13листопада2019

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. ІСТОРІЯ Сторінками книг Олександра Скрипника: розвідники з Кіровоградщини

ІСТОРІЯ

Сторінками книг Олександра Скрипника: розвідники з Кіровоградщини

Останнім часом цілеспрямована й копітка праця колишнього очільника прес-служб Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України, журналіста й письменника Олександра Скрипника матеріалізувалася в захоплюючі книги, присвячені «бійцям невидимого фронту».

 

«Український слід у розвідці» (2009), «Розвідники, народжені в Україні» (2011), «Служба зовнішньої розвідки України: історія і сьогодення» (2012), «Таємний легіон Української революції» (2015), – то лише частка створеного. Цікаво, що на їх сторінках є розлогі згадки й про народжених на теренах теперішньої Кіровоградщини і тих, чиї імена та життєві долі тісно переплелися з минулим нашого краю. 

Частина 1. Радянські спецслужби 

Сергій Даниленко (Карін-Даниленко)

karin «Злети й падіння» уродженця Високих Байраків (Кіровоградський район) Сергія Тарасовича Каріна-Даниленка пов’язані з участю в операціях, котрі стали вже хрестоматійними та увійшли в історію вітчизняних спецслужб, неодноразово привертали увагу й дослідників минулого малої батьківщини. Щоправда, з позицій сьогодення ставлення до тих подій змінилося, відбулося переосмислення багатьох моментів. Даниленко, котрий згодом додав до прізвища ще й псевдонім Карін, служив у Єлизаветградській, Миколаївській, Київській губчека. До речі, наші краєзнавці найбільшу увагу звертали на участь земляка в операції 1923 року по виманюванню легендарного отамана Юрка Тютюнника на територію радянської України. «Якщо не брати до уваги політичну складову цієї справи, – зазначає О.Скрипник, – а лише говорити про професіоналізм виконавців, то історики спецслужб дають їй найвищу оцінку». Втім, і подальша біографія Каріна-Даниленка привертає до себе увагу, хоч і не пов’язана на пряму з Кіровоградщиною.

Так, у 1931 році він став помічником начальника Іноземного відділу ДПУ УСРР. Виконував важливі завдання за кордоном, в тому числі й на Далекому Сході. Але після повернення до Києва в 1937 році заарештований та етапований до Москви, де пройшов жахливі кола тогочасного пекла репресій. Зокрема, обвинувачували у створенні антирадянської націоналістичної організації. У Лефортово й Бутирках, де провів 26 місяців, не оговорив себе та інших. 22 жовтня 1939 року звільнили. Замученого й хворого на сухоти. Попри перенесені знущання в роки війни став учасником оборони Сталінграда, нагороджений бойовими орденами й медалями. Коли гостро постало питання про пошук виваженого політичного рішення на Західній Україні у протистоянні між органами радянської влади і формуваннями Української повстанської армії (УПА), згадали про С.Каріна-Даниленка. У листопаді 1944 року від підпільних структур надійшли пропозиції про мирні переговори. Керівник парторганізації УРСР Микита Хрущов санкціонував операцію «Перелом». Під час переговорів наш земляк, як представник уряду УРСР, відіграв важливу й відповідальну роль. Першого березня 1945 року на 130-му кілометрі шосе Львів-Тернопіль машину Каріна та Головка зупинили умовним сигналом ліхтаря. За 12 кілометрів від дороги, на хуторі Конюхи Козівського району Тернопільщини, радянських представників чекали начальник Військового штабу УПА Дмитро Маєвський і політреферент Яків Бусол, які прибули під охороною збройного «відділу особливого призначення». Напружені консультації тривали п’ять годин. Розглядалися різні варіанти досягнення прийнятних для обох сторін умов. Проте останнє слово мало сказати керівництво СРСР. Якраз воно й не проявило доброї волі. Кровопролиття тривало ще довгих 10 років. У 1947-му тяжко хворий полковник, який майже втратив зір, вийшов у відставку. Але, коли в березні 1953 року МВС СРСР очолив Лаврентій Берія, а його «намісником» в Україні став генерал-лейтенант Павло Мешик (хоч і негативно ставився до підпільних формувань ОУН-УПА, але все ж обстоював ідею мирного врегулювання конфлікту; різко критикував високих партчиновників за «перекоси в ленінській національній політиці», дав вказівку щодо перегляду справ на засуджених підпільників і членів їхніх сімей, відмінив виконання їм смертних вироків, згортання збройних операцій), знову постало питання про поновлення переговорів. Мешик викликав С. Каріна-Даниленка й доручив підготувати послання лідерові руху опору Василеві Куку (Лемешу). Підпіллю пропонувалося скласти зброю в обмін на життя, волю, соціальні гарантії. Мова йшла про можливість звільнення заарештованих і засланих, серед них митрополита Йосипа Сліпого, інших церковних ієрархів. Але й цього разу реалізувати миротворчий задум не вдалося. Як не парадоксально, але через арешт і розстріл Берії та Мешика. Операцію згорнули, а на Західній Україні й далі лунали постріли. Сергій Карін, як і в 1937-му, знову потрапив під слідство… Дожив у Києві до 1985 року. 

Пантелеймон Калюжний

kalyuznyІм’я цього «спецагента англійської розвідки «3-В» ще менш відоме широкому загалу, ніж попереднього земляка. Всередині 20-х років минулого століття розвідкою радянської України оперативним шляхом було одержано інформацію про намагання Англії сформувати на півдні республіки агентурну мережу для добування відомостей військово-політичного характеру. Представники української розвідки спрацювали на випередження, створивши так звану легендовану розгалужену «антирадянську» організацію. Її «керівника» вміло підставили іноземній спецслужбі, і згодом він очолив «українську лінію» англійської розвідки в Бухаресті. Протягом семи років постачав Лондон дезінформацією про політичну ситуацію в Україні, збройні сили Червоної Армії. Через нього також надавалися матеріали, що спонукали Англію до зближення з Радянським Союзом на фоні відродження військового потенціалу гітлерівської Німеччини.

Роль «спецагента англійської розвідки «3-В» вдало зіграв Пантелеймон Федорович Калюжний, 1897 року народження, уродженець селища Рівне Зінов’євської округи (тепер – Новоукраїнський район). З початком Першої світової війни мобілізований до царської армії, воював у піхотній частині, одержав чин поручика. Вступив до партії есерів, радо зустрів проголошення Української Народної Республіки, дослужився до отамана куреня. Здобув авторитет і визнання в колі борців за самостійну Україну. Та не судилося, як бажалося: були поневіряння, пошуки, розчарування, зближення з отаманом Григор’євим і робота в його штабі, участь у повстанні проти більшовиків аж до ліквідації повстанської армії Нестора Махна... У мирний час вступив до Одеського інституту образотворчих мистецтв, вчився за фахом художника декоративно-монументального (фрескового) живопису; як успішного студента, по закінченню навчання залишили на викладацькій роботі. Саме тоді у обстановці суворої секретності представниками Одеського окружного відділу ДПУ УСРР здійснювався пошук кандидата для підстави англійській розвідці з території Румунії… Операція одержала умовну назву «Представництво», а головний фігурант – Пантелеймон Калюжний – для зашифровки отримав псевдонім «Консул». Упродовж ближчих кількох місяців 1928 року Пантелеймон Федорович разом з уповноваженим Іноземного відділу здійснювали робочі поїздки регіонами: Зінов’ївськ, Умань, Ананьївськ, Бердичів. Після проведеної роботи і необхідних зустрічей «організація почала набирати більш реальних обрисів». Згодом, йому організували поїздку за кордон з документами на ім’я Ігнатенка Якова Івановича. Найбільше англійську розвідку цікавили відомості про озброєння частин Червоної Армії, зокрема про хімічну зброю та засоби захисту від неї і особливо про стан справ в авіації. Фотоапарат з набором плівок, заучування паролів для зв’язку, виявлення стеження за собою, користування невидимим чорнилом… все це та багато іншого було в біографії земляка, про що свідчить 20-томна архівна справа. Власне через нього англійська розвідка задовольнялася інформацію по Україні. За погодженням із представництвом англійської розвідки, Калюжний згодом переправив до Бухареста дружину Ганну Григорівну, котра теж пройшла попередню підготовку в Іноземному відділі ДПУ. Йшлося навіть про отримання Калюжним англійського громадянства… Доля вирішила інакше. Його арештували дуже тихо: ніякого розголосу, гучних заяв, преси. А в липні 1936 року іноземні спецслужби поставили крапку в цій не вельми приємній для себе історії. Дружині, щоправда, вдалося вижити й навіть повернулася на батьківщину в 1945 році; працювала в університетській бібліотеці Чернівців, але ніхто до останніх днів її життя не знав, що вони з чоловіком були головними дійовими особами масштабної операції зовнішньої розвідки радянської України у 20–30-ті роки минулого століття. 

Марія Фортус

fortus«Двічі розстрілювана Марія Фортус», так назвав О.Скрипник одну з оповідей про жінку з героїчною й, водночас, драматичною біографією, жінку, доля якої теж пов’язана з нашим краєм. Коли народилася, її ім’ям батько – відомий у Херсоні банкір Олександр Фортус, – назвав придбаний ним пароплав, благословляючи у такий спосіб доньку на успішне плавання по бурхливому життєвому морю. Воно й справді виявилось аж надто бурхливим і непередбачуваним. Отож, Марія Олександрівна Фортус народилася у 1900 році на Херсонщині. Ще до революції 1917 року, як член есерівської організації, виконувала різні ризиковані завдання. А після - поширювала листівки серед іноземних матросів, які разом з білогвардійськими частинами господарювали в портових містах на півдні України (події яскраво відображено у відомому фільмі «Салют, Маріє!» з Адою Роговцевою в головній ролі). З Києва її відрядили на оперативну роботу в Єлизаветградську ЧК. Якось виникла незвичайна ситуація: бандити захопили підпільників і вимагали викуп. «Втемну», під виглядом грошової допомоги для утримання школи, вирішили звернутися до Нестора Махна, головний штаб якого перебував неподалік. Марія, видаючи себе за місцеву вчительку, кинулася з поклоном до всесильного «батька». Посприяла й дружина Нестора Івановича, Галина Кузьменко, що якраз була у хаті, й з розумінням поставилася до вчительських, як вона думала, бід… Грошей підпільникам вистачило… Але, коли згодом, уже під виглядом медсестри, Марія знову опинилася серед анархістів, хтось із близького оточення Махна упізнав у ній ту вчительку, яка приходила просити гроші на школу. Запідозрили у шпигунстві… Коли селяни навідалися на місце розстрілу, то помітили, що хтось подає слабкі ознаки життя. Це була Марія Фортус. Куля, влучивши у великий мідний ґудзик, застрягла біля серця. У лікарні її вдалося врятувати. (Як стверджує краєзнавець з Кропивницького Василь Даценко, навіть на лікарняному ліжку чекістка виявила «класову пильність», котра призвела до розстрілу 15 невинних людей. Виходить, що в біографії Марії було не все тільки героїчне в загальнолюдському розумінні цього слова). Після одужання знову повернулася на службу, тепер уже в Одеську губчека. Брала участь у розробці закордонних білоемігрантських організацій і знову потрапила під кулю… Знову операційна палата і балансування між життям і смертю. Лікарі визнали неможливим її подальше використання на оперативній роботі. Втім, далі була багата на карколомні події участь у громадянській війні в Іспанії. Згодом, військова Академія імені Фрунзе. Коли почалася війна, в 1941 році Марія Фортус стала начальником штабу авіаційного полку під командуванням Марини Раскової. На початку 1942 року, в сформований Дмитром Медведєвим (до речі, в 1934-1935 роках очолював наш Зінов’євський а потім Кіровський міськвідділ ГПУ-НКВД, з його ініціативи побудовано стадіон «Зірка») партизанський загін увійшла група іспанських емігрантів, перекладачем для яких стала Марія Фортус. З відомим Миколою Кузнєцовим розробляла деякі операції. Партизанське життя тривало недовго, до поранення. За завданням розвідвідділу 3-го Українського фронту десантувалася на румунську територію між річками Прут і Серет для розвідування укріплень та місць розташування ворожих військ. Після повернення її було нагороджено другим орденом Червоного Прапора. А другий орден Леніна (після Іспанії) Марія одержала за успішно проведені операції на території Угорщини, в районі старовинного міста Секешфехервар, що колись латинською називалося Альба Регія (Біле Місто). (Події зображено в радянсько-угорському фільмі «Альба Регія» в головній ролі з Тетяною Самойловою). Після війни Марія Фортус часто приїздила в Україну… Останні її дні життя випали на 1980 рік… 

Євген Березняк         

berezniakВідомо, що одним із прототипів головного героя кінофільму «Майор «Вихор», за романом Юліана Семенова, був українець Євген Степанович Березняк, життя й педагогічна діяльність якого тісно пов’язана з Кіровоградщиною (Помічнянська семирічка на Добровеличківщині, Зінов’євський педтехнікум, вчителювання в сільських школах). А під час війни з гітлерівською Німеччиною була підпільна робота на Дніпропетровщині, спецнавчання, і підготовка для направлення на територію Польщі на чолі групи розвідників під кодовою назвою «Голос». За завданням військової розвідки Євген Березняк, він же капітан Михайлов, він же «Голос», мав виконати важливе завдання розвідувального відділу 1-го Українського фронту з проникнення в глибокий тил ворога і здійснення розвідки оборонних укріплень на берегах Вісли і в районі Кракова. Крім Березняка, до складу групи увійшов ще один земляк, лейтенант Олексій Шаповалов (псевдонім «Гроза»), родом з Нової Праги (Олександрійський район). Одержані відомості про 17-ту гітлерівську армію, розташовану перед 1-м Українським фронтом, ділянки оборони окремих частин, кількість особового складу, танків, артилерії були надзвичайно корисними для радянського командування. Згодом Березняку вдалося одержати і передати на «велику землю» відомості на більшість німецьких агентів, яких у абверівській розвідшколі в містечку Скавіна групами по десять осіб готували до закидання в тил радянських військ. Розвідники Березняка з допомогою польських патріотів одержали вражаючу інформацію: в самому місті спеціальні команди вдень і вночі підвозять вибухівку до великих споруд, у тому числі Ягеллонського університету, театру Словацького, замку польських королів Вавель, Маріацького костьолу, Ратушної вежі та інших старовинних пам’яток. Нацисти мали намір при своєму відступі одночасно все підірвати, поховавши під уламками сотні визволителів, а заодно з ними – старовинні архітектурні шедеври колишньої польської столиці. Місто було врятовано. Так завершилась одна з найуспішніших операцій радянської військової розвідки в роки війни. А для Березняка сталося несподіване продовження. Усіх членів розвідувальної групи «Голос» розквартирували окремо і змусили детально звітувати про здійснену роботу в тилу ворога. Євген Степанович написав рапорт, в якому виклав і обставини свого арешту і втечі з гестапівських катівень під час перебування в Польщі. Його свідчення викликало справжній шок в офіцерів розвідувального відділу. Всі розуміли, що потрібен час і серйозні докази для підтвердження й розуміння того, що сталося з Березняком. Зрештою, направили до Подольського перевірочно-фільтраційного табору НКВС, де він зустрів День Перемоги, розвантажуючи під посиленою охороною вугілля на залізничній станції. Відомо чим би все завершилося, якби не щасливий збіг обставин. Але ще багато років він перебував під наглядом органів держбезпеки. Євген Степанович стійко зносив усі підозри, намагався не звертати на це уваги, бо за характером був оптимістом і завжди вірив у торжество справедливості. Він з головою поринув у педагогічну діяльність і досяг тут значних успіхів. Став начальником Управління шкіл міністерства освіти УРСР, заслуженим учителем, кандидатом педагогічних наук, почесним академіком Академії педагогічних наук України. До нього прийшло заслужене визнання на освітянській ниві. А шлях до іншого визнання був важчим. Спочатку польський уряд за участь у врятуванні Кракова нагородив його найвищим військовим орденом – «Віртуті Мілітарі», пізніше – Золотим хрестом партизанської слави. Його ім’я навічно занесли у списки почесних громадян міста. Згодом, отримав орден Вітчизняної війни I ступеня на батьківщині. Потім було запрошення до Головного управління розвідки Генштабу Радянської армії. Там у залі Слави він побачив свій портрет поряд із портретами Зорге, Маневича, Вершигори та інших визначних розвідників. А потім був фільм «Майор «Вихор» і всенародне визнання, удостоєння звання Героя України, нагородження багатьма орденами і медалями України, присвоєння звання генерал-майор у відставці та інші заслужені нагороди… Помер у Києві в 2013 році. 

Частина 2. Спеціальні служби УНР 

Микола Левитський

levitskiyДобре відомо, що «артільний батько» Микола Левитський, життя і діяльність котрого тісно пов’язана з нашим краєм (про що писав навіть Іван Франко: «В 1891 році одержав право бути адвокатом (присяжним повіреним) при окружному суді в Єлисаветграді»; «не з доктрини, а з власної потреби і гарячої любові до народу від 1894 року займався організацією хліборобських спілок головно в Херсонськй губернії» (зокрема в Аджамці теперішнього Кіровоградського району - авт.), куди приїжджала навіть зацікавлена Леся Українка).  За комуністичного режиму до останніх днів знаходився під «недремним оком» радянських спецслужб, проходячи, зокрема, по агентурній розробці ДПУ «Привет». Зокрема, чекісти інкримінували йому те, що у 1918 році Левитський був почесним членом Єлисаветградського комітету Української партії соціалістів-революціонерів, а, крім того, «тесно связан с академиком Грушевским»; написання й поширення «десяти заповідей (віх)», серед яких найбільш небезпечними вважалися: «рідний дім» - кожен українець мусить розуміти, що Україна повинна бути незалежною і самостійною державою; «українська національна культура» - кожен українець повинен направляти свою діяльність на створення національної, суспільної й економічної культури; «Захід» - кожному українцю слід орієнтуватися на Захід…». За інформацією того ж ДПУ в 1925 році із Зінов’ївська він написав анонімне «Вітання 13 з’їзду РКП», що йшло в розріз з політикою партії. З початку січня 1927 року переїхав до Києва, де «пытается вести антисоветскую работу среди кооператоров». Після повернення у вересні зі Стокгольму, куди їздив як відомий кооператор, «Левитський почав конкретно говорити про самостійність України». Поширював вірші антирадянського змісту, наприклад, «Повстань, народе, годі спати», які підписував літературним псевдонімом «Мирон Запорожець». Потім разом із сином розмножував на друкарській машинці й поширював. У жовтні 1929 року в секретному зведенні говорилося: «Левитский опасается своего ареста, но всё же надеется, что его арестовать не осмелятся, так как будет стыдно перед заграницей». «Хай арештують всіх українців, - говорив Микола Левитський, -  але самої ідеї державності України вони не арештують». Втім, була ще одна маловідома сторінка в біографії Миколи Васильвича. Вона пов'язана з гетьманською розвідкою восени 1918 року. На той час Павло Скоропадський активізував секретну діяльність у Кубанській Народній Республіці, куди послом і розвідником направив барона Федора Боржинського, а безпосередньо при ньому - за згодою начальника розвідвідділу Генерального штабу полковника Колосовського - з відповідальним завданням діяв полковник Костянтин Поливан. Потрібно було створити розгалужену розвідувальну мережу й, не лише вести збір інформації політичного і військового характеру, а й впливати на хід подій у проукраїнському руслі: розгорнути боротьбу проти засилля на Кубані, в Чорномор’ї і на Ставропольщині частин Добровольчої армії, необхідність протидії чорносотенно-монархічній агітації російського діяча монархіста й антисеміта Василя Шульгина (близький родич відомих у Єлисаветграді українських патріотів Шульгіних), поширення правдивої інформації про боротьбу кубанського козацтва і військово-політичну ситуацію в регіоні та відомостей про підтримку Україною самостійності Кубані. Отож, із Києва до Катеринодара прибула делегація Українського Національного Союзу на чолі з відомим кооператором Миколою Левитським для привітання Кубанської Крайової Ради. Левитський одразу ж зібрав навколо себе українських емігрантів, посилив ними свою делегацію і погодив свої подальші кроки з Поливаном. 1 жовтня вони разом сиділи в театрі у ложі дипломатичних представників, де зібралася на засідання Кубанська Крайова Рада. У протилежній ложі - верхи Добровольчої армії на чолі з Денікіним. Першими виступили донці, потім українці, а потім уже генерал Денікін. У привітанні донців містився заклик «старшого брата» до спільної боротьби з більшовиками за козацькі вольності й свободу козачих країв і за відновлення правового ладу в Росії. Коли черга дійшла до Костянтина Поливана, він зачитав вітання від імені Гетьмана і під грім оплесків зійшов зі сцени. За ним промовляв Микола Левитський. Він говорив довго, але слухали його уважно. Звертався українською від імені матері України до дочки Кубані, розповідав про історичну трагедію українського народу, про його воскресіння до нового вільного життя. На завершення навів сербську бувальщину про дзвін святого Лазаря, який мовчав увесь час турецького панування в Сербії і задзвонив у день визволення країни. …Далі події розгорталися настільки стрімко, що Поливан не встигав усе відображати у своїх звітах, які прагнув якнайшвидше надсилати до Києва, де з острахом споглядали на військові приготування Добровольчої армії. Цікаво, що його разом із Миколою Левитським, який представляв свого часу Кубань в Українській Центральній Раді, почали запрошувати навіть на таємні наради Президії Крайової Ради й уряду Кубані. Втім, незабаром, коли дипломатична місія гетьмана спробувала повернутися до Києва, 13 лютого 1919 року на станції Волноваха фірмовий вагон посла оточили солдати Добрармії. Федора Боржинського - «за ізмєну Росії»! - розстріляли в Юзівці (Донецьк), а Миколу Левитського «борці за єдіную і нєдєлімую» помилували, оскільки мав вигляд людини похилого віку. Отож, у своєму житті, крім кооперативного руху, як не дивно, Микола Васильович мав ще й трагічну причетність до розвідки на користь Української держави. 

Семен Могила

mogilaУсю зиму 1920 року серед хліборобів села Глодоси Єлисаветградського повіту тільки й було балачок про стрімкий рейд Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців. З-поміж тих, хто радо очікував наближення українського війська, був і 23-річний Семен Могила.

Ще наприкінці 1917 року глодоські селяни активно включилися у процес революційних перетворень. За прикладом інших вони сформували сотню Вільного козацтва для підтримання порядку на своїй території. Одним із керівників сотні обрали Василя Недайкашу, якого Семен добре знав і поважав. Звістку про те, що у рідному селі сформовано загін Вільного козацтва, Семен почув у містечку Рівному Єлисаветградського повіту, де працював реєстратором. Спершу подумав повернутися додому і записатися до його лав. Та як тільки дізнався про створення Української Центральної Ради, одразу подався до Києва. Там вступив до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом. Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, він уже командував юнацькою чотою – 30 хлопцями. Могила був старшим від інших і досвідченішим. Тому саме його послали наперед на чолі невеликого загону провести розвідку. На паротязі вирушили в напрямку червоних військ. Їм навіть вдалося зненацька напасти на передовий загін червоних і захопити кількох полонених. Сутужніше виявилося в бою під Крутами. Семен відчував відповідальність за підлеглих і дбав, щоб винесли з поля бою всіх поранених юнаків із їхньої сотні. Самому вдалося уціліти. Наприкінці 1918 року у Глодосах Василю Недайкаші вдалося зібрати чисельний загін, до складу якого увійшов і Семен Могила. З приходом Армії УНР загін перейменували на курінь Низових Запорожців Збірної Запорозької дивізії. А Семена Могилу воєнні дороги привели до гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії, котра відзначилася в боях проти Першої кінної армії Семена Будьонного (як підмітив краєзнавець з Кропивницького Сергій Каракулін, у 20-х роках українською мовою це прізвище писалося «Буденний», тобто відповідало слову «буденний», тобто неробочий, несвятковий) у серпні 1920 року. Потім були відступи, перебування у польських таборах для інтернованих військ. Його безмежну віру у відновлення української державності оцінили і запросили до роботи у Партизансько-повстанському штабі під керівництвом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника. Цей штаб був спеціальним органом Державного центру УНР в екзилі. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні й відновлення суверенної Української держави. З особливою увагою до Семена поставився начальник розвідувального відділу штабу полковник Олександр Кузьмінський. В умовах еміграції розвідувальна діяльність мала суттєві відмінності від тієї, яку доводилося здійснювати раніше з території України. Треба було вивчати територію України як майбутній театр збройного повстання. Керівним органом розвідувальної роботи Партизансько-повстанського штабу був його 2-й (розвідувальний) відділ. До його складу входили три секції: офензиви (розвідки), де- фензиви (контррозвідки) та пресова секція. На момент приходу Семена Могили там працювало сім офіцерів і допоміжний персонал. Одним із найголовніших напрямків їхньої роботи було направлення у різні регіони України розвідників і кур’єрів для підготовки ґрунту до майбутнього загальноукраїнського повстання. Влітку 1921 року з-поміж інших був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання і Семен Могила. Та коли він прибув у рідні краї, то з’ясував, що чекістам вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, певний час переховувався по обійстях глодоських жителів. У травні 1922 року Могила повернувся до Польщі. Він підготував докладний звіт про своє перебування на півдні України. Невдовзі Семен Могила мав знову вирушити в Україну. Але при спробі перетину кордону в ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року натрапив на прикордонний загін із радянського боку й був поранений та повернувся до Сарн. У цей час у Партизансько-повстанському штабі гадали, як перевірити агентуру, що залишилась у радянській Україні. Насамперед ішлося про колишнього сотника Армії УНР, учасника Другого зимового походу Дащенка. У середині 1922 року він легально за радянською амністією повернувся до УСРР і влаштувався викладачем до Харківської школи червоних старшин. Побратимам по той бік кордону це здалося дивним. Доки складали плани й визначали, як ліпше влаштувати перевірку сотника, якраз одужав Семен Могила. Саме на його кандидатурі зупинило свій вибір керівництво штабу як на одному з найдосвідченіших розвідників і кур’єрів. Допомагати йому призначили юнака Івана Вишнівського, який добре орієнтувався на місцевості. До кордону так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, в яку затесалися розвідники, супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня радянські прикордонники в містечку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу. Семен Могила сподівався, що це звичайна процедура і після якихось формальностей їх відпустять. Та не так сталося, як гадалося. Порушників кордону відправили до місцевого відділку ДПУ, де одразу взялися за юнака Івана Вишнівського, бо Семен чітко дотримувався визначеної легенди про якусь торгівлю крамом, матеріальну скруту в еміграції і бажання підзаробити грошенят. На юнака натиснули, і він про все розповів. Тоді взялися за Могилу. Семен тримався і лише 11 січня підтвердив те, про що вже й так розповів на допитах юнак. Співробітники Правобережного округу ДПУ УСРР неабияк зраділи, що викрили шпигунів. Під посиленою охороною обох арештантів одразу відправили до Києва в очікуванні заохочень і нагород. Натомість отримали про- чухана від керівництва ДПУ республіки. Чекісти вже схилили Дащенка на свій бік і налагодили оперативну гру з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ДПУ УСРР знало про прибуття агентів із Польщі й планувало контролювати весь процес. Понад те, мало намір через Дащенка довести дезінформацію для української та польської розвідок і дати змогу кур’єрам безперешкодно повернутися до Польщі. Та їхній арешт зіпсував усю операцію. Тепер не лишалося іншого шляху, як спробувати перевербувати Семена Могилу. Та все марно. У них нічого не виходило. Могила не піддавався ні на переконування, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. «Для перевербування органами ДПУ непридатний», – так після численних допитів записали слідчі у висновках. Після застосування всіх наявних у їхньому арсеналі засобів чекісти вирішили перейти до іншого плану. «Давайте замість затриманого пошлемо за кордон когось іншого, хто від його імені прозвітував би про виконання завдання і якось пояснив причину, чому Могила не повернувся», – запропонували на одній із нарад. Але Семен не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. «Я мав зустрітися лише з Дащенком, більше нікого не знаю», – стверджував він. Так тривало до середини лютого 1923 року. Потім його під конвоєм перевезли до Харкова. Там із ним кілька разів особисто зустрічався заступник голови ДПУ УСРР Всеволод Балицький, переконував стати на бік радянської влади. Коли і в нього нічого не вийшло, зайшли з іншого боку. Розшукали рідного брата, який був комуністом і працював у Оренбурзі редактором газети «Звезда». Той під диктовку місцевих чекістів написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та й це не подіяло. 24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Ще понад півроку він провів у камері смертників харківської в’язниці. Мабуть, ще сподівалися на те, що він змінить свою позицію. Не змінив і не розкаявся. У ніч із 22 на 23 березня 1924 року Семена Могилу розстріляли. Було йому тоді лише 25 років. 

Василь Недайкаша

nedaykasha 243x300Село Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, в якому він народився 20 березня 1896 року, також мало давню історію, пов’язану з українським козацтвом. Охочий до пізнання історії свого роду і рідного краю, допитливий і кмітливий, Василь, після отримання початкової освіти зголосився навчатися у вчительській семінарії у місті Олександрія з 1912 по 1916 рік. У гуртку патріотичної молоді займався популяризацією української літератури. В ході Першої світової війни Василя мобілізували до царської армії. У серпні, після прискореного курсу підготовки й присвоєння першого офіцерського звання прапорщика, його відправили на фронт. Почувши про формування українізованих частин, Василь одразу перейшов до одного з таких корпусів. Та невдовзі був демобілізований і повернувся до рідного села. Упродовж якогось часу викладав у щойно відкритій 1-й Глодоській українській гімназії, яка вирізнялася високою патріотичною спрямованістю. Паралельно брав участь у формуванні українських військових частин. Навіть вступив до Учительського інституту в Миколаєві, де провчився до березня 1919 року. На заваді стали більшовики, які на той час заволоділи містом і почали переслідувати активних учасників національного руху. Василь був змушений повернутися до рідного села. Влітку того самого року разом зі своїми односельцями на короткий час вступив до загону Нестора Махна. Невдовзі перейшов до діючої армії УНР. Під командуванням Тютюнника глодосцям одразу довелося пройти випробування в боях з денікінським корпусом генерала Слащова. А вже на Поділлі Тютюнник наказав Недайкаші повертатися додому, створювати партизанські загони, готувати повстання для підтримки майбутнього наступу і відновлення Української держави. У рейд білогвардійськими тилами Недайкаша вирушив разом із загоном повстанців отамана Гулого-Гуленка. 24 жовтня 1919 року в селі Писарівка їхні шляхи розійшлися. Василь пішов до Глодос. Перехворів тифом. У червні 1920 року Недайкаша привів глодосців на з’єднання з діючою армією УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, яка на той час тримала фронт проти більшовиків у районі Ямполя на Поділлі. Василь Недайкаша почав командувати 6-м куренем Низових Запорожців 2-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР. «Називали їх Низові, або недайкашівці – від прізвища їхнього командира Недайкаші, – так відгукувався про них командир кінного полку Чорних Запорожців. – Курінь був славний у нашій армії – його знали всі!». Наприкінці листопада 1920 року українська армія вимушена відійти до контрольованої поляками Східної Галичини. Низові Запорожці опинилися в таборі для інтернованих у місті Вадовіце поблизу Кракова. Тут Василь дістав підвищення в сотники. Виконуючи спеціальні завдання еміграційного уряду, неодноразово переходив кордон. А ще тривалий час нелегально перебував в Україні, добуваючи розвідувальну інформацію про настрої людей, політичні та військові обставини. Остаточно до Польщі прибув на початку 1927 року. Зважаючи на вже набутий досвід нелегальної роботи на теренах України, його призначили керівником першого (розвідувального) сектора II секції Генштабу Військового міністерства Державного центру УНР в екзилі. Цей сектор, або реферат, мав назву «Наступ» і здійснював розвідувальну діяльність на теренах радянської України. Для реалізації цих завдань на першому етапі спланували створити на території УСРР розгалужену мережу розвідувальних пунктів. Недайкаша охоче узявся за нову справу. Він швидко поставив на потік пошук, залучення до роботи і закидання в Україну агентів. Та це зіграло з ним злий жарт. Кількість не завжди переростала в якість. Василь це збагнув лише тоді, коли почалися проколи в роботі, затримання його інформаторів радянськими спецслужбами на кордоні. Та найтяжче було усвідомлювати, що окремих агентів перевербували чекісти. До такого повороту подій не всі були готові. Почалися взаємні підозри, докори, невдоволення. Недайкашу все це надто гнітило. Зрештою, призвело до того, що у липні 1933 року його усунули з посади начальника реферату «Наступ». З важким тягарем на серці він відійшов від справ розвідувальних і поселився на одній із ферм у Франції за сто кілометрів на південний схід від Парижа. Та довго на новому місці не зміг усидіти без діла. За якийсь час долучився до роботи місцевих українських організацій – Союзу колишніх вояків Армії УНР та Українського народного союзу. А влітку 1939 року на фермі організував пластовий наметовий табір. У роки Другої світової війни разом зі своїми колишніми побратимами з Армії УНР він став ініціатором вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німецькими загарбниками. Це саме про ті події писав Мирослав Небелюк у книзі «Під чужими прапорами»: «… Українська еміграція… вислала на поле бою п’ятитисячну масу українських добровольців, що зі зброєю в руках, з піснею на устах пішли бадьоро в бій… і в нерівній боротьбі клали свої буйні голови за Францію й за Україну рівночасно, відновлюючи ось так забуту вже традицію Григорія Орлика і його Січовиків». Після війни Недайкаша був одним із керівників Товариства колишніх вояків-українців у Франції. Від початку визвольних змагань в Україні він так більше й не повернувся до справи, якій прагнув присвятити усе своє життя, – учителювати і навчати дітей любові до Батьківщини. 

Юрій Городянин

gorlisgorskyyКоли в середині двадцятих минулого століття Юрій Городянин (майбутній автор легендарного «Холодного Яру» Горліс-Горський, життєві шляхи котрого неодноразово пересікали територію, що обіймає сучасна Кіровоградщина) опинився за кордоном, керівники української розвідки в екзилі доручили його побратимові по визвольних змаганнях Івану Литвиненку влаштувати його на помешкання та пильно придивитися, чи не є молодий чоловік більшовицьким агентом, бо на те були всі підозри. Зовсім недавно у Збірному запорозькому кінному полку імені Богдана Хмельницького, яким командував Литвиненко, Юрій був старшиною-кіннотником. Вони разом пройшли сотні кілометрів тилами більшовицьких і денікінських військ, стільки всього пережили… Зокрема, на початку лютого 1920 року полк дістався до холодноярівських сіл. Тоді вночі стояли сильні морози, і Юрій, задрімавши на бричці, незчувся, як відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати похід він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотронинському монастирі, де табором стояли гайдамаки Холодного Яру.  Після одужання вже хотів рушати навздогін своєї частини та холодноярці, яким бракувало старшин воєнного часу, переконали, що й тут не менш потрібний для справи боротьби за Україну. Ніколи не шкодував, що вирішив зостатися. Призначили осавулом 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру і дали псевдо Залізняк. Був хоробрим та надто довірливим. Був випадок, коли подарував життя полоненому начальникові міліції і відпустив його, а той згодом «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для холодноярців, а сам Юрій потрапив у полон. Тоді йому пощастило утекти й повернутися до Холодного Яру. А там побратими вже справили по ньому поминки. Підлікувавшись у Рівному (нині - обласний центр) і набравшись сил, Юрій почав викладати все пережите за минулі роки на папері. Це поглинало його з головою, ніби він переносився до Холодного Яру, і тоді Іван Литвиненко прагнув не заважати йому й не відволікати своїми розпитуваннями. Та не забував він і настанов керівництва: висловити свою думку стосовно можливої співпраці Городянина з більшовиками. А, виявляється,  трапилася з Городянином така незвичайна пригода. Навесні 1921 року, виконуючи завдання одного з холодноярських отаманів, він перейшов кордон і дістався Львова, де зустрівся з одним із керівників Партизансько-повстанського штабу Державного центру УНР в екзилі, генерал-хорунжим Юрком Тютюнником. Той уважно вислухав посланця з України, але чомусь поставився до нього насторожено. Напевне, низка провалів, спричинена активізацією роботи більшовицьких спецслужб у середовищі української еміграції, змушувала кожного новоприбулого просіювати крізь сито недовіри. Генерал не став утаємничувати Юрія у плани Партизансько-повстанського штабу і відправив у табори для інтернованих українських вояків. Можливо, зробив це заради того, щоб придивитися до нього і визначитися, як надалі використати у справі боротьби за Україну. Він бачив, що Юрій рвався у бій, та не хотів поспішати. Городянин повернувся в Україну навесні 1922- го і розпочав підпільну роботу під псевдонімом Горський. Спершу вів її у Києві, а потім на Поділлі. Кілька разів переходив Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію урядові УНР. Та через донос 3 квітня 1923 року Юрія затримали. Вісім місяців він провів за ґратами в ДПУ. Чекісти не змогли довести його вини і звільнили з-під варти. Та не залишили у спокої. І тоді, за завданням українського підпілля, Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ДПУ, ділячись усією отриманою інформацією з побратимами. Це допомогло зірвати не одну чекістську операцію. Та так тривало недовго. У 1924-му його за антикомуністичну підпільну роботу на Поділлі знову заарештували і засудили до 15 років ув’язнення. І тоді вирішив симулювати психічне захворювання задля того, аби потрапити до психіатричної лікарні, з якої легше було втекти. Не одразу повірили. Упродовж кількох років тримали у тюремній лікарні. За цей час довелося пізнати тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті у Херсоні перевели до психіатричної лікарні, звідки й утік. Спершу подався на Дон, потім на Кубань, Поволжя, в Нижній Новгород, у Москву, звідти помандрував до Білорусі. І ось тепер опинився на Заході України, в Рівному. Уся ця історія здавалася Литвиненкові неймовірною, як і багатьом іншим. Хтось у неї вірив. Хтось сумнівався. Та не Литвиненко, який переконав свого нового начальника у Варшаві, генерал-хорунжому Всеволода Змієнка в правдивості пояснень Юрія Городянина, і той, зрештою, також погодився з ним. Невдовзі Юрій Городянин зі стосом своїх рукописів перебрався до Львова, і вся ця епопея стала потроху відходити у Литвиненка на другий план. Та згодом він не без цікавості дізнався про те, що Юрій видав книжку «Ave dictator!» під псевдонімом Горліс-Горський. А за рік – повість «Отаман Хмара». У передмові до неї автор писав: «Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою в Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації – в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім із половиною місяців арештів ГПУ та більшовицьких тюрем, – я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки». Ще за певний час у Львові вийшли друком книжки «У ворожому таборі» та «Холодний Яр», які мали величезний успіх. Горліс-Горський брав участь в обороні Карпатської України. Відомо також, що в роки Другої світової Горлі-Горський навідувався до Холодного Яру і навіть деякий час проживав в окупованому гітлерівцями Кіровограді. Але, то вже зовсім інша історія…

Насамкінець додамо, що на сторінках згаданих книг Олександра Скрипника читачі знайдуть набагато детальніші розповіді про цих та інших розвідників, імена котрих тим чи іншим чином, пов’язані з героїчним і трагічним минулим нашого краю. 

Підготував Федір Шепель