СУСПІЛЬСТВО

Батя з «Айдару»: Наш батальйон охороняє Щастя

Минулого тижня заступник командира батальйону «Айдар» Валентин Лихоліт, який має позивний «Батя», та волонтер Павло Кучеренко, розповіли місцевим журналістам про війну і мир на сході очима учасників цього протистояння.

Якщо коротко охарактеризувати сказане ними, напрошується висновок: держава і не заважає, і не допомагає воякам боронити рідну землю від окупантів. Забезпечивши фронтовиків автоматами 1983 року та БМТ 1974 року випусків, в міноборони ще пообіцяло видати зимовий одяг до 10 жовтня нинішнього року. Пообіцяло та й забуло, вдягнули лише Національну гвардію України (принаймні, на момент прес-конференції).

– Нині наш батальйон охороняє Щастя, – з такої неоднозначної фрази розпочалася стримана і водночас емоційна розповідь «Баті». – Там нелегко. По нас стріляють, а ми мусимо виконувати мінські домовленості… Водночас Москва стягує все більше техніки, людей. Це може свідчити про дуже серйозний розвиток подій: можливий і захват цього населеного пункту, і створення «іловайського котла». Путіну конче необхідний вихід на Крим, мова може йти про кілька областей.

«Айдарівці» та інші батальйони розраховують на підтримку переважно волонтерів. При цьому, звільняючи території, вони діляться, чим багаті, з цивільним населенням. Місцеві «гуманітарку» від воїнів приймають, але при цьому нерідко косо поглядають у бік своїх визволителів.

– Але ми давали і даватимемо загарбникам «по-зубах», – обіцяє «Батя» і додає, – українці  незалежний народ, у нас закладено ген свободи. Він  передається з покоління в покоління. У наших жилах – козацька кров. Ворогові цього не зрозуміти.

А самому Валентину Лихоліту, як і багатьом його побратимам, вельми складно збагнути, куди поділася наша – найкраща у 1991 році – танкова армія, чому за її безслідне зникнення ніхто не поніс покарання , і чому й озброєння українських вояків нині лягло також на плечі волонтерів.

– Мабуть, нас бояться добре технічно оснащувати, – гадає замкомбат. – Влада вважає, що добровольчі батальйони з часом можуть застосувати важку техніку на Майдані. Може, й так. Адже поки ми воюємо з ворогом, народ голосує за його представників на виборах. І лише десять хлопців із зони АТО потрапили до нинішнього парламенту. Для нас це дуже дивно. Невже люди голосували більше за тих, хто своїми руками розпочав цю війну, ніж за тих, хто їх захищає?! Невже не зрозуміло, що коли б не добровольчі батальйони на передовій,  сепаратисти були б уже й тут?
Дивує захисників Вітчизни й та «незначна» несправедливість, що міліціонери статус учасників бойових дій уже отримали, ополченці ж – ні. Й це на фоні того, що за час проведення АТО лише батальйон «Айдар» втратив 80 воїнів, із десяток – у полоні, а понад 150 – поранені. При цьому за сім місяців ротації у них  не було, лише нетривалі відпустки. Проте «Батя» й не прагне ротації, коли на фронт, на передову кидають необстріляну молодь: вони не знають, як поводитися з противником, від цього й страждають.

Є запитання й у волонтера Павла Кучеренка. Він ніяк не збагне, чому такі небідні організації, як, наприклад, Кіровоградгаз, «не можуть виділити допомоги на потреби армії», а школярі роблять усе, щоб зібрати бодай якісь кошти для бійців; чому депутати ніяк не віднайдуть кошти для налагодження випуску так званих рідких бинтів (що є рятівними для солдат), а тим часом окремі громадяни Росії, ризикуючи життям, доставляють їх в Україну; чому парламентарі, цупко тримаючись за свою недоторканність, легковажно ставляться до питань обороноздатності держави…

Та все ж підстави для оптимізму є, переконані захисник і волонтер. Бо ніколи не пізно змінити все на краще: і своє ставлення до проблем у країні, і виховання патріотизму підростаючого покоління, й гарантію боєздатності свого війська. А ще обом їм імпонує фраза президента України: «Там, де майорить український прапор, там – Україна». Вони вірять, що не за горами той час, коли жовтоблактині знамена замайорять по всій території України, навіть у Криму. Головне – об’єднати зусилля для цього всіх без винятку українців.

Лариса РОМАНЮК