СУСПІЛЬСТВО

Проблема сирітства в Україні: шлях від тупосердності до царства небесного

Нинішнього року Кіровоградщину сколихнула низка дитячих самогубств. П’ятеро юних життів перервалися через самотність і нерозуміння близьких.

Трагедії змусили забити на сполох державних мужів і констатувати: дитячих самогубств побільшало. Цій проблемі навіть присвятили міжвідомчу нараду в прокуратурі області, в якій взяли участь «губернатор», представники психологічних і психіатричних служб, керівники профільних управлінь, правоохоронці. Вперше на зібранні такого рівня обговорювали не здобутки в сфері охорони дитинства, а епідемію дитячих самогубств.  

«Пішла в астрал»

Однією з тих дітей, які добровільно пішли з життя, була Юля Рєпіч. Вона наклала на себе руки через нерозділене кохання. За годину до смерті залишила на своїй сторінці в соцмережах прощальний запис: «Якщо комусь не важко, не пишіть мені, забудьте про моє існування. Все, немає мене, пішла в астрал… всім дякую… всі вільні…». Юля була вихованкою дитячого будинку, фактично сиротою при живій матері. Таких на Кіровоградщині більше трьох тисяч. 341 дитина живе в інтернатних закладах різного типу. Решта зростає в прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу чи в родинах опікунів-піклувальників.

У статистиці дитячих самогубств фігурує важлива деталь: найчастіше зводять рахунки з життям вихованці інтернатів, причому десять відсотків випускників цих закладів здійснюють самогубство протягом двох років після випуску. Якщо в Україні на сьогодні 80 тисяч вихованців інституційних закладів, то цифра виходить занадто переконлива.     

Інтернатські – значить небезпечні

Взагалі, що ми знаємо про «інтернатських»? Чому так сором’язливо обходимо їх, побачивши раптом на вулиці, і не бажаємо з ними дружити? Чого гріха таїти, іноді і власних дітей лякаємо: «Як будеш погано поводитись, віддам тебе до інтернату!».
Пригадала давню історію. Якось моя донька повернулася з літнього табору і заявила, що закохалася у хлопчика. «Але він, матусю, з інтернату», – сказала вона ніяково. Ця новина мене стривожила, бо чула про інтернати багато неприємного. Хлопчик був справді симпатичний. Та при спілкуванні з ним не полишало відчуття вселенської самотності дитини, яка росте без батьків. Одночасно я розуміла, що спілкування з «державними дітьми» загрожує моїй власній дитині.

Інтернатівці рано пізнають негативні сторони життя, від яких батьки намагаються вберегти своїх чад: жорстокість, ранні статеві стосунки, зловживання алкоголем, схильність до крадіжок і насильства. Безпритульні або злочинці – ось основні стереотипи уявлень суспільства про «професійну діяльність» випускників інтернатів. Бувають і винятки, декому з сиріт щастить вибитись у люди. Але ні дорогі авто, ні костюми від кутюр не можуть вилікувати травмовану психіку та змінити спотворену систему цінностей. За прикладами далеко ходити не треба, варто лише подивитися репортаж із Верховної Ради чи почитати пресу.

На щастя, наш дитячий роман тривав недовго, хоча й викликав серйозний стрес у родині. Тоді я зрозуміла, що ніхто не застрахований від «інтернатських» проблем. Виростаючи, діти з благополучних сімей неминуче стикаються з тими, від кого їх так старанно ізолювали.

Батьки в подарунок від Бога

Звідки беруться сироти? Відповідь на це запитання знає священослужитель Кіровоградського кафедрального собору Андрій Бобрик. Він часто з пастирськими візитами буває в обласній дитячій лікарні. Під час останніх відвідин отець Андрій охрестив новонароджених немовлят, яких покинули матері. Християни вірять, що хрещення допомагає малюкам не лише вижити, а й віднайти нових батьків.

Добре знають отця Андрія і в будинку інтернатного типу «Барвінок», вихованців якого він також похрестив після трагічної загибелі дівчинки з цього закладу. Відтоді зі ста дітей в інтернаті залишилося вісімнадцять. Решту розібрали по сім’ях. Щоправда, найчастіше усиновлюють малюків іноземці. Діти часто запитують у священика: «Як молитися, щоб Господь подарував мені батьків?». Деякі уточнюють: «А як молитися, щоб нас забрали саме до Німеччини або до Італії?». Побувавши на відпочинку за кордоном, сироти зрозуміли різницю між «там» і «тут».

– Усиновлення – це подвиг любові. Апостол Павло називає сім’ю прообразом царства небесного, прообразом стосунків Бога з людьми. Він каже, що сім’я – це мала церква. Який стан родини, таким буде і стан суспільства. Психологи і біблієзнавці кажуть: рівень злочинності зростає тоді, коли інститут сім’ї пошкоджений. Родина – це найголовніший інститут морального, етичного і духовного виховання. Якщо діти не побачили в батьків цих цінностей, вони не знайдуть їх ні у школі, ні навіть у церкві, – розмірковує Андрій Бобрик. І з ним важко не погодитись.

Національна риса – усиновлення

Шостого вересня 2006 року в Кіровограді відкрився міський соціальний гуртожиток для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це була одна з перших в Україні тимчасових домівок для сиріт, де протягом двох років проходила їхня адаптація до дорослого життя. Для багатьох юнаків і дівчат у цьому закладі все було вперше: і життя без постійного нагляду педагогів, і досвід користування власними грошима, і самостійне господарювання.

– Були навіть такі, хто вперше бачив унітаз і не знав як поводитися в туалеті. А деякі наївно вважали, що чай – це готовий напій, який продається в супермаркеті. Доводилося вчити їх елементарним речам: і ліжко застеляти, і зуби на ніч чистити, – згадує директор гуртожитку Олег Симуляк.

– Якось ми поїхали додому до нашої вихованки, – продовжує він. – Думали, поговоримо з матір’ю, знайдемо порозуміння – все ж таки дитині краще жити, коли в неї є рідні. Та де там! Хата вся в диму, мати п’яна валяється, баба і двоє братів теж не надто тверезі. Коли дівчина по завершенні терміну вийшла з соціального гуртожитку, її мати померла. Через деякий час вона оформила опікунство над братами, привела до тями бабусю, відбудувала хату, вийшла заміж. Але такі випадки швидше виняток, ніж правило, – каже педагог.  

Сироти, які жили в інтернатах, часто стають безпорадними і непристосованими до життя. Їх лякає невизначеність – де і як жити в майбутньому? Причому дівчата краще пристосовуються в суспільстві, ніж хлопці. За таких не хочуть заміж, проте швидко знаходяться «друзі» по пляшці. Замкнені в собі, вони не звикли розраховувати на допомогу і зазвичай вирішують свої проблеми самі. 

Вихованці прийомних родин або дитячих будинків сімейного типу більш відкриті, вміють готувати, прати, планувати свій бюджет і взагалі швидше освоюються, каже Олег Романович. Він із гордістю згадує дітей, які отримали спеціальність, вступили до вишів, вдало одружилися, влаштували свою долю: Таня Фадєєва, Лєна Смоленська, Анжела Приходько, Павло Будній, Юля Прочухан, Свєта Сизова, Аня Журиман. За вісім років через гуртожиток пройшло майже сто молодих людей.

Подолати тупосердність

Стосунки держави, сиріт і їхніх біологічних батьків – це окрема тема для дискусій. Ну в якій країні світу, крім нашої, держава підтримує недбайливих батьків? А у нас це вважається варіантом норми. Так само, як і наявність інтернатів – місць, де порушуються права дитини, нівелюється її особистість. У той час як Європа відмовляється від інтернатів, в Україні на їх підтримку щороку витрачаються мільярди гривень! У цій царині існує вада, яку Герцен влучно назвав словом «тупосердність» – своєрідний сплав тупості, безсердечності і посередності.   

– На мою думку, треба зробити все для зменшення кількості неблагополучних родин і припинити практику позбавлення батьківських прав. Із безвідповідальними батьками треба працювати, змушувати займатися вихованням дітей. Поки що ж соціальним службам легше відібрати дітей і передати їх до інтернату, – пояснює соціальний педагог Олексій Суржиков. І поки ця практика існуватиме, Україна стоятиме осторонь прогресу.

– Національною рисою українців має стати усиновлення, збереження родини, - вважає Олег Симуляк. – Дитина може залишитися сиротою тільки в одному випадку – коли загинули її мама й тато. Але ж лишаються родичі, яких закон має зобов’язати взяти сиріт у сім’ю. Так роблять у розвинених країнах світу, де розуміють: жоден інтернат не здатен замінити дитині родину. Зв’язок між ставленням суспільства до цього питання і рівнем розвитку держави очевидний.

Що ми повинні зробити для дітей сьогодні, щоб Україна перемогла уже завтра? Пошуками відповіді на це запитання займається громадянська кампанія «Відкриваємо двері дітям», започаткований за підтримки Фонду Ріната Ахметова. Його назва не потребує пояснень. На емблемі зображений ключ – символ відкритого доступу, подолання перешкод, знак знання і вільного вибору. На кінчику ключа – силуети дітей, які шукають свою родину.

Людмила МАКЕЙ

* Цю публікацію, як і попередню «Ангели над рідною оселею» (ЗПУ за 20 листопада 2014 р.) підготовлено в рамках всеукраїнської кампанії «Відкриваємо двері дітям»