ІНТЕРВ'Ю

Михайло Ілляшенко про роботу в Луцьку, тамтешнього вимогливого глядача та вульгаризацію сучасного театру

Восени виповниться рік, як головним режиссером Волинського облмуздрамтеатру став заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко. 

З тих пір він у нашому обласному центрі, де очолював близько десяти років Кіровоградський академічний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького, – нечастий гість.

Тому можливість поспілкуватися з ним під час останнього приїзду «З перших уст» розглядає як неабияку удачу.

 – Михайле Васильовичу, як вам сьогодні працюється?

– Нормально. Повертатися легко туди, де свого часу відпрацював сім років черговим режисером, сім років головним режисером і сім – художнім керівником. О, бачите, яка магія чисел (посміхається). Якщо бути відвертим до кінця, то я вже і не збирався займатися творчою діяльністю. Відомо ж бо, театралам ніколи не було легко – ні за перших більшовиків, ні за чергових, ні за демократів.

Але там, у Луцьку, – багато друзів. Багато тих, з ким починав… І чи не визначальним у рішенні «повертатися-не повертатися» стало те, що до мене звернувся давній товариш, якого знаю понад 30 років, попросив у чомусь допомогти, укріпити театр, і я не зміг відмовити.

– І над чим довелося працювати, повернувшись?

– Одна зі складових роботи режисера – це формування трупи театру. Політика театру – це політика головного режисера. Це незмінне правило. Хотілося б наголосити, що Луцький театр у хорошому стані. Там багато молоді, сьогодні в ньому працюють уже мої студенти. Там міцна трупа, міцний репертуар,  міцне фінансове становище. Тобто робота там не потребує революційних змін, лише – «косметичного ремонту». Дещо зняв з репертуару.

– Не можу не запитати, що ви взяли з собою з тодішнього Кіровограда?

– Досвід. Може, я став менш демократичним і більш обережним. Кіровоград мене цьому навчив. Я мусив зробити з того розумні висновки… От їх з собою і забрав.

– Тут вам «обламали крила»?

– Та ні, мене не можна зламати, скажу вам більше – мене й зігнути нікому непосильно. Єдине, що вдалося зробити тогочасній тутешній владі, що я більше не хотів працювати в театрі…. Але доля розпорядилася по-іншому. І коли я почув від людей: «Ми вас тут чекаємо», я відійшов душею. Зважився знову в ту ж річку ввійти.

– Який луцький, волинський глядач?

– Просто потрясний. Він там такий демократичний і водночас довірливий. І вимогливий. Там зал на 750 місць, і збираються повні зали. Коли, скажімо, на дитячі вистави приходять сотні дітей з батьками… І чути той щебет дитячий українською мовою... На Кіровоградщині не так дбайливо ставляться до виховання культури дітей, а там – це вишукано.  Дітки на вистави завжди йдуть святково одягнуті. Там це відбувається якось дуже вже святошно. Хороший глядач і дорослий. Але там він більш вибагливий до репертуару, там обожнюють українську класику. Не визнають будь-якого спотворення.

– Гастрольна діяльність на Волині: яка вона?

– Дуже активна, особливо по області, крім того їздимо багато з виставами до Тернополя, Чернівців, Львова. Там традиційний  культурний обмін. Західний регіон об’єднаний людьми, міжособистісними зв’язками. Намагаємося всіляко підтримувати одне одного, по два-три дні – у сусідів. Колишня гастрольна діяльність унеможливлена  дороговизною проживання в іншому місті. Уявіть собі, що таке сьогодні розселити 60-70 чоловік трупи на кілька днів у готелі в обласному центрі. 

– Я правильно зрозуміла, що на цьогорічний фестиваль у Кропивницький ви не приїдете?

– Я не хотів би про нього взагалі зараз говорити. Це профанація ідеї…

– Тож, і Винниченка нам не привезете?

– Зараз у нашому репертуарі є «Закон» за Винниченком. Приїздіть на виставу.

– О, непоганий пунктик до планів на осінь. До слова, творчі люди не дуже люблять відповідати, коли їх запитуєш про плани на майбутнє... 

– А я відповім: плани хороші. Якщо треба конкретно, то зараз працюємо над «Різдвяною ніччю» за Гоголем. Я пишу свій  варіант постановки. В жодному разі – не нахабнію до того, щоб переписувати Гоголя, але роблю дещо… Не вульгаризую і не осучаснюю класику.

– А взагалі, як ви ставитеся до сьогоднішнього осучаснення класики?

– Треба чітко триматися межі, щоб не передати куті меду. Нині спостерігається погана тенденція в українському театрі: не знаю звідки, але чимало бездарних людей почали на цьому робити собі ім’я, політику. Як на мене: не задовольняє тебе класика – пиши власне і став. Але багато хто бере карт-бланш від світового ім’я, а потім вульгаризує, спотворює  ідею самого класика. Не хочу називати імен, тому не розвиватиму цю тему.

– Михайле Васильовичу, наше місто змінилося за час, що ви його не бачили.

– Нітрохи.

–  А як же перейменування?..

–  Місто треба називати гучно. З усього пропонованого для перейменування Кіровограда мені найбільше подобалося Інгульськ. Це ім’я з часом прив’язалося б і було б милозвучним. Воно непогане.  Хоча звичайно і на честь Кропивницького можна. Він був патріотом. Дехто проводив аналогію «Хмельницький-Кропивницький». Для мене особисто,  перше звучить благозвучніше. Може, з часом звикнеться…

– І насамкінець. У вас багатий досвід театральної діяльності і водночас – непогане володіння словом. Тож, чи немає думки взятися за мемуари, висловити думку про театр, його розвиток, про зустрічі з видатними діячами сцени?

– Дійсно, згадати є що, і цей шлейф тягнеться ще з Радянського Союзу. Я був знайомий з багатьма відомими режисерами, артистами, «пропадав»  на репетиціяхв Натана Ефроса, у Юрія Любимова в «Театрі на Таганці», був знайомим з Володимиром Висоцьким. Але чи треба про це писати – поки що не знаю.   У мене є кілька власних п’єс, а щодо мемуарів… знаєте, коли прочитаю вранці кілька рядків Пушкіна, відразу починаю знецінювати написане мною. Я з великою іронією ставлюся до власного письма, тому не вважаю, що мої спогади аж настільки цінні, щоб про них дізнався читач. Я знаю собі ціну і ціну письменству. Це труд, до якого треба дуже серйозно  ставитися. Втім, може, колись…

Розпитувала Світлана БОРИСОВА