СУСПІЛЬСТВО

Ті, що прокладали інтелектуальний та світоглядний шлях

Він не любив цього часу на заході року, коли сонце не встигає піднятися високо і дуже ранні сутінки поглинають день, що мав би ще розвиватися і тривати.

Саме на межі цього протистояння – зимового і весняного Сонця - трагічний випадок забрав його. Ще молодого й повного сил. Це стало тяжким ударом, значною втратою для інтелектуальної спільноти краю. 10 років тому не стало Леоніда Куценка. І майже у той же день два роки тому підступна хвороба забрала його побратима по світоглядному лідерству Андрія Іванка.

На цьому фото вони обоє у президії урочистого вечора, присвяченого 120-річчю Симона Петлюри, який відбувся у травні 1999 року. На той час це був досить сміливий і можна сказати викличний вчинок. Це вже сьогодні кожен школяр з гордістю повторює, що москалі називали нескорених українців мазепинцями-петлюрівцями-бадерівцями. А тоді, більш як півтора десятка років тому, російсько-радянські стереотипи у свідомості людей були набагато міцнішими. Нам тоді навіть було важко знайти зал для такого заходу. Усі невеликі і прийнятні (а ми розуміли, що на такий захід велику аудиторію не зібрати) відмовляли. Зголосилося тодішнє керівництво кібернетико-технічного коледжу (колишній будинок політосвіти), та й вони в останній момент намагалися відхреститися, але було вже пізно.

Звісно, той великий зал був напівпорожнім. Та й самі доповідачі, мабуть, не вірили, що пройде не так багато часу і у нашому місті буде вулиця Симона Петлюри. Обоє ж вони працювали у сфері освіти, яка вважається найзашоренішою і найзашуганішою, такою, що найбільше піддається адміністративному впливові й тиску. Їм би легко було сказати, як це робили багато інших та й досі такі не перевелись, мовляв ректор-директор цього не схвалить, а у мене ж сім’я! Але вони йшли й говорили тоді, коли інші мовчали, або ще просто не встигли осягнути того, що вони вже відкрили для себе. І не просто говорили: і Леонід Васильович, і Андрій Борисович автори багатьох книг, які, очевидно, відгукнуться ще не в одному поколінні державною міддю інтелектуальної та світоглядної міцності. Адже саме на їхніх учнів і на учнів таких же сподвижників, сьогодні, власне, сподівається вся Україна. Це вони мають прийти на зміну нинішній, хочеться вірити перехідній, морально скаліченій еліті.

Після кількох століть матеріального і духовного рабства нація не могла так швидко й різко піднятися і стати на ноги. Тим більше, коли провідників її цілеспрямовано знищували. Надія була і є (!) лише на тих, хто прокладає інтелектуальні і світоглядні шляхи. Пригадую, як обурювалися деякі слухачі курсів перепідготовки тодішнього обласного інституту удосконалення вчителів після лекції Леоніда Куценка, де він навів переконливі факти, що саме українські професори стали основою викладацького складу Московського університету, а перший набір майже всуціль складався із української молоді. Важко це було сприйняти після десятиліть і десятиліть втовкмачування у голови, що саме російська нація найпередовіша, і тільки у Москві усе найвеличніше, найкраще, найрозумніше.

Ці двоє лідерів-інтелектуалів для мене ще й дуже важливі тим, що будучи трудоголіками, досягаючи неабияких професійних вершин, не дозволяли собі жодних показних амбіцій. Тяжко дивитися, коли тих, хто здобувся на який сь скромний (чи й не скромний!) творчий успіх просто накриває хвиля самозвеличення і нестримного прагнення похвали. Ця пліснява дуже сильно стримує наш поступ. І ми вдячно згадуємо і Леоніда Куценка, і Андрія Іванка певною мірою й тому, що вони ніколи не піддавались їй. Той, хто сьогодні мурує собі п’єдестал на майбутнє, фактично руйнує його. Вони ж не думали про п’єдестали, а своєю щоденною працею прокладали інтелектуальний та світоглядний шлях усім нам.

Світлана Орел, Кропивницький