ІНТЕРВ'Ю

Роман Базака: Будь-яка газета – це дзеркало того часу, своєрідний об'єктив

Сьогодні, 3 травня, – Всесвітній день свободи преси.

Про історію преси в нашому краї, моменти свобод та залежності газет від тодішніх власників, ідейне спрямування видань розповідає Роман Базака – дослідник історії преси, кандидат наук із соціальних комунікацій, старший викладач кафедри журналістики, видавничої справи та редагування ЦДПУ ім. В. Винниченка. Нещодавно він презентував свій перший доробок про журналістику в області – книгу «Преса Кіровоградщини (1874–1921 рр.)".

– На початку презентації директор державного архіву в Кіровоградській області Олег Бабенко зазначив, що увага до регіональної журналістики здебільшого була найдрібнішою. Чи дійсно це так?

– Справа в тім, що в радянські часи вся преса знаходилася в спецфондах архівів, у спецсховищах і фізично не було можливості взятися за дослідження преси. Вже на початку дев'яностих почали з'являтися краєзнавчі дослідження Олександра Чуднова, Володимира Боська переважно про постаті відомі в журналістиці, поодинокі праці Олени Класової. Вже пізніше з'явилася прекрасна праця Віталія Крижанівського з джерелознавства. Він приділив велику увагу пресі, але, знову ж таки, з позицій джерелознавства, а не журналістикознавства. Здається, в 2012 році вийшла монографія "Видавнича справа на Єлисаветградщині" Наталі Романюк. Гарна знову ж таки книга, але приділена увага в першу чергу видавничій справі, книзі. Преса не була основним предметом дослідження, якщо не помиляюся, сторінок десять було присвячено історії преси. Комплексної ж праці до цієї книги у нас в регіоні не було.

– Чи складно було писати на цю тему, зважаючи, що підґрунтя було досить розмитим?

– Звичайно, складно насправді. Спочатку, коли я брався за тему, думав, що зроблю це за аналогією до інших регіонів, зможу щось підставити своє, але насправді думка помилкова, бо всі моделі регіональні вони різні, різні підходи для їхнього вивчення. Навіть теоретик журналістикознавства Ігор Леонідович Михайлин каже, що історичні дисертації найважчі, бо лише десять відсотків припадає на історію. Очевидно, це ще й тому, що емпірична база відсутня – більшість газет до 1917 року були вивезені в Москву, тобто втрачені для дослідження.

– Є до них доступ теоретично?

– Оскільки я до Росії не їздив, довелося об'їздити всю Україну: Одеса, всі сховища Кропивницького, електронні каталоги Львова... У львівській бібліотеці є велике книгосховище, у національній бібліотеці Стефаника, але там наших видань немає взагалі. Одне якесь книжкове видання 1915 рік, але періодичних видань немає. Російські каталоги я використовував, але, знову ж таки, до Росії не їздив. У принципі, змалювати картину масової комунікації кінця 19 – початку 20 століття вистачало і тої емпіричної бази, яка знаходиться в Україні, але, знову ж таки, складно, тому що треба було об'їздити всю Україну – у фінансовому плані – дуже дороге задоволення.

– Скільки ж видань, матеріалів вдалося дослідити?

– Стоси насправді не такі вже й великі. З приводу газет, це близько 90 газет. Скажімо, "Голос Юга" – газета, яка виходила з 1904 по 1919 рік. Газета виходила щороку з невеликою перервою і виходила щодня. Уявіть собі, 15 років.

– Дев'яносто газет – це дев'яносто назв?

– Так, дев'яносто назв.

– Чому обрали тему "преса" і чому саме цей часовий період: 1874 – 1921 рік, тобто виходить півстоліття?

– Чому саме преса? Очевидно, випадково сама доля привела мене. Оскільки архіви радянські відкрилися і відкрився доступ до них. Щоб вивчити цю історію, потрібна була людина, і цією людиною став я. Насправді все прозаїчніше – насправді я не хотів розлучатися з університетом. Університетська атмосфера мені наскільки припала до душі, що я не хотів з нею розлучатися. А щоб не йти, потрібно було стати викладачем, потрібно захистити кандидатську дисертацію, і помітив, що є недосліджені історичні теми, надзвичайно цікаві.

Будь-яка газета – це дзеркало того часу, своєрідний об'єктив: рік, у якому вона вийшла, рік, у який вона віддрукувалася. Це більше ніж літопис, тому що якби це писався протокол: "от того то року імператор постановив те то й те", але ж ні. Газета набагато живіша. В газеті є автори, в яких є авторський стиль, доля суб'єктивності, емоцій у кожному матеріалі. Плюс зворотний зв'язок. У газеті публікувалися листи від читачів, часто листи зі скаргою. Для початку двадцятого – дев'ятнадцятого століття редактор головний – це була надзвичайно поважна особа, був свого роду "третейський суддя". І оскільки соціальних свобод у людей не було, їм не було кому поскаржитися, скажімо, на умови праці на підприємстві.

А чому саме такий проміжок часу? 1874 рік – це рік виходу першого видання. Називалося воно "Єлисаветградский листок". Це перше періодичне видання. А в 1921 році остаточно зникають всі опозиційні до більшовицької влади газети. Була ще газета "Комуніст", але ту газету видавали боротьбісти. З боротьбістами вони розібралися останніми ще до 1921 року.

Насправді кіровоградська журналістика – не така вже й досліджена. Будь-яке наукове дослідження має свій проміжок. Ми не можемо фізично і за часом охопити все. З 1921 року закривається вся опозиційна журналістика і зароджується однопартійна радянська журналістика. Доречно її якщо і досліджувати, то зовсім в іншому ключі. Такої наукової актуальності, як у попередній період, вона вже не має.

– Чи помітили під час дослідження якісь помилки, помилкові твердження...?

– Насправді великих помилок у описах і не було. Проте такі невеличкі якісь прогалини, невеличкі помилки таки траплялися. Не в документах, адже документи і не були предметом дослідження, а в бібліографічному описі видань. Наприклад, раніше вважали, що "Волшебный фонарь" – це журнал педагогічний, методики викладання. Насправді ні, це більше журнал науково-технічний. Чому трапилася така помилка, чому дослідники вважали, що це – журнал з методики викладання? Тому що дослідники саме видання не бачили. Примірники журналу збереглися в Москві і в п'ятдесят шостому році коли Академія Наук описувала пресу московської бібліотеки, тоді ще Ленінської бібліотеки, і зробили той покажчик, який вони зробили, то описуючи газети, вони використовували підзаголовки газет, а не сам зміст. І у підзаголовку до "Чарівного ліхтаря" зазначалося, що він з методики викладання. І так у підзаголовку зазначалося, в описі п'ятдесят шостого року в Росії і взяли. Потім, коли наші дослідники писали про цей журнал, взявши його, теж користувалися тим описом. І коли я знайшов в Одеській національній бібліотеці обласній цей журнал, подивився його, то, друзі, і там з методики викладання частка відсотків десять, а переважно – це технічна інформація з побудови "чарівних ліхтарів". А "чарівні ліхтарі" – це те, що ми зараз називаємо проектором. Цей журнал був присвячений конструкції ліхтарів: як їх виготовити, як виготовити самому слайди, як виготовити лампу, лампадку... Дійсно, були і й матеріали про методику викладання – як за допомогою чарівного ліхтаря зробити і презентувати свою лекцію, зокрема, навіть від редактора Пашковського був матеріал, як провести антиалкогольну лекцію за допомогою чарівного ліхтаря.

Плутанина є навіть в каталогах бібліотеки Вернадського що стосується газети військово-революційного комітету, яку зараз історичний корінь приписує собі "Кіровоградська правда". Вона постійно змінювала свої назви, багато незрозумілого насправді: чи то одна газета, чи інша, назви різні, видавали чи одні люди чи різні, теж не зрозуміло, і навіть такої плутанини багато є в бібліотеці Вернадського. Коли зазначається одна газета, а йдуть у підшивках різні. Або навпаки: зазначаються дві, а насправді газета одна. Наприклад, в державному архіві Кіровоградської області в описах фонду зазначалося, що є газета "Революціонер республіканець", а насправді то зовсім інша газета – газета "Республіканець". І через помилкову назву ніхто б і не здогадався, наскільки вона цінна. Тому що якісь соціалістично-революційні газети – не є наскільки цікавими як військова українська преса, яку видавали війська УНР.  

– А чи була якась невідповідність імен, прізвищ авторів, редакторів заради бухгалтерії чи, можливо, якісь перестановки з метою представити когось в кращому світлі, на головні посади, а когось і взагалі применшити?

– Насправді в деяких газетах штат редакційний був не такий і великий. Якщо це стосувалося офіційних газет, то ці газети не професійні журналісти робили. Їх робили місцеві чиновники. Деяке навантаження на пресу було додатковим, і тому офіційна преса була набагато простішою і нижчого рівня, ніж приватні часописи. Оскільки працювали одна-дві людини, і уявіть собі газету на чотири шпальти, де всі матеріали підписували одним і тим же прізвищем. Часто вигадували псевдоніми, підписували криптонімами, деякі матеріали взагалі не підписані. Деякі матеріали підписувалися "від редакції", або просто "редактор". До речі, дехто із визначних особистостей не підписував свої матеріали і визначити зараз, який матеріал належить цій людині не можливо.

– Хто були власниками видань?

– Перша група – це офіційні видання. Перша газета, яка вийшла, "Єлисаветградский листок", вона була офіційною, за ініціативою міського голови, отже і належала його відомству. Друга в місті, яка вийшла, і вона ж перша приватна газета. Василь Бондар говорить, що це є перша повітова газета Російської імперії, але я ці дані не перевіряв, проте в нашому місті це однозначно була перша приватна газета, в регіоні це однозначно – перша приватна газета. Вона належала поручику Михайлу Хороманському. Потім він її перепродав Павлу Зеленому.

Офіційних газет у Єлисаветграді виходило тільки дві. В часи визвольних змагань кожна сила вважала, що їхня газета офіційна. Всі ж інші – приватні. Серед приватних треба дивитися на мету видання. Якщо це універсальний часопис, що мається на увазі універсальний, політематичний, тобто всі теми, щось на зразок, як наша "Нова газета", "Народне слово", "21–й канал". Це була комерційна діяльність як наше підприємництво. У другій половині ХІХ століття взагалі реклама стала стрімко розвиватися. У другій половині ХІХ століття сформувалися потужні промислові кола, торгівля швидко розвивається. Виникає потреба в рекламі, в обміні інформацією.

– Які газети зробили вагомий внесок у розвиток краю?

– Перший спеціалізований часопис – це був "Педагогический весник". Його видавав Михайло Завадський. Це перше спеціалізоване видання для педагогів. Перший номер на першій шпальті матеріал був підписаний "Ред.", тобто від редактора. І там обґрунтовувалася мета. Редактор говорить про те, що вчителю, а, особливо, сільському вчителю, який відірваний від цивілізації, дуже важливо спілкуватися зі своїми колегами, обмінюватися інформацією, тому що оця віддаленість, відсутність професійного спілкування, вони з часом приводять до того, що фахівець з часом втрачає інтерес до професії. Це платформа для масової комунікації, для фахової комунікації. Подібну функцію відігравали "Ізвєстія єлисаветградского общества сельского хазяйства". Цікаві матеріали публікувалися у цьому сільськогосподарському виданні. Брати Ельворті навіть писали деякі матеріали в журнал, у яких вони аналізували прогалини в освіті сільськогосподарських кадрів і кадрів саме машинобудування. Зараз я не бачу щоб професійні роботодавці публікували якісь подібні побажання...

Василь Левицький,

на основі передач "Українського радіо: Кропивницький"

Читайте також: У Кропивницькому презентують монографію про розвиток періодичної преси Кіровоградщини 

Світ побачила нова книга про Кропивниччину у роки Української революції 1917-1922 років