СУСПІЛЬСТВО

Тепло душі і серця ласку несуть, мов свято, все життя

Останньому патріарху української літератури Анатолію Дімарову належить вислів: «Кохання – це спалах». Пригадався він під час нещодавньої розмови з учителькою-пенсіонеркою Галиною Тихонівною Великою з нагоди відзначення поважної дати – поєднання долі шістдесят років тому.

Майбутнього супутника свого життя випускниця Олександрійського педучилища зустріла на початку далеких п’ятдесятих років у Грузьківській школі Кіровоградського району, де Григорій Михайлович працював учителем фізичної культури, навчав юне покоління бути фізично і духовно здоровим.

Я слухав її розповідь і думав ось про що. Велике кохання, яке дехто проносить через усе життя, – явище рідкісне і гідне подиву та захоплення. Таким воно було і залишається для ювілярів, які й зараз, на схилі життя, геть не дослухаються до своїх хвороб. А головне – не втрачають інте-ресу до життя, любов і повагу одне до одного.

Як і раніше, подружжя цікавиться подіями у світі, свято вірить у можливість припинення воєнної агресії на сході України, допомагає сусідам і односельцям.

Чесність і відкритість, доб-рота, оптимізм і віра одне в одного, а до того – безмежна любов до своїх учнів, яких навчали чи не півстоліття, допомогли подружжю Великих із Федорівки Кіровоградського району здобути заслужений авторитет серед людей.
У серпні Галина Тихонівна відзначатиме вісімдесяту річницю від дня народження. Хвалиться тим, що у свічаді її пам’яті знайшлося місце й спогадам про минуле життя та події.

– Моєму становленню як людини допомогло сільське походження і виховання, – каже Галина Тихонівна. – Бо ж у селі дитинка, зіп’явшись на ноги, вже має свої обов’язки, «план роботи» на цілий день. На щастя, наша велика родина, у якій виховувалося шестеро дітей, пережила скрутні часи, у тому числі й голодовку. Вже по війні пішла до третього класу. Не було підручників. Бракувало зошитів, а чорнило робили з бузини. Однак вистояли, незважаючи на життєві вітри та буреломи.

Вона народилася в селі Василівці Онуфріївського району, яке дало світові видатного педагога Василя Сухомлинського. Мабуть, ця обставина теж вплинула на її життєвий вибір. Навчання учнів відчувати красу художнього слова та грамотно писати поєднувала з пошуково-краєзнавчою роботою. Її юні помічники розшукали 450 ветеранів Другої світової війни, воїнів-визволителів села, їхніх рідних. А напередодні 40-річчя Перемоги у школі було відкрито музей бойової слави, який і нині залишається центром військово-патріотичного виховання учнівської та сільської молоді.

Під час недавньої зустрічі з учнями Галина Тихонівна сказала, що вони з чоловіком Григорієм Михайловичем щасливі люди, бо й зараз не думають ні про старість, ні про смерть. А ще зазначила, що в сімейних стосунках дуже важлива така річ, як наука прощати одне одного. Тому не треба нікого повчати, а треба навчитися не носити камінь за пазухою. Незалежно від того, якими є ці стосунки – дитячими, дорослими чи родинними. Щасливляться Великі тим, що дали путівку в життя багатьом випускникам школи, а у селі кажуть, що на таких людях, як це подружжя, світ тримається.

Анатолій Саржевський