СУСПІЛЬСТВО

Василь Клюй: Причина наших невдач – поспішна всеохоплююча приватизація

Сьогодні, 16 березня, своє 90-річчя відзначає Василь Семенович Клюй.

Для старших поколінь Кіровоградської області він легендарна людина. Ще неповнолітнім пішов на фронт, служив на флоті. Потім усі сили й знання віддавав відбудові села. Пройшовши чимало кар’єрних сходинок, тринадцять років (1964-1977) очолював обласне управління сільського господарства, де найповніше розкрився його організаторський талант.

Далі було завідування сектором сільськогосподарської науки в Раді Міністрів СРСР, викладацька діяльність.

В. Клюй – кандидат сільськогосподарських наук, професор, автор численних наукових праць, книг, лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки. Він і сьогодні такий же активний, як і раніше, свідчення чому є нові наукові праці, статті в пресі.

Напередодні ми зателефонували Василю Семеновичу й попросили відповісти на кілька запитань. Ось яка відбулася розмова.

– Василю Семеновичу, як почуваєтеся у свої дев’яносто?

– Почуваюся нормально, готовий і далі захищати українську землю від розбазарювання, від намагання деяких ділків прибрати її до своїх рук. Ще в 2008 році було прийнято закон, який зобов’язував виконавчі органи провести негайну інвентаризацію кожного гектара землі, кожної водойми, кожної лісопосадки, розібратися, кому вони належать, але, на жаль, і досі нічого з цього не зроблено.

Натомість багато розмов ведеться про продаж землі. Зокрема, міжнародні кредитори вимагають від нас створити ринок землі, зняти мораторій з її продажу.

– Знаємо, що Ви проти того, аби земля в Україні стала товаром.

– Це буде найбільшим злочином, який тільки можна уявити стосовно українського народу. Земля – найбільше його багатство, яке він може втратити. Я в цьому глибоко переконаний. Навіть у Біблії, на яку, до слова, всі наші президенти кладуть руку, вступаючи на посаду, сказано, що торгувати землею не можна.

– За плечима у Вас тривале життя. Які його сторінки Вам найпам‘ятніші?

– Служба на підводному човні в роки війни. Її не забути, адже пережити довелося чимало. Врахуйте: із 55 підводних човнів, що ми мали в 1941 році, Перемогу зустріли лише 26, всі інші – й досі лежать на дні Чорного моря.

Не менш героїчним була відбудова сільського господарства. Всього п’ять років знадобилося нам, аби відбудувати все зруйноване ворогом і за основними показниками вийти на рівень 1940 року.

– А що скажете про тих, із ким доводилося відбудовувати, а потім розвивати сільське господарство?

– Мені пощастило працювати під керівництвом відданих своїй справі людей. Насамперед, це Федір Гнатович Мартинов – перший секретар обкому партії, колишній фронтовик. Трудився день і ніч. Такими ж були й голова облвиконкому Турбай, перший секретар обкому партії Кириченко. Їхній внесок у розвиток села неможливо переоцінити. Як і внесок тисяч рядових трудівників, які своїми руками плекали високі врожаї. Один факт: із 1965 по 1991 роки за високі виробничі показники тільки бригадирів тракторних бригад були удостоєні звання Героя соціалістичної праці п’ятнадцять чоловік – більше, ніж у будь-якій іншій області.

– З Кіровоградщиною Ви ніколи не поривали зв’язків. Чим є для Вас цей край?

– Це моя мала батьківщина – я там народився, сформувався як людина, як керівник, тому й люблю її найдужче. А ще вона – одна з найпотужніших сільськогосподарських областей країни, тривалий час була також лідером із виробництва сівалок.

– Як практик із величезним досвідом і науковець чим Ви може пояснити, чому Україна за 26 останніх років не змогла скористатися своїм потенціалом, який оцінювався експертами дуже високо?

– Причина – в поспішній всеохоплюючій приватизації. З неї почав своє президентство Леонід Кравчук, його наступники продовжили. А на моє глибоке переконання, не треба було відмовлятися від колективних форм організації виробництва на селі. Навіть якщо розділили все на паї, треба було їх залишити в межах тих виробничих структур, за якими вони були закріплені раніше. Іншими словами, колективні господарства треба було організувати на іншій матеріальній і фінансовій основі, а не руйнувати дотла, щоб потім починати все спочатку.

Валерій М’ЯТОВИЧ