СУСПІЛЬСТВО

«Коли за спиною – такий тил, воюється веселіше»

Володимир Бібік отримав повістку з військкомату навесні 2015 року. Молодий чоловік зрозумів: його мобілізуватимуть до війська. 

Через три дні Володимир прибув до військкомату, як йому й було наказано, з речами.  До слова, там, неподалік від цієї установи, зустрів Володимира Кухту – генерального директора ПАТ “Кіровоградське рудоуправління”, в якому працював електрослюсарем.

– Генеральний директор нічого не знав про те, що мене мобілізують, – згадує Володимир Бібік. – Я тоді перебував у відпустці, і розповісти про це на роботі не встиг. «Що ж ти мовчав? – сказав Володимир Валентинович. І пообіцяв: – Що тобі треба – все дамо». Дійсно, рудоуправління мені й амуніцію вислало невдовзі, і не тільки. Коли я вже ніс службу в зоні АТО, підприємство допомагало деталями для машин, які мені довірило командування. Служив я на Луганщині командиром взводу пально-мастильних матеріалів – ми трьома машинами розвозили пальне і хліб нашим воїнам, в тому числі – на передову. До того ж, поки я ніс військову службу, рудоуправління виплачувало мені зарплату. Підприємство продовжувало це робити навіть тоді, коли держава скасувала цей обов’язок для роботодавців. Коли за спиною – такий тил, воюється веселіше. Повернувшись улітку 2016 року додому, я вирішив кілька тижнів відпочити, а вже потім піти в адміністрацію нашого ПАТ. І треба ж – тими днями зустрівся з Кухтою в супермаркеті в обласному центрі. Він привітав мене з поверненням. А вже до кінця того року рудоуправління дало мені квартиру.

 Жителя Катеринівкм Станіслава Ткаченка призвали до війська у травні 2015 року, у ході четвертої  хвилі мобілізації.

– Звісно, рідні занепокоїлися, коли я отримав повістку з військкомату, – згадує Станіслав. – Та мені й на думку не спало, щоб уникнути військової служби. Невдовзі я прибув до військомату з речами. Після кількох місяців військової підготовки в тилу мене відправили в зону АТО. Це було під Новий рік. Служити випало в сімнадцятій танковій бригаді. Я був заступником командира механізованого (на БМП) взводу. Тримав оборону у різних місцях, в тому числі у Попасній, Зайцевому. Був і на передовій – за півкілометра від противника. 

На прохання сказати, якими були найстрашніші моменти під час його служби в зоні АТО, Станіслав відповів:

– Мабуть, найстрашніше  – коли танк у твій бік стріляє. Та й міномет «красиво» б'є. Але людина звикає до всього. І  до обстрілів звикаєш.  

Розповів Станіслав Ткаченко і про те, як він і його товариші ділилися з мирними жителями Донбасу продовольством, і як вони, українські військові, отримували sms з погрозами від терористів.  

– Сепари, маючи відповідну апаратуру, прослуховували наші телефонні розмови і, знаючи наші імена, надсилали нам повідомлення погрозливого змісту. Мені теж приходили sms на зразок: «Станислав, будешь следующим».

Під час служби Ткаченко постійно відчував увагу з боку своєї малої батьківщини.

– Земляки, з якими спілкувався по телефону, підтримували мене морально, – згадав Станіслав. –  А підприємство «Кіровоградське рудоуправління» –  ще й матеріально. Почалося усе з того, що як тільки мене мобілізували, керівник підприємства Володимир Валентинович Кухта розпорядився вислати мені військову форму.  Спасибі всім, хто допомагав мені воювати.

Віктор Іваненко