У своїй 10-томній «Книзі подорожей», яка є унікальним джерелом з історії України, Е. Челебі зокрема писав: «якби ця кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то увесь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але, схоже, бунтувати вони не здатні зовсім».

На думку видатного українського історика-сходознавця Ярослава Дашкевича, з яким мені випала честь зустрітися у серпні 2009 року у Львові, основною причиною подальшого майже повного зникнення українського населення в Криму в ХVІ-XVІІ стали його ісламізація та отуречченя. Це були так звані «туми», народжені від змішаного шлюбу, переважно між чоловіком-мусульманином, турком чи кримським татарином та полоненою жінкою-християнкою, переважно русинкою, тобто українкою. Більшість тумів трималися мусульманської віри і звичаїв.

Так, за літописом Самійла Величка, який я маю у своїй бібліотеці, 1675 року під час походу на Крим, кошовий отаман Іван Сірко вивів звідти 7 тис. українських бранців. Коли козаки з бранцями дісталися урочища Чорна долина на території нинішньої Херсонської області, І. Сірко запитав бранців, чи бажає хтось із них залишитися в Криму. Близько 3 тис. чоловік, переважно тумів, відповіли ствердно, аргументуючи це тим, що в Криму вони вже мають сім'ї і садиби, а в Україні у них не залишилося нічого. Відпускаючи цих людей, кошовий ще до кінця не вірив, що вони справді підуть до Криму, і сподівався, що вони все ж повернуть до України. Але коли врешті переконався у твердому намірі визволених земляків повернутися в Крим, то наказав молодим козакам наздогнати їх і всіх до одного нещадно порубати, що й було виконано. Коли згодом кошовий пересвідчився, що його наказ здійснено, він подякував козакам, а до мертвих звернувся з такими словами: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножатися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на вашу вічну без хрещення погибель»…

У XVII столітті кількість набігів кримських татар на Україну значно зменшилася, а попит на робочу силу в Криму зріс, тому у першій третині цього століття на півострів на роботу починають прибувати вільні українські селяни, українські політичні емігранти, зокрема сподвижники Івана Мазепи, Костя Гордієнка, Пилипа Орлика. Втім після російсько-турецької війни 1735 – 1738 років, в якій близько 20 тис. українських козаків брали участь на боці Російської імперії, кількість українців в Криму значно зменшилася. В середині ХVІІІ століття влада Кримського ханства призначила отаманом кримських козаків запорожця Андрія Щербину та мала намір переселити їх з Криму на Буджак в районі Аккерману для створення нової Січі.

До анексії Криму Росією у 1783 році Кримське ханство було моноетнічною державою, кримські татари становили в ньому понад 92% всього населення. Кримські татари залишалися переважною більшістю на півострові також до 1864 року (понад 50%) і були відносною етнічною більшістю до кінця ХІХ століття (близько 36% у 1897 році). В першій половині ХVІІІ століття багато запорожців купувало земельні ділянки та Бахчисарай, XVII століття хутори в передмістях Бахчисараю, Кафи, Гезлева, або ж селилося в грецьких поселеннях, заводячи свої господарства з млинами, садками та виноградниками. На той час на теренах майбутньої Таврійської губернії проживало близько 30 тис. українців, здебільшого запорізьких козаків. Після зруйнування Запорізької Січі у 1775 році запорожці були серед перших українських поселенців у Таврійській губернії, де згідно з указом Катерини ІІ вони отримали на пільгових умовах земельні наділи.

У цей час запорожці становили основу створення російського Чорноморського флоту в Севастополі. За реляцією князя Григорія Потьомкіна від 19 липня 1788 року, у Чорноморському флоті налічувалося близько 20 тис. запорожців на чолі з отаманом Сидором Білим. Протягом ХІХ століття частка українців у ньому залишалася високою, близько 70-80 %.

Командувач Чорноморським флотом адмірал Олександр Колчак, нащадок українських козаків, особисто підтримував українізацію на Чорноморському флоті. 7 квітня 1917-ого, під час мітингу й маніфестації української громади в Севастополі, адмірал виголосив урочисту промову, в якій зокрема сказав таке: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, командувати яким я маю собі за честь, на 90 % складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найкращих моряків, які тільки існують на світі…».

І після цього ще хтось буде патякати, що Крим – це «исконно русская земля», а Севастополь – «город русских моряков»?!

Мій дід Іван Пилипович Волович служив матросом у Севастополі на мінному загороджувачі «Дунай» з 1907 по 1917 рр. і розповідав моєму батькові, що переважну більшість серед матросів на кораблях Чорноморського флоту становили українці, які між собою розмовляли українською мовою і тільки з командирами – російською. На жаль, я не застав мого діда. У 1928-31 рр. він був ув’язнений на Херсонщині за невиконання здачі хліба державі, бо вже нічого було здавати, все вигребли комнезамівці. У 1938 році діда закатували на смерть кляті енкеведісти. Йому тоді було лише 50.

У 20-ті роки минулого століття розпочалася тотальна русифікація українців Криму. Незважаючи на «українізацію» на материковій Україні, в Криму були закриті всі українські школи, які до цього утримувалися здебільшого коштом самих українців. Водночас кримськотатарські, вірменські, болгарські, караїмські та єврейські школи півострова продовжували працювати. У цей період почалося  масове переселення до Криму росіян-поселенців з центральних російських областей, що радикально змінило етнічну і мовну ситуацію на півострові. Втім після входження в 1954 році півострова до складу України завдяки переселенцям з інших областей України кількість українського населення в Криму помітно зросла.

У 1955-1957 роках з України до Криму було переселено близько 40 тис. родин, або 120-150 тис. осіб. Якщо за переписом населення 1939 року в Криму проживало 154 тис. українців (13.6% від всього населення), то за переписом населення 1959 року в Кримській області налічувалося вже 268 тис. українців (22.2% населення області). Проте, одночасно в Криму посилювалася русифікація. Починаючи з 1960 року російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українська мова факультативною.

Практично повністю було припинене видання українських часописів. У 1959/1960 навчальному році з 1089 загальноосвітніх шкіл українських було лише 3, і всього українською мовою навчалося лише 0,4 % усіх учнів. Українці швидко перетворювалися на «русских» ще й тому, що «русским» бути було «престижніше» ніж українцем.

За переписом населення 1989 року в Кримській області налічувалося 626 тис. українців (25,7 % населення області), але менше половини з них назвали українську мову рідною. Кримські українці штучно перетворювалися на «русскоязичних» українців. У 1991 році в Криму налічувалося 440 російськомовних періодичних видань і не було жодного українського видання. За Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Автономній Республіці Крим проживало 492 тис. українців (24,3 % населення АРК), і з них рідною назвали українську близько 200 тис. осіб. У 2006 році за часів великого українського президента В. Ющенка з 583 шкіл Криму лише 4 були україномовними.

Станом на 2008 рік єдиною регулярною українськомовною газетою Криму була «Кримська світлиця». 26 червня 2009 року мені довелося взяти участь у міжнародній конференції «Чорноморський регіон в загальноєвропейському безпековому просторі: сучасність та перспективи». Вдалося трошки походити по Севастополі. В одному із кіосків я попросив продати мені будь-яку газету українською мовою, але таких не виявилося. На моє запитання – чи є в Криму якісь україномовні газети, кіоскерка відповіла: «Нет и они нам не нужны. Нам достаточно русскоязычных газет»…

Після окупації Криму у 2014 році українці разом з кримськими татарами зазнають постійних дискримінацій і переслідувань. У Криму розпочали нищити все, що мало українські ознаки. У квітні 2014 року в Севастополі демонтовано пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному. Попри те, що українська мова згідно з конституцією нелегітимної Республіки Крим формально є однією з трьох державних, сфера її використання постійно скорочується. Після окупації 2014 року вивчення української мови на півострові зробили факультативним, а в офіційному діловодстві її використання припинене повністю. За даними Кримської правозахисної групи, за час окупації кількість учнів, які навчалися українською мовою, зменшилася більш як в 30 разів, хоча й до цього вона становила кілька відсотків. Єдина Українська школа-гімназія у Сімферополі переведена на російську мову навчання. У листопаді 2014 року Кримський академічний український музичний театр перейменовано на Державний академічний музичний театр Республіки Крим. У березні 2016 року закрили музей Лесі Українки в Ялті. Станом на жовтень 2020 року в Криму змушені були припинити свою діяльність 40 із 46 українських православних парафій. Ці та інші ворожі дії російської окупаційної влади спрямовані на повне знищення в Криму будь-яких ознак української культури та ідентичності.

Тих небагатьох корінних мешканців Криму, переважно кримських татар і українців, які виступають проти російської окупації, заарештовують, або змушують залишити півострів. Водночас, за численними даними, за останні 7 років Росія переселила на півострів до 500 тисяч російських громадян, намагаючись радикально змінити етнічну карту Криму. Але відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, «переміщення державою-окупантом частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію є військовим злочином». За словами віце-прем'єр-міністр України - міністра з реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексія Резнікова, добровільно, або насильно переселені до Криму російські громадяни після деокупації півострову згідно з українським і міжнародним законодавством мають бути видворенні до Росії.

За словами відомого політичного та громадського діяча України, провідника кримськотатарського національного руху М. Джемілєва, у серпні 2019 року кримські татари ознайомили президента України В. Зеленського з важливими для кримських татар законопроєктами, однак станом на квітень 2021 рік реакції на це немає. М. Джемілєв також розповів, що під час недавньої зустрічі із главою Офісу президента України А. Єрмаком обговорювалися такі питання: надання кримським татарам статусу корінного народу України для збереження мови, культури і самобутності; створення кримськотатарської національної автономії в Автономній Республіці Крим. А. Єрмак порадив М. Джемілєву вийти із парламентської фракції «Європейської солідарності» і створити депутатську групу для «більш швидкого» вирішення проблем Криму. М. Джемілєв підкреслив, що виходу із фракцій у Верховній Раді і створення окремої кримськотатарської депутатської групи зараз не розглядають.

У квітні 2016 року, міністерство юстиції РФ занесло Меджліс кримськотатарського народу до переліку заборонених організацій. За даними правозахисників з Human Rights Watch, після окупації Криму Росією навесні 2014 року ситуація з правами людини на півострові значно погіршилася. Під різними надуманими приводами, окупаційна влада переслідує людей, зокрема кримських татар, які наважуються відкрито критикувати дії Росії на півострові. За 7 років окупації Криму в російських тюрмах утримується 115 політв’язнів, звинувачуваних у сфабрикованих справах. До того ж ув’язнених людей вивозять в Ростов і утримують в нелюдських умовах у слідчих ізоляторах або в колоніях, де піддаються моральним і фізичним тортурам. Кількість політичних в’язнів постійно зростає, вони не мають правового захисту і медичної допомоги. За перший квартал 2021 року в окупованому Криму російські силовики провели 146 затримань, 126 з них - стосовно кримських татар. 20 квітня у Севастополі співробітники ФСБ РФ затримали «за шпигунство на користь України» громадянина Росії, який нібито передавав до ГРУ Міноборони України інформацію про діяльність ЧФ РФ.

* * *

Прикро, що українська влада до самого 2014 року практично нічого не робила для того, щоб підтримати і захистити етнічне українське населення на Південному Сході України, яке чисельно переважало і переважає навіть в цьому «проросійському» регіоні. Натомість українська влада, особливо в період правління «регіоналів» на чолі з Януковичем, робила все для того, щоб повернути Україну до колоніальної залежності від Москви. І сьогодні майже безперешкодно «справу Януковича» продовжує ОПЗЖ. Головним інструментом українізації Криму і Південного Сходу України мав би стати високий рівень життя українців, подолання корупції, довгоочікуване реформування судової системи, приборкання олігархату, але, на жаль, за 30 років квазі-незалежності України цього не сталося і переважна більшість українських громадян й досі залишається залежною від бідності й недолугості влади. При цьому протягом всіх років незалежності промосковська п’ята колона в Україні почувалася і почувається досить комфортно.

16 грудня 2020 президент України В. Зеленський у своєму інтерв'ю газеті The New York Times запропонував президенту США Джо Байдену взяти участь в переговорах в Нормандському форматі, однак ця пропозиція була «прохолодно» зустрінута в Берліні і Парижі, не кажучи вже про Москву. В МЗС РФ заявили, що Україна хоче залучити США до Нормандського формату нібито для того, щоб відійти від виконання Мінських домовленостей. Дійсно, донедавна в американській адміністрації розглядали можливість підключитися до Нормандського формату для розв’язання конфлікту в Донбасі, але після того як президент США Джо Байден 18 березня в інтерв’ю телеканалу ABC News назвав Путіна «вбивцею», важко собі уявити президентів США і РФ за столом переговорів. Але все ж Джо Байден запропонував В. Путіну зустрітися на нейтральній території з метою привести його до тями, щоб він раз і назавжди відмовився від своєї маніакальної ідеї – загарбати всю Україну і зробити її південно-західним федеральним округом РФ.

Після того як останніми тижнями Росія розпочала масштабну концентрацію своїх військ поблизу кордонів України, ми чуємо від наших західних стратегічних партнерів із країн НАТО слова моральної підтримки, зо що ми їм дуже вдячні. Але якби вони дислокували вздовж українсько-російського кордону на території України свої військові підрозділи і частини, то це була б саме та підтримка, якої ми зараз потребуємо і яка б дещо остудила і привела б до тями навіжену кремлівську камарилью. Цього потребуємо не лише ми, цього потребує вся Європа, оскільки нічим не спровокована з боку Києва можлива широкомасштабна війна на території України так чи інакше неодмінно зачепить і європейські країни, поставивши світ на грані третьої світової війни.

Хотілося б сподіватися, що настане час, коли Україна і Росія матимуть нормальні добросусідські відносини і справжній «Русскій мір» мирно співіснуватиме з нашим «Українським світом» замість руйнівної конфронтації, як для Росії, так і для України. Ми не повинні ототожнювати нинішніх правителів Росії з тими росіянами, які толерантно налаштовані до України, хоча таких, на жаль, не так багато, як би нам хотілося. Але все ж вони є і будемо сподіватися, що з часом їх ставатиме дедалі більше. Зомбування росіян не може тривати надто довго. Рано чи пізно настане день, коли вони мають схаменутися і почати поступово отямлюватися.

І ми їм в цьому маємо допомогти.

Олексій Волович,
кандидат історичних наук
22 квітня 2021 р.