СУСПІЛЬСТВО

Валентина Кулачко: Мало хто був проти України, всі «протистояли» Правому сектору

28 серпня Лутугіне, що за 22 кілометри від Луганська, захопили бойовики. Вона на той час співпрацювала з Нацгвардією, допомагала вивозити дітей і літніх людей на безпечні території.

Навіть уявити не могла, що вже наступного дня буде змушена надовго (чи назавжди?) покинути рідний край. Тепер Валентина Кулачко згадує: «Ми просили допомоги 45 днів поспіль. Напередодні всі бачили скупчення тисяч чеченців, росіян. Підмоги не було, але ми до кінця вірили, що дочекаємося її… Сьогодні говорять про Іловайський котел, але чомусь про Лутугінський – мовчок, хоч хлопців там полягло багато. Чечени там вирізали цілі родини. Це ніяке не АТО. Це велика страшна війна».

Нині Валентина Веніамінівна  – одна із тих, кого називають переселенцями, кого нині лише з Луганщини на Кіровоградщину переїхало тисячі, кому нерідко прямо в очі або тихенько в спину закидають, мовляв, приїхали, а в нас … своїм людям ніде працювати. Вона на такі дрібниці не зважає. Після того, що пережила у другій половині 2014 року, – то всього лиш непорозуміння. Але іноді й у неї опускаються руки.

Ще рік тому пані Валентина працювала в управлінні економіки та ЖКГ Лутугінської райдержадміністрації. Коли в липні минулого року в їхнє місто ввійшла Нацгвардія, співпрацювала з нею, а ті, хто не підтримував Україну, просто виїхали.

– Ми не бігали зі зброєю в руках, – розповідає жінка, – ми складали списки на гуманітарну допомогу для біженців із сіл, для луганчан. Ми займалися пораненими, переселенцями.

Коли ж Нацгвардія 27 серпня після тривалих запеклих боїв відступила з Лутугіного, – сім’ям, котрі допомагали їй, залишатися там було небезпечно. Штурмували райцентр росіяни, чеченці, козаки та просто бандити.
– Страшно згадувати, як сепари вибивали Нацгвардію з нашого міста, – каже Валентина Веніамінівна. – Рівно 40 днів ми жили під бомбуванням: я – на роботу, донька й онучка – в бомбосховище. Сказати, що було страшно – то все рівно, що нічого не сказати. Гради, гранатомети, артилерія – таке ніколи не вивітриться зі спогадів.

Афганці заприсяглися честю офіцера

– Як ставилися так звані сепаратисти до прихильників України?

– Скажімо, майно нашої родини (квартиру, авто, дачу) «націоналізували». У сина забрали будинок. Але то все дрібниці у порівнянні з тим, що самого сина за співпрацю з Нацгвардією полонили. Довгих чотири місяці ми не знали достеменно, де він, що з ним. Щоб не вдаватися в деталі, скажу лише, що написано було десятки листів, одержано десятки офіційних відповідей – результат залишався нульовим. Оскільки СБУ на контакт із сепарами йти не збиралися, один СБУшник порадив мені напряму виходити на сепарів і вести перемовини безпосередньо з ними. Я особисто знала двох впливових «афганців», котрі довідашись, у якій справі я приїхала в Щастя до «айдарівців», – заприсяглися мені честю офіцера «витягнути» звідти сина. Саме завдяки афганцям-ЛНРівцям і нашим сина вдалося звільнити. Лише 29 грудня я добралася до місця призначення (не буду зупинятися на тому, як це було з урахуванням того, що я значилася в розстрільному списку). Сама операція з обміну полоненими тривала п’ять хвилин. Але до кінця днів своїх я буду вдячна Віктору Миколайовичу, котрий повернув мені сина і котрий і нині «витягує» наших хлопців.

Хтось вважає себе зрадженим Україною

– Після всього, що сталося, яка нині підтримка ЛНРівців на підконтрольних їм територіях?

– Скажімо, у Сватові тих, хто за сепаратистів та Росію – близько половини. А чомусь «згори» нас переконували, що все Сватове – за Україну. Така ж картина в Рубіжному. Там готові зустрічати загарбників як визволителів – із короваєм у руках.

– Виходить, що й інформація про те, що луганські-донецькі матері лягали під танки, коли входили на Донбас українські війська, – то правда?

– Так. Бо вони сліпо вірили, що таким чином рятують своїх дітей, їхнє майбутнє від Правого сектора.

– Інформаційна війна зробила свою чорну справу. А хіба ви не чули офіційної думки державного керівництва, не бачили реальної картинки того, що відбувається?

– Національний канал у нас ніхто всерйоз не сприймав. У нас віщали ЛКТ, ЛОТ і «Луганське телебачення». Періодично транслювати «5 канал» та СТБ, але ідеологічної пропагандистської роботи вони не проводили: не наголошувалося на тому, що це – вже війна, що Нацгвардія йде захищати свій український народ від окупантів, що ніякий то не Правий сектор, якого люди найбільше боялися. А їм важливо було почути саме це. Навіть коли оголосили Антитерористичну операцію, більшість тамтешнього населення навіть не уявляла, проти кого вона спрямована. Й оця недоговореність, недопрацювання ЗМІ та української влади зробили свою чорну справу.

– Валентино Веніамінівно, ті, хто підтримує ЛНР, – захищені тамтешньою «владою»?

– Хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно. Я нікого ні за що не засуджую. У кожного своя доля: хтось із радістю написав заяву про службу ЛНР, хтось – без радості це зробив (бо нікуди подітися). Але рівень захищеності, як ви кажете, вимірюється 450-ма гривнями, які вони отримали як зарплату за чотири з половиною місяці.

– А виживають як?

– По-різному: хтось на присадибній ділянці влітку щось виростив, хтось має інші джерела, декому дістається щось із гуманітарки. Пенсіонери одержують пенсію на території України, і знову повертаються в ЛНР, а ті, що отримують пенсію на місці, за весь час отримали всього 1900 грн і тепер моляться на них.

Ситуація страшна. Суїцидальні настрої витають у повітрі. Бандити ходять по вулицях зі зброєю, виконують винесені ними ж вироки. Нещодавно за співпрацю з Нацгвардією убили мою подругу.

– Що з інфраструктурою?

– Садки, школи не працюють. Медики лікують усіх: клятва Гіппократа стимулює їх до цього. Багато хто вважає, що український прапор туди вже ніколи не повернеться. Дехто не хоче говорити про те, що відбувається. Хтось панічно боїться всього, ходять як зомбі… Хтось вважає себе зрадженим Україною.

Референдум у нас був масовим

– На рівні «вдоволення-невдоволення» діями влади ще можна щось зрозуміли, але нині доводиться говорити про значний рівень державної зради українськими громадянами. Як таке могло статися?

– Коли починався Майдан, нам в адміністраціях розказували (Єфремов, Голенко), як безчинствує в Києві Правий сектор. Люди були настільки настрашені «звірствами» Правого сектора, що боялися його як вогню. Не знаю, чим керувалися журналісти, коли розказували, що референдум у нас не був масовим. Він був масовий. Усі йшли як на свято, бо їх переконали, що тільки так можна врятуватися від бандерівців та Правого сектору. На Донбасі повірили, що після референдуму і надалі всі житимуть, як колись у Радянському Союзі. На той час мало хто був кардинально налаштований проти України, всі «протистояли» Правому сектору.

– Ну невже з ваших територій ніхто не бував на Майдані, не бачив на власні очі, проти чого повстала Україна?
– Чому ж не бував – бували, активно підтримували Майдан. Але на боці Партії регіонів. Щоб хтось стояв по той бік барикад – такого і в страшному сні приснитися не могло. В нас Майдан сприймали як державний переворот, тобто абсолютний негатив, що руйнує країну.

– Що потрібно робити сьогодні?

– Якщо Київ не розпочне наступ, сепаратисти дійдуть далеко. Навіщо говорити про перемир’я, коли вони його не дотримуються? З оголошенням чергового перемир’я ситуація тільки загострюється і закінчується воно тим, що ми втрачаємо контроль над територією. Допоки Ахметов, на шахтах якого нині працюють донські «казаки», Єфремов і Голенко не поділять території впливу, – зупинки всьому тому не буде.

Я не знаю, що було б, коли б не допомога волонтерів.

Лариса РОМАНЮК