СУСПІЛЬСТВО

Завтра у Кропивницькому попрощаються з Віктором Погрібним

Завтра, 4 жовтня, о 10:00 відбудеться церемонія прощання зі знаним поетом, прозаїком, публіцистом, громадським діячем  Вiктором Погрiбним.

Панахида пройде на площі перед обласним академічним українським музично-драматичним театром  імені М. Л. Кропивницького. 

Поховають Вiктора Погрiбного на кладовищi у рідному селi Матусiвці Маловискiвського району.

А поки що соціальні мережі рясніють спогадами про нього. Нижче – подаємо кілька.

Професор Григорій Клочек:

«… прийшла сумна звістка про те, що відійшов у інший світ Віктор Погрібний. Сам по собі він не сторінка, а цілий розділ в історії літератури та журналістики нашого краю.Однокурсник Бориса Олійника по факультету журналістики Київського Шевченкового університету, товаришував, навіть жив один рік у найманій квартирі з іншим студентом цього ж факультету – Василем Симоненком.

Шістдесятник, і цей дух шістдесятництва він приніс у провінційний Кіровоград. Був метром місцевої журналістики. Глибоко патріотичний, чесний із собою та іншими.Прекрасний публіцист. Поет. Прозаїк. Багаторічний керівник обласної літературної студії «Степ».

Залюблений у степовий край і у свою рідну Матусівку, що неподалік Арсенівки. В останні роки більшість часу проживав у батьківській хаті, у якій господарювала його племінниця. В Арсенівці він з величезними зусиллями створив меморіальний музей Івана Тобілевича (Карпенка –Карого) – саме тут на березі Великої Висі зберігся будинок поміщика, маєтком якого управляв Карпо Тобілевич, батько драматурга.

Я часто гостював в Матусівці. Приїжджав сюди з дружиною весною, влітку, восени. Годинами говорили про Україну, її проблеми, про літературу. Слухав його розповіді про важке післявоєнне дитинство. У нього, як і у Бориса Олійника та Василя Симоненка, батька забрала війна.

Із сотні світлин, що збереглися у мене після відвідин, я відібрав кілька десятків, котрі передають атмосферу тих незабутніх годин перебування у родинному гнізді Віктора Погрібного.

Осиротіла Арсенівка, осиротів викоханий, доглянутий ним «Степ», з якого пішли у літературу десятки його вихованців.

Маю надію, що ці світлини увиразнять образ Віктора Олексійовича. Про окремі його портретні зображення хочеться сказати: ЗАПАМЯТАЙТЕ ЙОГО ТАКИМ».

Викладач ЦДПУ Олександр Ратушняк: 

«З-поміж святкових новин є сумна й водночас урочисто-трагічна: це були останні "Вересневе самоцвіти" для Віктора Потрібного. Наступного дня після фестивалю його серце перестало битися.

Віктор Олексійович дуже багато зробив для того, щоб "Вересневі самоцвіти" набули Всеукраїнського статусу, популяризував не тільки Хутір Надію, але й Арсенівку, Батьківщину Тобілевичів, заснував там музей, організовував святкування... Він відійшов у мирі, бо бачив, що його справа живе... У цьому відході є щось особливе, можливо, навіть, містичне -- це як для артиста померти на сцені... Вічна пам'ять.Такими мені запам'ятаються 47 "Вересневі самоцвіти".

Педагог Анатолий Саржевский:

«Я добре і зблизька знав Віктора Олексійовича – ще відтоді, коли він працював у 60-70-х роках редактором обласної газети "Молодий комунар!" Перший запис у моїй трудовій книжці зроблений його рукою. Він завжди підтримував моє прагнення стати активним дописувачем до газет. Був дуже вимогливим до художнього слова, тому й від мене, тодішнього поета-початківця, вимагав титанічної праці над собою, щоби бути колись почутим. Не завжди дослухався до його порад, однак завжди ми знаходили спільну мову у розмовах про літераторів нашого степового краю.

Я так і не встиг минулого тижня занести до літоб'єднання "Степ", членом якого є з1969 року з "подачі Віктора Олексійовича, свої спогади про зустрічі з ними. Він дружив з моїм батьком-журналістом, хоча й той був старший роками від нього. Можливо, й до мене ставився після смерті батька якось по-особливому, завжди цікавився творчими планами. Радів тому, що про його життєпис я розповідав школярам на уроках літератури рідного краю та заохочував колег до популяризації творчості письменників-земляків. Уже не буде більше він спонукати мене до активної дії ("Анатолію, не ледарюй. Пиши. Бачу, що ця справа подобається насамперед тобі самому").

Він ще встиг відвідати хутір Надія під час проведення свята добра і краси "Вересневих самоцвітів", відчути п'янкий трунок осені, яка цими днями одягає своє золотаво-смарагдове вбрання, вже вкотре відчути дух Івана Карповича, який витає над хутором, послухати спогад Івана Драча про перші відвідини "оази в степу" 1970 року, коли й мені пощастило разом з однокурсниками та викладачем письменником Миколою Кузьмовичем Смоленчуком зустрітися на хуторі з відомими українськими письменниками та поетами. Такі події - спогад на все життя. А ще він, Степовик і професійним словотворець, справжній патріот української землі, часто згадував рідну Матусівку, де й скінчився його творчий шлях...

Вічна пам'ять, дорогий Вікторе Олексійовичу»...

Журналістка Олена Горобець: 

«Величезна невідновна втрата. Людина-легенда, епоха, сподвижник, той без кого неможливо уявити літературу нашого міста і краю. Якому ми всі, якому я особисто невимовно вдячна за підтримку, за заступництво, за участь і сприяння. Ми всі посиротіли і стали дорослішими, бо біля нього могли почуватись дітьми».

Письменник Олександр Жовна:

«Вчора біля одинадцятої мені до Одеси зателефонував Віктор Погрібний. Ще раз просив приїхати на чергові «Вересневі самоцвіти» до Арсенівки, а ще для того, щоб подарувати мені свою останню книгу. Я пояснив, що не маю такої можливості. Але ще за годину придбав квиток на 13.35 і о 19, 15 прибув до Кропивницького. 

Сьогодні о 9.00 приїхав до Арсенівки. Близько десятої ми зустрілися. Він взяв мене під руку та не відпускав довгий час, наполегливо запрошуючи відвідати його садибу у Матусівці, і неодмінно – сьогодні. Розповідав про вчорашній візит Драча, просив заночувати. Я відмовлявся, пояснюючи, що сьогодні ж мені необхідно повертатися до Одеси, чекає робота над фільмом. Він замовкав, потім знову наполягав. Десь біля 12-ї почався традиційний аматорський концерт у Веселівському клубі. Потім таке ж традиційне гостинне застілля. Випили по чарці. Спочатку він попросив вина, вина не було і він погодився випити домашньої горілки. Потім заспівав. Усі присутні підтримали. Я вперше чув, як він співає і подивувався потужності його голосу... Після він знову настійно наполіг на тому, щоб відвідати його батьківську хату, до якої запрошував мене багато разів, а я знаходив приводи щоб відмовити. І цього разу відмовив, пояснивши тим, що збираюсь від’їжджати до Одеси. Він знову промовчав. Я запитав, скільки часу займе поїздка і зрештою погодився. 

Біля чотирнадцятої ми вирушили з Арсенівки до Матусівки. Здолавши половину шляху, виїхали на пагорб. Тоді він сказав, що це – найвища межа над рівнем моря, здається, 170 метрів, і додав: «Коли помру, поховаєте мене саме тут». Я посміхнувся. Він теж. Ще за 10 хвилин ми приїхали до його батьківської хати. Передусім він провів мене до світлиці покійних батьків, де зберіг її автентичність. Потім чомусь процитував напам’ять псалом, здається, 50-й, тоді я не звернув уваги. Потім повів у сад, де ростуть посаженні ним дуби. Підвів до найстарішого, якого назвав професором, сказав, що кожен гість має вилити під нього відро води і що вчора це зробив Драч, а сьогодні – моя черга. Далі повів садом і ми вийшли на галявину, де був накритий надзвичайно урочистий стіл, який мене чомусь дивно здивував. З вишуканим коньяком, винами, горілкою. Здається, всього було забагато. Я навіть пожартував, сказав, що складається враження господар чекав на особливо поважних гостей, ті не приїхали і довелось запросити мене. Вів насупився і образився. Я відчув, що пожартував невдало.

Потім ми сіли до столу. Він познайомив зі своєю донькою та Ольгою Миколаївною. Потім запропонував випити на вибір. Я запитав, чи немає домашньої горілки і він, посміхнувшись, вибрав пляшку, повідомивши, що це самогон від Драча. Ми жваво гомоніли, він розповідав про сад і нагадував, що після застілля він подарує мені свою останню книгу. Потім сказав, що тут в саду під дубом-професором йому найзатишніше і, що такої краси не зміг би передати жоден художник, навіть такий, як Олександр Жовна, Біля 15-ї ми налили по третій. Я запропонував випити за його здоров’я, потім зібрався додати про те, що Арсенівка буде існувати, доки живе Погрібний, проте промовчав.

Він теж промовчав. 

Потім сказав, що здоров'я не вічне, а вічна любов, посміхнувся, випив і помер».