СУСПІЛЬСТВО

Андрій Цимбал: «На патріотизмі вистоїмо, але сподіваюся, держава робитиме щось більше»

У Київському національному університеті культури і мистецтв, де я нині працюю, професор Микола Тимошик (на знімку – в центрі) кілька років тому започаткував клуб зустрічей «Віч-на-віч». Як правило, гостями стають відомі письменники, журналісти, громадські та культурні діячі. На кількох таких зустрічах я була, ще навчаючись там у магістратурі. Але остання, що пройшла нещодавно, – особлива.

Гостями її стали двоє хлопців-учасників АТО. Хоча зараз про війну говориться багато і всіма, але зустріч зі справжніми живими в усіх аспектах хлопцями відкриває щось нове. Один із них – студент четвертого курсу університету Андрій Цимбал (ліворуч), інший – його побратим під час навчань Стас Ковіка (праворуч).

За словами Миколи Тимошика, Андрій Цимбал довго відмовлявся приходити і виступати перед аудиторією, мовляв, він – не герой. Аргументом же стали слова: «Андрію, це потрібно не тобі, це потрібно нам, це потрібно нашим студентам». І справді, це було потрібно нам. Хлопці своєю мужністю, емоційною аргументованістю і простотою, не намагаючись переконувати, ще раз переконали, що в Україні є люди, які можуть і воювати, і працювати, і логічно мислити, і діяти. Стас напівжартома перед виступом (а студентів зібралося щонайменше з півтори сотні) сказав, що великих аудиторій боїться більше, ніж артобстрілу. Тим не менше, тій чіткості і послідовності його та Андрієвих слів можна повчитися багатьом політикам і не тільки. До того ж слів, які підтверджуються конкретними вчинками.
Далі подаю кілька думок хлопців стосовно питань, пов’язаних з АТО і не лише.

Про сепаратистів
Стас: Донбаські сепаратисти – це люди, в яких залишилося совкове мислення. Мені не подобається, що вони хочуть відібрати частину України. А які цілі в них при цьому – мені все одно.
Якось нас пригостили молоком місцеві жителі. І невдовзі забігає командир із криком: «Де те молоко, що принесли? Кіт здох…»
Андрій: «Я не маю до них (сепаратистів) ненависті. Ці люди перебувають в омані. Двадцять років ними ніхто не займався.
Той регіон був закинутим. З нього потрібно було або втікати, або залишатися працювати шахтарем чи ще кимось подібним. Там не було розвитку.

Про росіян
Андрій: Може, у російських солдат не достатньо інтелекту, щоб усе осягнути. Але не я їм інтелект цей давав, а Бог.
Стас: До них є злість, але ненависті немає.

Про ЗМІ і державну політику
Андрій: У новинах втрати применшуються або роздуваються. Я знаю порядних журналістів, але загалом телебачення не є правдивим.
Стас: Я бачив, як по телевізору показували, що нас уже немає. А коли дійсно нас обстрілювали, то про це взагалі не мовилося. Ніхто не знає, скільки загинуло людей, скажімо, в Іловайську.
Андрій: Ситуація в країні патова і я не бачу, як змусити політиків перестати красти. Хіба, щось філософське типу «починати зміни з себе…»

Про війну
Стас:  Те, чого досягли ми сьогодні, тримається на тих, хто не побоявся піти туди і боротися за Україну.
Андрій: Також це тримається на тих, хто чекає нас тут і кому не байдуже. Байдужість – це найстрашніше, і в пеклі за неї горять найбільше.
Стас: Я не хотів у строкову армію, але добровольцем пішов ще тоді, коли почалися події в Криму. Рідні переживали, але не пустити не могли. Це було моє рішення і мене не зупиняли. Мені купили приціл і передавали їжу. Це найкраще, що могли зробити.
Я снайпер. Було діло, що… Трохи шкода, що вони так сюди прийшли і тут і залишилися…
Цінність життя на війні нівелюється. Згадав анекдот: «Что вы чувствуете, стреляя в сепаратиста? – Я чувствую отдачу».  
Андрій: Чому пішов воювати? Під час Майдану зловив  потік – почуття єдності, чогось великого. Після Майдану багато записалося добровольцями, але після навчань залишилася десь половина. Дехто думав, що нас готуватимуть, як командорів…
Армія має складатися із мотивованих людей, таких, хто ідейно згоден воювати.
Зараз відбувається складний процес, але неминучий для формування нації.

Чи вистоїть українська армія взимку?
Андрій: На патріотизмі вистоїмо, але сподіваюся, держава робитиме щось більше.
Стас: Мій талісман – це бронежилет.

Що буде після війни?
Андрій: Багато речей стануть непотрібними. Може, глибше щось сприймаєш, щось різкіше. Коли ти йдеш туди добровільно, розумієш, що можеш і не повернутися. І після цього щось змінюється світоглядно.
Не будьте байдужими. Дотримуйтеся аргументованості і йдіть за своїми почуттями. Мені ж хочеться керуватися принципом: «Дай, Боже, сили змінити те, що можу змінити, терпіння прийняти те, чого змінити не ладен, і мудрості відрізнити одне  від іншого».

Наталя РОМАНЮК.
Фото Ірини ПОЛЯНСЬКОЇ