СУСПІЛЬСТВО

Тамара Півень: Чоловік для мене став усім

Лунає музика, кавалери запрошують дам на танець. Тамара кружляє в парі з одним із гостей, відчуваючи мелодію кожною клітинкою тіла. Коли танець закінчився, партнер галантно відвів її на місце. Трохи збентежений невпевненою ходою жінки, запитує: «Вам погано?» «Ні, все в порядку», – відповідає вона і посміхається. Подруга, почувши розмову, пояснює: «Тамара незряча». «Як незряча? Не може цього бути! Я танцював із нею і не помітив…»

Дійсно, спілкуючись із Тамарою, сторонній людині важко здогадатися, що жінка нічого не бачить. Вона активно підтримує розмову, не відводячи очей від співрозмовника, жваво реагує на репліки, жартує. Поміж тим майже тридцять років жінка живе у цілковитій темряві.

«Боюся темного лісу»

Дитинство Тамари пройшло в містечку Іванопіль на Житомирщині, яке межує з Вінницькою областю. Дівчинка народилася здоровою, веселою, допитливою. Вона бачила навколишній світ. Раділа сонячному промінчику і густому споришу, що зеленим килимом стелився по маминому подвір’ї. Любила гратися з подружками в ляльки, малювати, стрибати – як і всі дівчатка її віку.
– Мені пощастило народитися й жити в таких живописних місцях, – розповідає вона. – Поруч ставок, чудова природа. Наше місто стоїть в оточенні трьох лісів, щоправда туди я ходити не любила – боялася. А от моя сестра не боялася, знала всі стежки й галявини.
Тамара Захарчук була у класі однією з кращих учениць. Школу закінчила з однією «четвіркою» і мріяла стати лікарем.
– Мені професія лікаря здавалася такою шляхетною. Це ж прекрасно – ходити в білому халаті, допомагати людям, – каже Тамара.
Тому, отримавши атестат зрілості, поїхала до Дніпропетровська і вступила до медичного інституту.

Кохання на все життя

Студентське життя одразу захопило дівчину новими знайомствами, цікавими зустрічами. Хоча й гуляти особливо було ніколи: зранку пари, після обіду практика, увечері робота в бібліотеці й підготовка до наступних занять. Та, незважаючи на постійну завантаженість, Тома не могла не помітити серед однокурсників Віктора. Він був старший за всіх «жовторотиків», устиг відслужити в армії та попрацювати фельдшером на «швидкій», гарно співав і взагалі, був найкращим з усіх студентів факультету лікувальної справи.
– Я одразу в нього закохалася, – зізнається Тамара. – Але познайомилися ми пізніше. Так сталося, що я зі свого курсу пішла в академвідпустку через хворобу. У 1981 році потрапила до лікарні, а після виходу з академки прийшла до них у групу. Вітя мені дуже подобався, – зеленоокий, інтелігентний, ввічливий. Ми зустрічалися щодня, цілими днями були разом на заняттях, спілкувалися в гуртожитку. Словом, були нерозлучними й закоханими.
Одружилися Віктор і Тамара вже по закінченні інституту, коли приїхали за розподілом до Кіровограда. А невдовзі в них народився син Олексій.

Тридцять років темряви

Та радість материнства затьмарила несподівана сліпота, яка настигла Тамару після пологів. Деякий час вона ще бачила на одне око, але невдовзі після невдалого падіння втратила зір остаточно.
Це був найтяжчий період для родини, а особливо для Тамари, яка враз стала безпомічною. Подруг завести вона не встигла, батьки жили в іншому регіоні, чоловік весь час на роботі. А дитина вимагала і догляду, і уваги, яких Тамара потребувала сама.
– Я пам’ятаю свої відчуття, за які мені сьогодні соромно, – згадує вона. – Мені здавалося, що весь світ переді мною в боргу через те, що я опинилася в такій ситуації. Я була дуже ображена на всіх, вони усі були без провини винуваті переді мною. Але несподівано настав переломний момент, коли я зрозуміла: ніхто мені нічого не винен. Ну, сталося таке, але не треба нікого звинувачувати. Я повинна сама якось вибиратися, жити й не заздрити тим, хто бачить цей світ. І мені одразу стало легше.
Вона вважає, що їй несказанно пощастило, в порівнянні з тими, хто народився незрячим.
– У порівнянні з такими людьми мені значно краще, я двадцять три роки була зрячою, – каже жінка. – Я знаю, як виглядають речі, предмети, пам’ятаю кольори, мені сняться кольорові сни, в яких я бачу. А коли зіштовхнулася з людьми, незрячими від народження, збагнула всю глибину їхньої темряви і переваги власного стану. Я можу уявити, наприклад, ялинку, сріблясті прикраси, зелену або червону повітряну кульку. Для цих людей кулька – це просто кругле «щось»…
Після втрати зору в організмі людини відбувається компенсація функцій сприйняття: загострюється слух, інтуїція. Тамара замолоду любила читати, а тепер їй читає вголос Віктор. Вона слухає телевізор і таким чином сприймає новини, фільми, інші телепередачі. У 2011 році пощастило потрапити до Київського реабілітаційного центру, де оволоділа комп’ютером. Після повернення додому чоловік придбав для неї ноутбук, за допомогою якого вона отримала можливість «читати» електронні книжки.
– Тепер у моєму розпорядженні 75 тисяч книг в аудіоформаті, і взагалі стали ширшими горизонти моїх можливостей для спілкування зі світом, – каже жінка.

Дипломована домогосподарка

Після того фатального дня, коли Тамара втратила зір, минуло тридцять років. Виріс син, подорослішали і вони з Віктором. Сьогодні вони з посмішкою згадують часи, які зробили їх сильнішими. І з яких вони вийшли з високо піднятою головою. Їхні стосунки вражають теплотою, взаємною любов’ю і можуть стати взірцем для наслідування.
– Нічого особливого в мені немає, – відповідає на мої запитання Тома. – Я просто дипломована домогосподарка. У мене звичайне життя і ми зовсім не ідеальне подружжя. Є люди набагато цікавіші за мене, про яких треба писати.
Не заперечую, можливо й так. Але впевнена: далеко не кожна жінка здатна так смачно готувати і бути такою господинею, як Тамара, любити свою родину й турбуватися про неї. Одночасно й не кожен чоловік може бути таким надійним і щирим, як Віктор.
– А з приводу печені-борщів – так це все досвід, – жартома каже моя співрозмовниця. – Перш ніж навчилася наосліп готувати, стільки перебила посуду, скільки разів пальці перерізала! Але пристосувалася, всьому навчилася. Не дарма ж кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Тепер у мене удома найгостріші ножі, але я пальці об них не ріжу. Вже тарілки по хаті не літають, чашки не б’ються, все в порядку. Віктор також уміє готувати, в нього виходять дуже смачні млинці, смажена риба. Але особливо смачно він уміє заварювати чай. Він для мене став усім: моїми очима й руками, моїм надійним другом і поводирем.

Подруга знайшлася через 14 років

Так сталося, що Тамара в пологовому будинку познайомилася з Мариною, з якою лежали разом у палаті. Вона теж народила хлопчика, якого назвала Іллею. Але після виписки шляхи їхні розійшлися й жінки більше нічого одна про одну не чули. Аж раптом, коли сину виповнилося 14 років, сталася дивна пригода.
– Одного разу Альоша прийшов зі школи й каже: «До нас прийшов хлопчик Ілля. Його маму звати Марина». Я одразу подумала, що йдеться саме про ту Марину, з якою ми лежали в пологовому будинку. Попросила сина взяти у них номер телефону, зателефонувала. І зрозуміла, що не помилилася: це була саме та Марина. Вона зраділа моєму дзвінку і якось завітала в гості. Так ми стали найкращими подругами, – розповідає Тамара.
Відтоді Марина почала навідуватись до них, познайомила зі своїм чоловіком. Тепер Півні і Вінники дружать сім’ями, часто разом відпочивають, виїздять на природу, ходять разом у гості. Там і трапився той «танцювальний» курйоз, із якого я почала свою розповідь…
Хтось може сказати: ну, все як у кіно. І справді, історія Тамари і Віктора цілком заслуговує на увагу сценаристів або письменників. Сент-Екзюпері якось сказав: «Кохати – це не означає дивитися один на одного. Кохати – значить, разом дивитися в одному напрямку». Я б до цієї крилатої фрази додала продовження: «І вести крізь темряву до світла».

Людмила МАКЕЙ
На фото: Тамара та Віктор Півні (стоять праворуч) із друзями.