СУСПІЛЬСТВО

Дмитро Ковтун: Ми зрозуміли, що воюємо з кадровими військами Росії

Однополчани знають його за позивним «Рембо», під яким під час оборони донецького аеропорту він командував протитанковим відділенням. Підбив чотири танки, п’ять одиниць іншої військової техніки, вижив під обстрілами «Градів», урятував життя товариша. Гвардії сержант Дмитро Ковтун пишається своєю військовою формою і рідною 93-ю механізованою бригадою, бійців якої називають «кіборгами». Про війну, доблесть і зраду Дмитро розповів читачам «З перших уст».

Бракувало не тільки досвіду

– У серпні після іловайської трагедії настав переламний момент, – згадує
Д. Ковтун (на знімку). – Почалася дезорганізація керівництва й особового складу. Ніхто не знав, що робити, люди діяли на власний розсуд, один за одним «сипалися» фронти. Донецьк знаходився в оточенні. Наші хлопці стояли на Савур-могилі. Думали, що ось зараз ми беремо Донецьк – і все, кінець війні. Уже були звільнені Авдіївка, Піски і багато території впритул до Горлівки. Наші збройні сили тричі брали Ясинувату: заходили, зачищали блокпости і знову відходили. Ми були готові йти на штурм. Але керівництво сектора Б розпорядилося не ставити під загрозу життя місцевого населення.
Узагалі, наша бригада мала найбільш незрозумілу систему знаходження в зоні АТО. Ми прибули по першій мобілізації ще у квітні, а ротація відбулася лише у листопаді. Деякі з нас мали бойовий досвід – в основному контрактники, учасники миротворчих місій. Але його все одно бракувало. Ми зіштовхнулися зовсім з іншою війною. Щось подібне хлопці проходили в Югославії.
Коли в зону АТО заходив наш другий батальйон, ми мали чимало техніки: більше дванадцяти «Градів», дивізіон крупнокаліберних гармат, міномети. Все це протягом місяця просто стояло на базі, а нас почали кидати по блокпостах. Перший бойовий досвід прийшов, коли брали в кільце Краматорськ. Інформації завжди було мінімум, найбільше ми дізнавалися з Інтернету. Бувало, телефонували близьким додому і від них дізнавалися, що тут відбувається. Бракувало елементарного зв’язку між підрозділами, все на рівні мобільних телефонів. Сподівалися, що постоїмо, поклацаємо зброєю, міліція швиденько наведе лад – і все,
війні кінець.

Загинули,
бо не зрадили

Світогляд почав змінюватися після першого нападу на наш блокпост. Я був заступником командира окремого протитанкового взводу шостої роти. Нас прикомандировували до різних блокпостів, і роботи, як такої, ми не мали. Нам сказали: «Ви танкісти, але ж танків тут немає, так що сидіть собі поки що і чекайте». Але більшість хлопців була налаштована на те, що треба щось робити. Ми бачили і п’янство, і моральну пригніченість людей, бо не всі були готові воювати.
Коли трапився перший напад на блокпост і загинули троє наших хлопців – це були удар і образа. Ми тоді вирішили: годі стояти, треба діяти! Спасибі командуванню батальйону, почали посилювати блокпости і наводити лад. Блокпостам дозволили відповідати на провокації, і вони стали справжніми загороджувальними контрольно-пропускними пунктами. Загинули хлопці через елементарну відсутність досвіду. Вже через місяць усе могло би бути інакше. А тоді це була несподіванка і гіркий урок: ми зрозуміли, що місцевій міліції не можна довіряти.
Хлопці чекали машину ДАІ. Авто даішників під’їхало, а разом із ним бус. Хлопці подумали, що це свої, й не відкривали вогонь. І тут машина ДАІ різко розвертається, з буса починають виходити озброєні люди. Хлопці зрозуміли, що це напад з метою «відтиску» бойової техніки. Сепари пропонували воювати за «ДНР», запитували: «Навіщо ви воюєте за хунту? Ви що, правосєки? Що ви можете проти нас? Ми – добре підготовлена еліта, а ви?» Пропонували золоті гори за відмову воювати на боці України, обіцяли перевезти родини в Донецьк. Наші хлопці відмовилися, за що їх і застрелили: двох операторів-наводчиків БМП і командира танку, олександрійця…

«Ні» спиртному!

Коли наші зайняли Піски, ми чекали іловайського прориву. Приїхали в Донецький аеропорт на червоних «Жигулях» під українським прапором. Привезли хлопцям хліб, бо в них було обмаль їжі. На той момент в аеропорту ще було світло, і хлопці пекли собі щось на зразок коржів. Із провіанту в них залишалися автомати з чіпсами, кавою, кока-колою, «Снікерсами» – їх ділили на всіх. Ще з місцевих їдалень звозили крупи, варили каші. Тому вони були дуже раді нашим гостинцям.
Перше, що зробив Кіровоградський спецназ, – оголосив «сухий закон». Припаси алкоголю утилізували, щоб припинити п’янство. Не буду приховувати: попервах, коли в зоні АТО було відносно спокійно, приїздили різні чиновники й привозили віскі, коньяк. Але в перший же обстріл розгромили зону «дьюті фрі», і спиртне не дісталося нікому. Зараз в Інтернеті спливають різні відеоролики, на яких нібито наші «чистять» банкомати в Донецьку. Насправді ж їх «почистили» сепаратисти ще до того, як наш спецназ увійшов в аеропорт

«Град» був із Чечні

Моє протитанкове відділення складалося з чотирьох чоловік. Ми були таким собі маленьким жалом для сепаратистів. Після Іловайська фронти почали стягувати в одну лінію оборони, чекали контрнаступів. Залишалося три точки, які утримували оборону всього Донецька: Красногорівка, Піски, Авдіївка. По аеропорту почали працювати 120-міліметрові міномети. З «Градами» ми зіштовхнулися ще у червні під Добропіллям. Ми не очікували, що в сепаратистів може бути важка артилерія. Врятувало нас дерево. Воно заважало стріляти по наших позиціях, і супротивники від’їхали трохи вбік. У результаті снаряди лягли трохи лівіше.
Ми зрозуміли, що воюємо з кадровими військами Росії. Ось один із доказів. Одного разу знайшли їхню установку «Град», покинуту через те, що вона загорілася під час стрілянини. Пристрій розроблений ще в радянські часи – прилад для нічної їзди, обварений під звичайний «Урал». Труби були вкриті борошном – бойова машина заїхала в Україну під виглядом гумконвою. Пускові установки, закладені мішками з піском, переганяли вночі через наші блокпости за липовими документами Національної гвардії. Російські кадрові військові мали можливість робити всі українські пропускні документи з підписами, штампами, прізвищами.
Але росіяни припустилися прикрої помилки. Коли знімали тент, на нього наїхали колесом, і під час стрільби машина запалала. Хоч залишалося ще 13 снарядів, її кинули. Навіть із документами різними, приписами і штампами військової частини, яка з 2008 року базується в Чечні. Контррозвідка ці документи вилучила, а «Урал» прийняла на озброєння наша частина. До речі, машина після пожежі завелася швидко, достатньо було її трохи штовхнути, і добре нам
прислужилася.
Він був Людиною
з великої літери

З аеропорту виходили в жовтні. Тоді загинув чудовий командир роти Сергій Колодій. Він майже три місяці беззмінно тримав оборону аеропорту. Чесно кажучи, я недооцінював його спочатку, а виявилося – Людина з великої літери. Сергій був небоязкий і додавав упевненості нам. Він був не стільки командиром, скільки великим другом. Спілкувався з бійцями, виводив із тупикових моментів, був і психологом, і братом, і навіть священиком.
Ми працювали разом із танкістами 17-ї Криворізької бригади – потрібен був супровід або прикриття техніки. Сергій не повинен був їхати, просто пожалів хлопців і сам зайняв місце механіка-водія. В його БМП влучила 120-міліметрова міна. Перед смертю він врятував собаку на ім’я Секрет – встиг викинути її з палаючої машини…
Секрета ми привезли з Маріуполя, його життя пройшло в Донецькому аеропорту. Це собака війни, який не боявся ні артилерійських обстрілів, ні холоду, ні спеки. Маленька грудочка любові й ласки, ми всі його любили й оберігали. Після загибелі Сергія його друг забрав собаку собі, хоча багато хлопців хотіли зробити те ж саме. Життя Секрета обірвалося вже після виходу з аеропорту. Він не витримав переїзду додому й помер у дорозі.
* * *
Рідним я довго не казав, що насправді знаходжусь у самому пеклі, оберігав від поганих вістей. Якщо вибухає щось – «то далеко», стріляють – «то не по нас», починається обстріл – «все, говорити не можу, бо розряджається батарея». І так казав не тільки я…
Записала Людмила МАКЕЙ