СУСПІЛЬСТВО

Олександр Шаповалов: Я не хочу воювати за безнадійних людей

Олександр разом із молодшим братом Юрієм служить у кіровоградському третьому окремому полку спеціального призначення. Обидва були у складі групи, що потрапила в засідку неподалік Сніжного Донецької області 29 липня.

Це тоді наш полк поніс найбільші втрати за весь час антитерористичної операції на сході – 12 наших хлопців загинули, шестеро потрапили в полон терористів. Братам дивом удалося вижити, але довелося пройти приниження і нелюдські катування. Ті, хто жахає ввесь світ бандерівцями, відрізали Олександру півмізинця, розпороли бік, штрикали ножем між ребер… Після пережитого, лікування та реабілітації він готовий і надалі зі зброєю в руках захищати Україну, але жителів Луганської і Донецької областей називає безнадійними і за них воювати не хоче. Наш кореспондент поспілкувалася з Олександром Шаповаловим про полон, війну і його ставлення до неї.
– Чи був ти морально готовим до того, з чим тоді довелося зіткнутися на сході?
– Ну, як сказати? Ми вже бачили, що відбувається в Криму, знали, що в Донецькій і Луганській області вбивають людей, тому певною мірою були готові. Спочатку, звісно, були і страх і мандраж, але потім, коли  весь час стріляють, убивають, якось наче звикаєш, почуття наче притупляються і страх також.
– Коли вперше усвідомив, що ти не просто знаходишся на території, де стріляють і вбивають, а є безпосереднім учасником бойових дій?
– Коли наша група під Сніжним потрапила у засідку… До того всяке було, під обстріли потрапляли, від мінометів бігали, але там уперше в мене було відчуття повної безпорадності.
– Це коли загинули 12 хлопців?
– Так, а ми з братом потрапили до полону.
– Журналісти Громадського телебачення проводили журналістське розслідування стосовно саме цього випадку і схильні вважати, що це була не трагічна випадковість, а зрада одного з керівників генерального штабу. Це правда, що вам дали завдання знайти збитого льотчика, який на той момент уже був у безпеці?
– Я чув таке. Ми потім разом були у полоні, але він туди потрапив уже значно пізніше від мене. Тоді нам удалося знайти тільки одного льотчика, а цей сам вибрався, як і коли, я не знаю. Взагалі ж дуже часто виникало відчуття «підстави». Того дня взагалі: нам наказали знаходитися саме в цьому місці і буквально через 20 хвилин нас там накрили. Оточили кількома танками і машинами з терористами.
– Це тоді ти отримав поранення?
– Так, три кульові поранення в ногу.
– І не зважаючи на це, тебе в полоні катували?
– Мене чомусь тримали окремо від інших. Брат залишився у Сніжному, його звільнили 15 вересня, а я більше місяця був у Краснодоні в камері попереднього утримання. Перед цим в Ізвариному, там мене два дні катували, відрізали частину мізинця, розрізали бік, штрикали між ребер, я втратив багато крові.
– А що від тебе хотіли, якої інформації домагалися?
– Чи працюють з нами іноземні інструктори зі США, Польщі. В основному про це вони мене запитували. Паралельно ще промивали мізки, давали читати різну літературу про те, що такої країни як Україна ніколи не було, що такої нації як українці немає…
– І як ти місяць поранений все це витримав?
– Ну, так конкретно вони мене пресували два перші дні. Потім в Ізвариному мені надали медичну допомогу медики, наклали шви, обробили рани, кололи знеболююче. А коли вже перевели в Краснодон, то приходила техпрацівниця і просто заливала зеленкою рани і перев’язки робила. Спочатку я таке чув, що мене хочуть переправить до Росії. Але потім стало відомо, що триматимуть для обміну, то я трохи заспокоївся.
– А як місцеве населення? Кажуть, що там, де люди побували під бойовиками, змінили своє ставлення до України й українських військових?
– Не знаю, я не хочу казати за всіх, але мені здається, що більшість населення Донбасу – безнадійне. Бачили б ви, як вони кидалися на нас, як проклинали… Хоча коли наша колона проїжджала через Слов’янськ після його звільнення, то нас справді начебто радо зустрічали. Не знаю, наскільки це було щиро. Але в цілому, судячи з того, що я побачив, вважаю, що ці люди безнадійні, вони ненавидять нас. Навіть біженці, яким ми намагаємося тут допомагати. І я готовий воювати за Україну, але я не хочу знову їхати в Донецьку і Луганську області. Я не хочу воювати за безнадійних людей.

Розмовляла Ірина ЯРОВА