СУСПІЛЬСТВО
Олексій Криворучко: Я відразу попередив: у нас усі за єдину Україну, всюди – жовто-блакитні прапори і державна мова – українська
- Останнє оновлення: 28 квітня 2015
Мешканці села Вікнини Гайворонського району прихистили багатодітну родину з Донбасу. Сільрада надала хату, люди позносили одяг, їжу, меблі. Гостям сподобалося на новому місці. Тепер до Вікнини просяться й переселенці з сусіднього села.
Кілька місяців тому Вікнинський сільський голова Олексій Криворучко (на знімку) навіть гадки не мав, що на ввіреній йому території поселяться вимушені переселенці зі сходу України. Щоправда, до обласного управління з надзвичайних ситуацій подали заявку: мовляв, стоїть у селі будинок, у якому чотири роки ніхто не живе. А вже через деякий час сільський голова зустрічав новоселів – Максима, Олену та їхніх трьох дітей. Біда вигнала їх із селища Луганського Артемівського району, де через війну жити стало неможливо.
– Коли я дізнався, що до нас приїдуть переселенці з Донецької області, подумав: нічого, розберемося. Одразу переговорив по телефону з Валентиною Веніамінівною, координатором волонтерського центру, і зрозумів, що це звичайна молода родина: 32-річний чоловік, 28-річна дружина та три їхніх донеч-ки. Старшій, Насті, дев’ять років, Юлі – два з половиною, Вероніці – місяць. Максим працював слюсарем, тож і на новому місці при бажанні зможе знайти застосування своїм рукам. Щоправда, я одразу попередив потенційних новоселів: у нас усі за єдину Україну, всюди – жовто-блакитні прапори і державна мова – українська. Якщо ви іншої думки, валізи краще не розпаковувати». Олена з Максимом погодилися. Лише Настя боязко запитала: «А мене у школі сепаратисткою дражнити не будуть?» На що я відповів: «Якщо тебе хтось ображатиме, мій син Родіон захистить!»
Еменесники виділили автобус, який мав із Гайворона розвезти родини за місцем призначення. Вік-нинський сільський голова особисто зустрічав «своїх» переселенців, які трохи розгубилися і стомилися від тривалої подорожі. Разом із ними були ще дві родини, яких потрібно було завезти на оглядини до інших сіл. Однак ні в Долинівці, ні в Червоному, де людям запропонували місце, ніхто жити не схотів. Хоча будинки там гарні, доглянуті.
– Мені аж страшнувато стало: у двох попередніх селах умови були кращі за хату у Вікнині, – каже Олексій Криворучко. – А що, як і «мої» відмовляться? Там подвір’я поросло чагарниками, тільки стежка до дверей, треба добряче попрацювати, аби порядок навести. Однак якщо не ледачі й до людей ставитись по-доброму, то жити можна. Будиночок гарний, просторий: грубка є, дрова ми заготовили, дитяче ліжечко поставили. Від голоду й холоду померти не дамо – я якраз мав запас харчів для відправки в зону АТО, ковдри, кушетки й медикаменти можна з амбулаторії принести. Подивилися гості, почухали потилицю і сказали: «Ми залишаємося!»
Так у селі стало на одну сім’ю більше. Щодня до новоселів приходили люди: хто продукти занесе, хто дитячі речі, хто просто познайомитися прийде. Добродії з Гайворона віддали їм новісіньку пральну машину, пічник грубу полагодив, фермер Олександр Парищук приїхав із дружиною: «Що треба, чим допомогти?» А тим часом
Настя вже до школи пішла, подружилася з місцевими дітлахами, середню дитину скоро до садочка віддадуть. Та й новосели не лінуються, почали потроху обживатися на новому місці.
Через кілька днів голова зазирнув до родини знову – і не впізнав подвір’я! Кущі й чагарники де й поділися, доріжки розчищені, у погребі і в хаті порядок. Уже з сусідніх Берестягів до нових господарів у гості переселенці приїздили. Їм так сподобалося, що й вони захотіли переїхати до Вікнини.
Аж тут у сільського голови прихопило серце, й опинився він в обласному кардіологічному диспансері. Поки лежав, телефон не змовкав ні на хвилину: хоч і на лікарняному ліжку, а проблеми треба розв‘язувати. Телефонують колеги, односельці, волонтери, в тому числі й Валентина Веніамінівна, з якою Олексій Іванович був знайомий лише заочно. Яке ж було його здивування, коли незадовго після телефонної розмови координатор волонтерів зайшла до нього в палату!
– Так нас і познайомили добрі справи, – сміється сільський голова. – А хворіти мені ніколи, треба скоріш вертатися додому. Бо вже скучив за своїми переселенцями…
Людмила МАКЕЙ
