СУСПІЛЬСТВО

Олександр Місюра: Мене провідав сам міністр оборони Степан Полторак, дякував за службу і подарував годинник

На початку лютого до Клінічної лікарні «Феофанія» з Харківського госпіталю літаком доставили нашого земляка з Долинської, 28-­річного старшину 42-­го батальйону територіальної оборони Олександра Місюру.

... У строгому приймальному відділенні першого корпусу підтвердили: є у них такий. І через мить поважно уточнили: Олександр Олександрович. Але пропустити до нього без дозволу головного лікаря не могли.

Робити нічого, прямую в адмінкорпус. У приймальні просять зачекати: головлікар із заступниками на нараді. Набираю по мобільному Олександра і чую: повертайтеся назад, я зараз спущуся на перший поверх. За кілька хвилин майже весь оббинтований молодий чоловік на візку без сторонньої допомоги виїжджає з ліфта. Так ми й познайомилися. Трохи згодом, він пропонує продовжити розмову в палаті, бо лікарі періодично забирають на різні процедури.

Після строкової і недовгої контрактної служби, до речі, на флоті, Саша Місюра був переконаний, що військова тема для нього закрита. У 2007 році повернувся в Долинську, влаштувався на роботу і ні про яку армію не думав. З початком Майдану переживав за людей, які там зібралися, потім, як і всі, слідкував за тривожними і часто незрозумілими подіями, що надходили з півдня, а згодом – і з Донбасу. У вересні минулого року отримав повістку з районного військкомату. Спочатку групу долинчан із
18 чоловік направили в навчальний центр у Кіровоград, потім, через тиждень – у Львівську область на Яворівський полігон. Упродовж десяти днів хлопці проходили спеціальну підготовку у складі зенітно­ракетного взводу, вчилися вправлятися з різними видами зброї, після чого їх відрядили на Схід.

– Місяць ми перебували в Краматорську, де вже отримали зброю та інше спорядження, – розповідає Саша. – Теплим форменим одягом, дякуючи волонтерам і батькам, особисто я був забезпечений ще раніше. Чим займалися? Несли службу по периметру розташування підрозділу, патрулювали прилеглу територію. До речі, тоді з чиєїсь легкої руки за мною закріпився позивний «Малиш» – очевидно під усією одягненою амуніцією я видавався справді невеликим. Потім наш батальйон перекинули в село Луганське за кілька кілометрів від нині відомого всім Дебальцевого. На той час там було відносно спокійно і в другій половині січня нас передислокували в Костянтинівку. Але оскільки ситуація навколо того ж Луганського почала ускладнюватися, через кілька днів ми вирушили на допомогу 128­му батальйону, що стояв неподалік села. Тут ми вже сповна відчули, що таке війна — сепаратисти ледь не цілодобово обстрілювали наші позиції з гранатометів, «Градів», танкових гармат та іншого озброєння. В бінокль було добре видно, як незважаючи на втрати, вони лізли й лізли вперед, за будь-яку ціну прагнучи замкнути кільце. Під зливою вогню наші батальйони давали гідну, як кажуть у військових, адекватну відсіч супротивнику.
26­ січня Олександр Місюра з напарником Максимом з протитанкового гранатомета підбили ворожий танк, наступного дня – ще один. Обидва панцерники так і залишилися догоряти перед нашою лінією оборони. Третя машина, в яку поцілили хлопці, того ж таки 27 січня, задиміла, якось боком відповзла за пагорб і більше на полі бою не з'являлася. Тоді Сашка з Максимом усі вітали, дехто навіть по доброму заздрив. Але вже через день, 28 січня по обіді нашого земляка дістав ворожий снаряд. Час Саша визначає точно, по розтрощеному осколком циферблату годинника на лівій руці. По­суті, цей годинник врятував йому кисть руки, скажуть пізніше медики. Якоюсь мірою спрацював і бронежилет, хоч від важкого осколка, що увійшов під ліву лопатку і зупинився за міліметри від хребта, не захистив... Ще один уламок снаряда вирвав шмат плоті на лівій нозі нижче коліна, інший поцілив в обличчя... Якби не кевларова каска, надіслана, до речі, вже на Донбас товаришами­афганцями його батька Олександра Івановича, наслідки близького розриву снаряда мали б куди серйозніші наслідки. А так, не рахуючи ушкодження спини, ноги і руки, «обійшлося» лише пораненою щокою і роздробленими зубами, посміхається одними очима Сашко.

– На землі лежав недовго, – згадує він. – Хлопці майже відразу затягнули мене в бліндаж і, як могли, перев'язали рани. Поруч знаходився наш комбат підполковник Заіченко, він і розпорядився евакуювати мене на БМП в Луганське, звідки санітарною машиною вивезли в Артемівськ. Там надали першу медичну допомогу, а вже наступного дня я опинився в Харкові, у військовому госпіталі, де з мене повитягали всі осколки і трохи «підлатали». А вже через п'ять днів разом з іншими пораненими нас літаком доправили в Київ і розмістили тут у «Феофанії»... Між іншим, у Харкові мене провідав сам міністр оборони Степан Полторак, дякував за службу і подарував годинник.

Розповідь Саші перериває вже літнього віку медсестра:

– Синку, треба їхати на перев'язку. 
Повернувшись, він трохи кривиться від болю, однак радо повідомляє, що вже з понеділка з ним працюватимуть пластичні хірурги. Пошвидше б, зізнається він, бо постільний режим вкупі зі строго дієтичним та ще й через трубку харчуванням дуже набридли. Назагал же Сашко перебуванням у клініці задоволений, звичайно, рівно настільки, скільки можна бути задоволеним у його нинішньому стані. Нічого, витримаємо, знову посміхається він з-під пов'язки в півобличчя, головне зараз – поправити здоров'я і залікувати рани, все інше відкладемо на потім...

Зрозуміла річ, говорити йому, як і рухатися, ще важко, тож розпитував, так би мовити, по мінімуму. Домовляємося зустрітися пізніше, коли він зможе розповісти про цю, повторюю, неоголошену війну значно більше. Саша залишається оптимістом, навіть у найтяжчі хвилини ні на мить не падав духом і падати не збирається. Він постійно на зв'язку з друзями і товаришами по службі, його провідують земляки, які вчаться чи працюють у столиці. Поки лікувався в Харкові, поруч увесь час був батько Олександр Іванович, тепер у Києві ним постійно опікується мама Ольга Вікторівна... На моє запитання що потрібно привезти, коротко відповідає: поки всього вистачає, дякую. Правда, скучає за Долинською, зізнається він. І на те є своя причина, позаяк у селищі за ним не менш сумує одна, скажемо так, юна особа, якій наш герой поки що забороняє приїжджати на побачення... Але знаю, що скоро вони обов'язково зустрінуться, бо, кінець кінцем, життя триває, а силам зла ніколи не вдасться перемогти таких от захисників своєї країни, як Саша Місюра.

Олександр БІТТНЕР, спеціально для «З перших уст»