Володимир Бібік отримав повістку з військкомату навесні 2015 року. Молодий чоловік зрозумів: його мобілізуватимуть до війська.
Через три дні Володимир прибув до військкомату, як йому й було наказано, з речами. До слова, там, неподалік від цієї установи, зустрів Володимира Кухту – генерального директора ПАТ “Кіровоградське рудоуправління”, в якому працював електрослюсарем.
– Генеральний директор нічого не знав про те, що мене мобілізують, – згадує Володимир Бібік. – Я тоді перебував у відпустці, і розповісти про це на роботі не встиг. «Що ж ти мовчав? – сказав Володимир Валентинович. І пообіцяв: – Що тобі треба – все дамо». Дійсно, рудоуправління мені й амуніцію вислало невдовзі, і не тільки. Коли я вже ніс службу в зоні АТО, підприємство допомагало деталями для машин, які мені довірило командування. Служив я на Луганщині командиром взводу пально-мастильних матеріалів – ми трьома машинами розвозили пальне і хліб нашим воїнам, в тому числі – на передову. До того ж, поки я ніс військову службу, рудоуправління виплачувало мені зарплату. Підприємство продовжувало це робити навіть тоді, коли держава скасувала цей обов’язок для роботодавців. Коли за спиною – такий тил, воюється веселіше. Повернувшись улітку 2016 року додому, я вирішив кілька тижнів відпочити, а вже потім піти в адміністрацію нашого ПАТ. І треба ж – тими днями зустрівся з Кухтою в супермаркеті в обласному центрі. Він привітав мене з поверненням. А вже до кінця того року рудоуправління дало мені квартиру.
Жителя Катеринівкм Станіслава Ткаченка призвали до війська у травні 2015 року, у ході четвертої хвилі мобілізації.
– Звісно, рідні занепокоїлися, коли я отримав повістку з військкомату, – згадує Станіслав. – Та мені й на думку не спало, щоб уникнути військової служби. Невдовзі я прибув до військомату з речами. Після кількох місяців військової підготовки в тилу мене відправили в зону АТО. Це було під Новий рік. Служити випало в сімнадцятій танковій бригаді. Я був заступником командира механізованого (на БМП) взводу. Тримав оборону у різних місцях, в тому числі у Попасній, Зайцевому. Був і на передовій – за півкілометра від противника.
На прохання сказати, якими були найстрашніші моменти під час його служби в зоні АТО, Станіслав відповів:
– Мабуть, найстрашніше – коли танк у твій бік стріляє. Та й міномет «красиво» б'є. Але людина звикає до всього. І до обстрілів звикаєш.
Розповів Станіслав Ткаченко і про те, як він і його товариші ділилися з мирними жителями Донбасу продовольством, і як вони, українські військові, отримували sms з погрозами від терористів.
– Сепари, маючи відповідну апаратуру, прослуховували наші телефонні розмови і, знаючи наші імена, надсилали нам повідомлення погрозливого змісту. Мені теж приходили sms на зразок: «Станислав, будешь следующим».
Під час служби Ткаченко постійно відчував увагу з боку своєї малої батьківщини.
– Земляки, з якими спілкувався по телефону, підтримували мене морально, – згадав Станіслав. – А підприємство «Кіровоградське рудоуправління» – ще й матеріально. Почалося усе з того, що як тільки мене мобілізували, керівник підприємства Володимир Валентинович Кухта розпорядився вислати мені військову форму. Спасибі всім, хто допомагав мені воювати.
Віктор Іваненко
Відкрите практичне заняття, присвячене сучасним напрямам робототехніки та безпілотних технологій, провели в Українській державній льотній академії.
