СУСПІЛЬСТВО

Ангели над рідною оселею

У кожної людини є власний Ангел-охоронець, приставлений Богом для допомоги в добрих справах та підримки у негараздах. У родині Нечепоренків спочатку Ангелів було п’ятеро: для мами, тата, їхніх двох діточок та бабусі.

А невдовзі сім’я стала рідною ще для шістьох дітей, доля яких від самого народження було надто складною. Одні потерпіли від біологічних (рука не піднімається написати «рідних») батьків. Інші офіційно вважалися сиротами, майже ніколи не наїдалися досита і мали всі шанси опинитися на узбіччі життя. За великим рахунком, ці діти нікому не були потрібні, навіть коли жили на повному державному забезпеченні в інтернатах чи будинках дитини. Бо ніхто і ніщо не зможе замінити мамину колискову, татове добре слово, бабусину ласку і спорідненість справжньої сім’ї. Тепер у всіх є затишний дім, мама, тато, бабуся і багато братиків та сестричок.

Історію родини Нечепоренків із села Бережинки на Кіровоградщині, яка прийняла на виховання шістьох дітей, я знала й раніше. Чула також і про інші приклади прийомного батьківства, на жаль, не завжди вдалі. Зокрема, одна знайома вирішила взяти дівчинку з інтернату. Але через два місяці відвезла її назад, не витримавши дисонансу між ідилічною картинкою в своїй уяві і буденною реальністю. Адже не секрет, що діти, котрі зростають у сиротинцях, – особливі, їхня адаптація в соціум проходить болісно і складно, а в деяких випадках ніколи й не закінчується. Відтак і дорослим людям буває дуже непросто витримати випробування, пов’язані з усиновленням чи опікою.

Любов та Едуард Нечепоренки також не виняток. Кажуть, довелося пережити всяке – і радість, і відчай. Але вражає сила їхнього прикладу, який ламає стереотипи про «рідних» і «не своїх» дітей. Я побувала в Бережинці й переконалася, що атмосфера родини щира і природня. Відчула її, сидячи на кухні за великим обіднім столом в оточенні дітлахів, котрі спочатку дивилися на гостю трохи насторожено, а потім роззнайомилися і не хотіли відпускати додому. Більше, ніж слова, промовляли щасливі очі врятованих сиріт, яким подарували сім’ю.
А починалося все сім років тому, коли, за традиційними мірками, родина Нечепоренків мала всі підстави називатися повноцінною, самодостатньою і щасливою. Двоє вчителів мали улюблену роботу, гарний будинок, виховували доньку й сина. Але вони не могли змиритися з думкою, що більше не матимуть власних дітей.

– А так хотілося, щоб у нашого Дмитрика був іще хоча б братик, – каже мати-вихователька Любов Нечепоренко. – Між дітьми різниця у вісім років. Доньці вже 25 виповнилося, вона закінчила університет і живе самостійно. Дімі зараз 16 – перехідний вік, пошуки майбутньої професії та власного шляху. А тоді, у 2007-му, ми захотіли взяти хлопчика такого ж віку, як і син, щоб їм веселіше було зростати. Так у домі з’явився Вова.

Володя     
Перш, ніж відважитися на цей відповідальний крок, подружжя довго розмірковувало, зважувало всі «за» і «проти». Як не крути, а справа незнайома й відповідальна – організувати дитячий будинок сімейного типу. На відміну від інших родин, яким держава на старті допомагала матеріально, Нечепоренки вже мали необхідні умови: власний дім, сталі доходи і головне – бажання прийняти в родину нових дітей. Служба у справах сім’ї та дітей допомогла вирішити організаційні моменти. Тож лишалося тільки поїхати до Новомиргорода і забрати зі спеціалізованої школи-інтернату восьмирічного Володю. Не злякала прийомних батьків ні наявність ускладненого минулого дитини, ні купа невтішних медичних діагнозів, ні відмовляння знайомих.

І справді, Вова у свої вісім років виглядав значно меншим, не вмів ні читати, ні писати, ні доглядати за собою. Але коли він вибіг назустріч із вигуками «Тато! Мама!», сумніви розвіялися.

– Відмовити цій дитині було неможливо, – згадує Едуард. – Він застрибнув мені на руки і міцно обійняв за шию, боячись розлучитися знов. І ми одразу зрозуміли: ця дитина наша.

Перші місяці перебування Володі в новому оточенні були болісними. Довго звикали один до одного, притиралися. Вова змалечку зазнав жорстокості і часто конфліктував із дітьми. Але любов, терпіння і доброта зробили справжнє диво. Вова знайшов спільну мову з членами родини. За місяць він уже читав, підтягнувся в навчанні й поведінці, зацікавився спортом і танцями. Сьогодні йому 13. За п’ять років життя в родині Володя з нашорошеного забіяки перетворився у веселого товариша і гарного помічника.

Аня
Дивлячись на чорнооку смугляночку Аню, яка для мами – головна помічниця і у школі одна з кращих учениць, не можеш повірити в те, що перші два роки життя ця дівчинка поневірялася попід церквою. З дитинства вона пам’ятає багатогодинні чатування на вулиці в очікуванні милостині.  

– Пам’ятаю, я сиділа в колясочці і смоктала монети, які нам подавали люди, – розповідає восьмирічна Анечка.
А потім дитина опинилася в притулку, звідки й забрали її Нечепоренки. Хоча на той час вони вже виховували першу прийомну дитину і клопоту з Вовою мали вдосталь. Спочатку думали, що симпатичне дівчатко побуде в них недовго. А потім так прив’язалися один до одного, що розлучитися вже не змогли. Надзвичайно артистична Анечка, якій було лише три рочки, тішила всіх своїм співом і танцями. І до роботи виявилась охоче: то за віник ухопиться, то посуд помиє.

Сьогодні вона знає, як варити кашу, робити вінегрет і салат олів’є, пекти тістечка і навіть варити борщ. Дівчинка гарно навчається, має неабиякі успіхи в спорті, хореографії та вивченні іноземних мов, наук і рукоділля. А ще – приклад для однокласників у техніці читання: 131 слово за хвилину! Не просто дитина, а яскрава зірочка.

Альона
Але, як з’ясувалося, в Ані ще була старша сестричка, яку довго не могли знайти. За цей час прийомна родина поповнилася ще двома дівчатками, а про дев’ятирічну Альону й досі нічого не знали. Аж раптом надійшла інформація, що вона знайшлася у Києві. Їй не довелося, так само як і молодшій сестричці, пізнати материнську ласку. Натомість були брудні вокзали, сумнівні знайомі матері-алокоголічки та постійне відчуття холоду і холоду.
Не витримавши поневірянь, Альона втекла до лікарні, а звідти потрапила до реабілітаційного центру. Але й там життя було не мед: дівчинка почувалася дуже самотньою серед інших дітей, котрі виявились більш розвиненими й сильними. Тож знайомство з родиною Нечепоренків стало справжнім порятунком. Тут її зранене серце отримало прихисток і втіху: знайшлася не лише сестричка, а й велике сімейство добрих і милосердних людей.

Відтепер жодне свято не обходиться без активної участі Альони й Ані. Обидві сестрички мають акторський талант, самі режисують домашні вистави і прагнуть бути лідерами. За час перебування в сім’ї Альона відтанула душею і виявила безліч чеснот, найцінніші з яких – щиросердність і дитяча наївність.

Вітя
Не менш тернистим виявився шлях до родинного гнізда другого з прийомних синів Нечепоренків, Віті. Він вісім років провів в інтернаті, як прийнято казати, «виховувався державою». Але що означає те виховання, коли дитина не отримує жодних навичок самостійності? Їй не треба думати над тим, як тримати порядок у кімнаті, готувати їсти, мити за собою тарілку – все це за неї в інтернатному закладі робить персонал. Така ситуація, стверджують психологи, несе приховану небезпеку для самої дитини, яка після виходу в доросле життя виявляється до нього зовсім непідготовленою. Навіть кошти витрачати раціонально не може, не кажучи вже про втрачені навички родинного спілкування. Так само й Вітя за півтора року життя в родині поки що не зміг проявити свою самостійність, незважаючи на старанність і вміння гарно виконувати роботу.

Тим часом у Нечепоренків зростало вже п’ятеро прийомних дітей, а Едуард розмірковував над тим, кому передати свою любов до автомоделювання та радіотехніки (зважаючи на те, що Вова й Діма не розділяють захоплення батька). Ось у цей момент фахівці соціальної служби дітей та сім’ї запропонували «підходящу кандидатуру» Віті, якого мати-п’яничка здала до інтернату й забула. А хлопчик, між іншим, толковий, любить порпатися в різних моторчиках-батарейках, хоча й має проблеми з навчанням.

Так і опинився Вітя в родині. Тільки, на жаль, моделістом він так і не став – без математичних розрахунків не обійтися, а вчасно не отримані знання надолужити неможливо. Але це не біда, каже батько. Вітя гарно малює, майструє власноруч нескладні речі. Причому робить це акуратніше за всіх. А партнерка по спортивних танцях, з якою він займається у студії «Аеліта», недавно по секрету зізналася: танцювати з Вітею мріють усі дівчатка з їхнього колективу.

Ліза і Настя
Ліза і Настя – також рідні сестрички. Їх брали з чітким усвідомленням, що така вже батьківська місія – віднаходити й зігрівати самотні дитячі душі.

– Вирішили: раз уже так сталося, то нехай батьківство буде нашою професією, – розповідає Едуард. – Ми – педагоги, вміємо ростити розумних людей. Будинків набудували, жити є де. Тож нехай діти живуть, бо інакше пропадуть в інтернатах! А так, може, матимуть щасливу долю в нашій хаті. Тим більше, що перші гарні результати свого виховання ми вже побачили.

Шестирічна Лізонька – найменша з усіх членів родини Нечепоренків, ще не знає, хто вона і звідки. Дуже ласкава й привітна дівчинка, справжня артистка: і співає, і на шпагат сідає, і витанцьовує. А коли забирали з дитячого будинку (Лізі на той час виповнився рік), дівчинка не вміла навіть усміхатися, не те, що говорити. Медики лякали прийомних батьків: «Вона, мабуть, ніколи не заговорить!». Але, на щастя, помилилися. А якби побачили Лізу сьогодні, то, мабуть, і не впізнали б у цій русявій, симпатичній дівчинці свою колишню пацієнтку.
– Насправді ми хотіли маленьку дитину, щоб виховати її змалечку самим. Нам запропонували Лізу, а потім з’ясувалося, що у неї є сестричка, – каже прийомний тато Едуард.

Розумна й поміркована Настя старша на вісім років. Вона зростала в інтернаті, і поки тривало оформлення документів на Лізу, кілька разів гостювала в родині. А незабаром дівчатка увійшли до будинку прийомних батьків повноправними членами сім’ї. Діти подружилися, особливо Ліза й Аня, завдяки їм у домі завжди звучать музика і радісний сміх. Колись кожен із них був загубленою у світі нічийною істотою, без рідних і без майбутнього. Тепер вони – велика сім’я.

Щасливі діти, щасливі батьки. І ніхто не скаржиться, що йому важко, хоча зайняті роботою зранку до вечора – і дорослі, і малі. У кожного в домі своя праця і своя міра відповідальності (власна система мотивацій у родині Нечепоренків заслуговує на окрему серйозну публікацію). Зібрати всю велику родину разом практично неможливо: діти після школи розбігаються по гуртках і спортивних секціях. Тож і на фото, яке я зробила під час гостювання в Бережинці, сім’я представлена «малим складом».

А коли шум та галас стихають і на землю спадає темрява, дитячий сон оберігають Ангели. Ангели-охоронці над рідною оселею, яку дітлахи знайшли завдяки двом добрим людям – Любові та Едуарду Нечепоренкам.

Людмила МАКЕЙ