СУСПІЛЬСТВО

Тетяна Ольховик: У мене немає іншого виходу, як підпалити себе

Якщо комусь заманеться доповнити арсенал бюрократичних викрутасів, здатних довести людину до крайності, раджу звернути увагу на ходіння по лабіринтах правоохоронних органів і місцевої влади безробітної жительки Олександрівського району Тетяни Ольховик. Історія її поневірянь розпочалася в червні 2011 року.

Того дня, вперше за 15 років бездоганної роботи на виробничо-ремонтному технічному підприємстві «Укргазенергосервіс», Тетяна Миколаївна звернулася до Григорія та Сергія Саліїв (фактично батько з сином удвох керують підприємством) щодо затримки з виплатою зарплати. А вона мала бути значною, враховуючи виконання жінкою обов’язків охоронника, озеленювача території, а в сезон опалення – ще й оператора котельні.
Розмова була настільки складною і некоректною, що Тетяну Ольховик, як засвідчує фельдшер О. Лишенко, 10 червня об 11 годині з робочого місця з діагнозом гіпертонічний криз доставили до центральної районної лікарні. Там вона перебувала на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні. Коли ж повернулася, до роботи її не допустили, лікарняних та зарплати, яка за підрахунками робітниці становила не менше 15 тисяч гривень, не виплатили.
За захистом своїх прав
Т. Ольховик звернулася до районної прокуратури, яку на той час очолював Віктор Апостолов. Марно. Тут, як Пилип із коновель, нагодився зі своєю послугою адвокат Ч.. За 5000 доларів США він нібито міг через обласну прокуратуру розв’язати її проблему. Вражена пропозицією «благодійника», Тетяна Миколаївна звернулася до УСБУ в області з проханням розібратися з хабарниками і зарадити її біді. Там зацікавилися фактом корупції, але реєструвати заяви не бажали. Телефоном з нею спілкувався співробітник Олег Плетньов. Згодом якісь два Сергії (свої прізвища вони утаємничили), кілька разів привозили мініатюрні прослуховуючі пристрої, на які Ольховик, виконуючи настанови люб‘язних «есбеушників», сумлінно записала кілька розмові з адвокатом, котрий підтвердив свої наміри фінансувати послуги прокурорів. А ще під запис двічі попросив у клієнтки і отримав по тисячі гривень для організації зустрічі з ними в ресторані.
Як закінчилося спілкування хлопців із серйозної служби з адвокатом та яка доля таємних записів розмов із ним. Ольховик досі не знає. І грошей, які вона їм передала та витратила на поїздки до Кіровограда, ніхто нещасній жінці не повернув. Не марнуючи часу, за захистом своїх прав вона зверталася до районної, обласної та Генеральної прокуратур. Звідусіль надійшли відписки. Автор трьох із них – заступник обласного прокурора (тепер уже колишній) Микола Салюк – повідомив про те, що за фактом звільнення Тетяни Ольховик із посади охоронника було порушено кримінальне провадження, досудове розслідування проводить слідчий Олександрівського райвідділу міліції. У зв’язку з відсутністю в діях складу кримінального правопорушення 19 серпня 2014 року провадження закрито. Як з’ясувалося, ще 7 квітня минулого року тим же слідчим на тій же підставі закрито кримінальне провадження за фактом вимагання адвокатом у Ольховик 5 000 доларів США «для обласної прокуратури».
Отже, кримінальні провадження давно закриті, але слідча Л. Дорофеєва досі, в порушення статей 60 та 284 КПК України, не надала заявниці копії відповідних постанов для оскарження. Хоча заступник прокурора області Л. Панченко ще 5 листопада минулого року повідомив Тетяні Ольховик про те, буцімто підстав для скасування рішень не вбачається, вона не може зрозуміти, чому не дано оцінки слідчій, яка відмовляла в допиті заявлених свідків. Не взяла до уваги надані документи, зокрема, заяви на відпустки, графіки чергувань, вахтовий журнал чергувань, де разом з усіма охоронниками фігурує ім’я Тетяни Ольховик. Проте безпідставно твердила про відсутність доказів роботи заявниці на підприємстві.
Втративши надію на підтримку місцевих органів влади і правників, Тетяна Миколаївна звернулася вже до Президента України, вкотре – до Генерального прокурора та міністра внутрішніх справ. Її заяви знову повернулися до тих, на кого скаржиться. Коло знову замкнулося. Востаннє вона зателефонувала до кореспондентського пункту і у відчаї, ледь стримуючи емоції та сльози, сказала: «Все! Я не маю роботи, засобів на утримання хворих батька й дитини, терпіння і сил боротися. Мені життя не миле. Збираю усі відписки, поїду до Києва, обіллю себе бензином і спалю. Може, влада хоча б до інших проявить більше уваги».
Мої намагання заспокоїти нещасну були марними – на телефонні дзвінки вона не відповіла. Чи почує хтось доведену до відчаю людину?
Володимир В’юник