21жовтня2020

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Володимир Панченко: Гарно мені було на цьому світі...

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Володимир Панченко: Гарно мені було на цьому світі...

809A6AD9 E5E6 4146 B859 EDB2B00105B0 cx0 cy1 cw0 w1200 r1

14 жовтня 2019 року на Покрову Пресвятої Богородиці українська культура зазнала величезної непоправної втрати – відійшов у вічність Великий Українець Володимир Євгенович Панченко.

...Доктор філологічних наук, Заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», літературознавець, літературний критик і письменник, автор багатьох статей, монографій, підручників з літературної та історичної тематики, народний депутат Верховної Ради України I скликання (1990-1994 рр.), член Українського ПЕН-клубу, член Ініціативної групи «Першого грудня».

6230523Мені випало велике щастя бути знайомим з паном Володимиром, зустрічатися з ним, слухати його розповіді, листуватися з ним. Думаю, що таких щасливців, як я, залишилось сотні і кожний з нас може додати якийсь неповторний штрих до його портрету. Звісно, є певне коло його близьких друзів, колег і побратимів, з якими він спілкувався досить часто на протязі багатьох років і десятиліть, кому і як пощастило. Сподіваюся, що протягом найближчих років всі, хто знав Панченка більше чи менше, виконаємо свій обов’язок перед ним і напишемо спогади про нього, поки ми самі ще живі…

Зважаючи на те, що його життя пройшло в трьох містах - Одесі, Кіровограді (Кропивницькому) і Києві, то це мають бути три книги спогадів його друзів, колег і шанувальників із цих трьох міст і, звісно, має бути ще й четверта книга мешканців його рідного села Демидівка на Одещині, де він виріс і де беруть початок витоки його життєвого шляху. Хотілося б також, щоб в усіх цих містах були створенні бодай невеличкі музеї Володимира Панченка.

Боротьба за життя до останнього подиху

Починаючи з весни 2018 року, жорстока, невблаганна і підступна хвороба день за днем виснажувала його сили і залишала нам все менше надії і шансів на його одужання.

Його вже важко було впізнати, він дуже схуд і майже нічого не залишилося від його пишної шевелюри. Було дуже важко усвідомлювати наше безсилля йому допомогти, хоча найближчі його друзі залишалися з ним до останнього його подиху.

«Коли почалася ця сумна історія і розійшлася перша інформація, я отримав колосальну підтримку від багатьох людей, і це стало для мене терапією. Тепер у мене немає іншого виходу – треба одужувати», – казав Панченко за кілька місяців до смерті, коли в його і наших душах ще жевріла надія на його одужання.

2 жовтня мій давній кіровоградський знайомий журналіст і письменник Валерій М’ятович, в офісі якого у Кропивницькому ми частенько зустрічалися з В. Панченком, написав мені: «Сьогодні знову телефонував Володя. Мене неймовірно тішать його дзвінки – це означає, що він бореться. Всіляко його підтримую».

30-го вересня, за два тижні до відходу у «кращі світи» В. Панченко надіслав мені кілька слів: «Дорогий Олексію Олексійовичу, вибачте за мовчання. У мене все складно. Зараз ми в Кропивницькому. Київ вже позаду. Був тут і в онкодиспансері, лікарі укріплювали мій ослаблий організм. А тепер я вдома. Тримаюся». Це були його останні слова до мене. За кілька тижнів до цього я надіслав йому посилання на 42 відеоролики про успішне і нетрадиційне лікування раку. Але навіть лікарі славетної київської «Феофанії» виявилися безсилими врятувати його…

Зважаючи на те, що батько і сестра Володимира померли від раку, він напевно передчував, що ця успадкована генетична біда може докотитися і до нього. Моя однокласниця Валя Мигач-Федотова, яка працювала разом з сестрою Володимира Світланою в кіровоградській «Вечірці» у 1998-2008 роках, і була знайома з сім’єю Панченків, розповіла мені такий епізод. Якось на початку березня 2012 року вона їхала в метро у Києві зі своїм онкохворим чоловіком після його невтішного обстеження у Київській обласній лікарні і зустрілася з Володимиром Євгеновичем, який розповів їй, що його сестра Світлана доживає останні дні. Валя показала йому очима на свого чоловіка і сказала: «маємо те ж саме». Панченко відповів: «я зрозумів», обійняв її і прошепотів: «напевно я наступний»…

Незважаючи на те, що Володимир усвідомлював наближення кінця свого життя, останніми місяцями він щодня працював над своїми книгами і найбільше жалкував над тим, що йому не вистачало життєвого ресурсу, щоб втілити в життя всі його численні творчі плани. Буквально за день до смерті у листі до свого давнього друга, письменника Василя Бондаря із Кропивницького він написав: «Мої сили вже вичерпуються зовсім.

Досадно, що все сталося так рано. 65 – ще мало… Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок «Зупинитися і озирнутись». Гарно мені було на цьому світі... Обіймаю і нехай Господь простить нам провини наші»…

Людина ще жива, а вже говорить про себе у минулому часі, підбиває підсумки свого життя. Я розумію ці слова Володимира як подяку Богові за те, що він дав йому можливість творчої роботи протягом більш як 40 років і реалізації деяких його задумів, але, на жаль, не всіх. А що є найвищим сенсом людського життя як не можливість творити?

Думаю, що в ці слова Володимир вкладав і той смисл, що на своєму життєвому шляху він зустрічав багато справжніх друзів, колег і побратимів, спілкування і співпраця з якими робили його щасливим. Цими словами він також висловлював уклінну подяку своїй дружині і своїм дітям, які любили його, підтримували і створювали йому комфортні умови для творчої праці, щоб він не відволікався на побутові дрібниці і не марнував свій дорогоцінний час. 

Етапи життєвого шляху В. Панченка

Володимир Панченко народився 2 вересня 1954 року в селі Демидівка колишнього Любашівського, а тепер Подільського району Одеської області в сім’ї сільської інтелігенції. Його батько Євген Якимович працював агрономом і пасічником, а мама Віра Антонівна – вчителькою місцевої школи. За словами самого В. Панченка, під час навчання в Демидівській восьмирічці і Любашівській СШ № 1 він ділив свій час і свої захоплення між літературою і математикою. Заняття алгеброю і геометрією приносили йому велике задоволення, і водночас він захоплювався літературою про видатних письменників. Певною мірою, ще навчаючись у школі, Володимир пройшов довузівську філологічну підготовку до вступу у 1970 році на філологічний факультет Одеського державного університету ім. І. Мечникова. Слід також зазначити, що його сестра Світлана, яка тоді була студенткою філфаку ОДУ, також вплинула на рішення Володимира стати філологом і літературознавцем. На філфаку Володимир познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Дмитрівною.

Однокурсник Панченка, нині знаний в Україні письменник і літературознавець Василь Полтавчук у своїх спогадах про студентські роки Володимира «На березі моря» зазначає, що на певному етапі свого навчання Володимир майже однаково захоплювався літературознавством і мовознавцем поки нарешті не зробив свій вибір на користь літературознавства. Вирішальну роль у цьому виборі відіграв професор Василь Фащенко, який за словами Володимира, «для багатьох із нас був кумиром і взірцем». Після закінчення навчання Володимир відразу вступив до аспірантури і в 1979 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблема характеру у її зв’язку зі стильовими тенденціями у сучасній українській прозі». Його керівником у підготовці дисертації був професор В. Фащенко. Після захисту дисертації В. Пащенко став викладачем кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР. У 1983 році опубліковано перший збірник літературно-критичних статей В. Панченка під назвою «Енергія пошуку». В цей час статті В. Панченка публікуються в центральних українських і всесоюзних виданнях. У 1979 році В. Панченко був прийнятий до Спілки письменників України.

Після 14 років прожитих в Одесі, де він успішно просувався по своїх наукових сходинках у своїй рідній alma-mater, де його оточували друзі і наставники, у другій половині 1984 року він раптом вирішив переїхати до Кіровограда. Чому? В одному із своїх інтерв’ю Володимир назвав дві причини: перша – в Одесі у нього вже було двоє дітей і він був змушений знімати житло. А в Кіровограді йому ще до переїзду запропонували на вибір кілька квартир. І в цьому Володимирові посприяв голова СПУ Павло Загребельний. Друга причина – Панченко хотів підняти «нову наукову цілину» у місті, в якому жили, навчалися і працювали видатні діячі української культури:. В. Винниченко, корифеї українського театру М. Кропивницький, брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, П.Саксаганський і М.Садовський, плеяда літераторів і акторів Тарковських, Є. Маланюк, Ю. Яновський, К. Шимановський та інші. В. Панченко неодноразово наголошував, що жодного разу не пошкодував про свій переїзд до Кіровограда.

Як пише В. Полтавчук, життєва дорога В. Панченка пролягла від «берега моря» до «берега степу» – углиб України, в її географічний центр, де йому запропонували роботу в Кіровоградському державному педагогічному інституті ім. О. С. Пушкіна на посаді доцента кафедри
української літератури (з березня 2017 року Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені В. Винниченка). Згодом В. Панченко очолив у цьому університеті кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. Як не дивно, на сьогодні в цьому університеті чомусь немає кафедри української літератури…

У 1985 році В. Панченко став членом Спілки письменників СРСР, був обраний відповідальним секретарем Кіровоградської обласної організації СПУ, а також депутатом Обласної ради. У березні 1990 року В. Володимир був обраний народним депутатом України від обласної організації СПУ. У цьому ж році він вийшов із лав КПРС, до якої вступив у 1983 році. У Верховній Раді Володимир входив до опозиційної фракції «Народна рада» на чолі з І. Юхновським, Л. Лук’яненком, Д. Павличком, Л Танюком, О. Ємцем та В. Філенком. У ВРУ В. Панченко очолював підкомісію з питань книговидання Комісії ВР України з питань культури та духовного відродження. Попрацювавши 4 роки у ВРУ поряд з вищезгаданими видатними політичними діячами, В. Панченко пройшов школу патріотичного державотворення. Проте він не став балотуватися на виборах до ВРУ ІІ скликання, оскільки література його захоплювала значно більше ніж політика.

У Кіровограді Володимир прожив близько 17 років. Поряд із викладацькою роботою, це були роки напруженої науково-дослідної роботи. При цьому він уникав займатися сухими академічними дослідженнями, доступними лише обмеженому колу спеціалістів. Його дослідження мали історично-популярний і просвітницький характер, його вабила можливість відкрити для українців діяльність забутих і заборонених радянською владою видатних літераторів. У 1988 році вийшла друком у видавництві «Дніпро» його монографія про творчість Юрія Яновського. Згодом до неї додалися й інші дослідження: «Євангеліє чужих піль…» (1996), монографія «Будинок з химерами» (1998).

Але чи не найбільше в 90-х роках минулого століття В. Панченко докладав зусиль для дослідження творчості В. Винниченка. У 1992 році В. Панченко побував у Франції, в містечку Мужен, де 17 останніх років свого життя мешкав В. Винниченко, і звідти письменник привіз колекцію його особистих речей, які зберігаються в обласному краєзнавчому музеї. У жовтні 1998 року В. Панченко захистив у Київському університеті імені Т. Шевченка докторську дисертацію на тему «Творчість В. Винниченка 1902-1920 років у генетичних і типологічних зв’язках з європейською літературою».

У 2005 році за книгу «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок» В. Панченко удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова. У 2001 році В. Панченко перейшов працювати у Києво-Могилянську академію, де працював на кафедрах філології і літературознавства. З 2002 по 2007 рік займав посаду віце-президента з навчальної роботи.

За словами письменника Михайла Слабошпицького, В'ячеславу Брюховецькому (ректор і президент НаУКМА в 1991-2007 рр.) належить визначальна роль у житті й педагогічній кар'єрі В. Панченка, якого В. Брюховецький «забрав» з Кіровоградського університету. У 2007 році В.Панченко залишив керівну посаду в НаУКМА разом з В. Брюховецьким, якого замінив С. Квіт і який привів до університету свою команду.

У жовтні 2007 року за сприяння директорки видавництва «Темпора» Юлії Олійник В. Панченко став засновником і шеф-редактором Інтернет-видання «ЛітАкцент» на базі Наукового центру досліджень сучасної літератури при НаУКМА. За словами В. Панченка, це видання «покликане бути провідником у світі сучасного письменства». Першими його співробітницями стали Ірина Троскот, Ярина Цимбал, Софія Мамчин, Роксоляна Свято та інші.

Книги – найбільший сенс його життя

В. Панченко вважав книги найціннішим скарбом, який тільки може бути у світі, і все життя збирав книги. Водночас цим скарбом він ділився з людьми, дарував своїм друзям, колегам і знайомим. У серпні 2014 року В. Панченко передав обласній універсальній науковій бібліотеці імені Д. І. Чижевського 700 книг із власної колекції. У своєму листі до мене від 21.01.2018 року Володимир написав, що «передав у бібліотеку Могилянки близько 2000 своїх книг». Неодноразово В. Панченко дарував книги школам, в яких він навчався в Демидівці і Любашівці, а також філологічному факультету ОНУ ім. І. Мечникова. Переконаний, що більшість із подарованих книг Володимир якщо не прочитав, то проглянув.

За словами співробітників згаданих бібліотек, на більшості цих книг залишилися нотатки Панченка, що може бути предметом окремого дослідження щодо його літературних інтересів. Найціннішим пам’ятником В. Панченку, який він сам створив за свого життя, це його мудрі книги, які надихатимуть нинішнє і майбутні покоління українців любити Україну і робити все можливе для її процвітання.

Слідуючи прикладу Володимира, у серпні 1917 році за посередництва мого знайомого кіровоградського історика В.Даценка я передав до Кіровоградського обласного архіву більше сотні книг з військової тематики із батькової бібліотеки. А в червні 2018 року передав до бібліотеки СШ № 23, в якій я навчався 11 років в 50-х – 60-х роках минулого століття, близько сотні книг, переважно класиків української літератури, також із батькової бібліотеки. Цінні книги живуть значно довше, ніж їх автори і читачі…

В. Панченко – історик і публіцист

Звісно, Володимир не жив лише однією літературою. Його активна публіцистична діяльність була спрямована на розвиток демократичних засад української державності, національної культури та історичної пам’яті. Він гостро і з болем переживав всі політичні події, які відбувалися в країні, зокрема два Майдани – Помаранчевий і Революцію Гідності та їх наслідки. Багато його коментарів на цю тему можна знайти в його численних інтерв’ю і статтях. Згадаю тезисно хоча б деякі з них.

Аналізуючи природу сталінських репресій В. Панченко вважав, що їх ідеологічні коріння започатковані ще у 1848-му році К.Марксом і Ф. Енгельсом у їхньому «Маніфест Комуністичної партії», в якому пророкувалося захоплення пролетаріатом політичної влади шляхом його диктатури, тобто перемог у громадянській війні. Ідея насилля і диктатури як універсального засобу «виправлення історії» пронизує «Маніфест», – вважає В. Панченко. В. Панченко прийшов до висновку про те, що зараз відбувається на Донбасі – «це дубль 1917 року», в якому повторюються три основні елементи: Перший – дестабілізація в «неправильній» країні. Другий – створення маріонеткового уряду на чужій території, яку потрібно підкорити. І третій – військове вторгнення на допомогу цьому маріонетковому уряду. На думку В. Панченка, крім російської агресії, друга небезпека – це не реформована Україна, оскільки за роки після Революції Гідності змінилося на краще надзвичайно мало. Більше того, реваншистські проросійські політичні сили прагнуть навернути Україну до комуно-ординського стійла у статусі південно-західного федерального округу РФ. І це сьогодні ми спостерігаємо в діяльності проімперської партії «Опозиційна платформа – За життя».

В. Панченко вважав, що європейські лідери, за невеликим винятком, так і не втямили яку загрозу становить путінська агресивна імперія не тільки для України, а й для всієї Європи. А дехто з цих лідерів готовий «піти на компроміс» з Путіним за рахунок національних інтересів України. І все ж В. Панченко неодноразово висловлював переконання в тому, що «ми обов’язково переможемо і врятуємо цю нерішучу Європу, яка ніби й підтримує нас, але так, як відкривала другий фронт у Другій світовій війні. Тому весь тягар цього історичного моменту лежить сьогодні на наших хлопцях на Донбасі». ( В.О. – У 2014-15 рр. син В. Панченка Ярослав воював на Луганщині). На думку В. Панченка, сьогодні українці проходять через те, через що проходило дуже багато націй, а саме через захист своєї свободи і суверенітету завжди з кров’ю і жертвами. «Тоді консолідувалася нація, і герої й мученики ставали духовною силою для майбутніх поколінь», - підкреслював Панченко. На мій погляд, публіцистична діяльність В. Панченка ще чекає на своїх дослідників. Його полум’яне патріотичне слово – наша зброя в боротьбі за українську Україну.  

Моє знайомство з В. Панченком

Про Володимира Панченка я вперше дізнався від мого покійного батька ще у 1990 році, коли він обирався у Кіровограді до Верховної Ради. Згодом я читав його статті, особливо в газеті «День». Років 10 тому я побачив Панченка у Кіровограді на розі вулиць Т. Шевченка і К. Маркса біля його авто і наважився підійти до нього, щоб познайомитися. Коли я назвав йому моє прізвище, він згадав, що читав статті Олексія Воловича в «Народному слові». Я сказав, що це мій батько, який у 90-х роках минулого століття доволі часто публікував свої патріотичні статті у цій газеті, редакторами якої на той час були Валерій М’ятович і Броніслав Куманський, з якими я знайомий вже понад чверть століття. Проте моє «вуличне знайомство» з В. Панченком не розвинулося, оскільки я не наважувався його відволікати, знаючи наскільки він зайнятий своїми творчими справами.

DSC07099

Втім мої контакти з В. Панченком активізувалися з 2014 року, дякуючи В. М’ятовичу, який запрошував мене до його офісу на зустрічі з Володимиром кожного разу, коли він приїзди із Києва до Кропивницького, куди я теж часто приїздив із Одеси. Зараз я дуже жалкую, що не записував дати цих зустрічей і зміст розмов на них з Володимиром, які були для мене дуже цікаві і пізнавальні.

І кожного разу після таких зустрічей я переконувався в тому, що ми з Володимиром однодумці і у нас є багато спільного у розумінні того, що відбувається в Україні і світі.

Пощастило мені бачити і чути В. Панченка на деяких культурно-просвітницьких заходах у Кропивницькому. Так, 23 жовтня 2015 року мав можливість разом з моїми кіровоградськими друзями В. М’ятовичем, Б. Куманським та Ф. Шепелем бачити і чути Володимира Євгеновича в ОУНБ ім. Д. Чижевського з нагоди презентації книг письменника Григорія Гусейнова.

1111В. Панченко В. Мятович О. Волович

Наступного разу мав нагоду разом з В. М’ятовичем спілкуватися з В. Панченком 31 березня 2016 року в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї в рамках зустрічі із онуком українського громадського діяча, благодійника та мецената Чикаленка Євгена Варлампійовича (1861–1929) – Євгеном Івановичем Чикаленком. В. Панченко був одним із перших сучасних дослідників життя і діяльності Є. Чикаленка. Саме його історичні розвідки у 90-х роках ХХ століття сприяли поверненню імені цієї видатної особистості в українську історію. В цьому заході взяли участь директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник і  дослідниця та упорядниця мемуарної та епістолярної спадщини Є. Чикаленка Інна Старовойтенко, яка передала в дар музею книги про Є. Чикаленка, а також його відреставрований портрет роботи художника Ф. Красицького.

Востаннє я мав нагоду зустрітися з Володимиром Євгеновичем 14 листопада 2018 року на кафедрі української літератури філологічного факультету ОНУ ім. І. Мечникова на Французькому бульварі, де в той день відбулася презентація книги «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» про життя, викладацьку і наукову діяльність літературознавця професора Василя Васильовича Фащенка (1929-1999), одним із з найталановитіших учнів і послідовників якого був Володимир Євгенович. Поява в аудиторії В. Пащенка викликала велике пожвавлення. Його, вже сильно виснаженого хворобою, оточило багато людей, більшість яких він особисто знав. Всі хотіли привітати його і поговорити з ним. Водночас в очах багатьох з його колишніх колег проглядалися смуток і співчуття, коли вони побачили зовсім іншого В. Панченка, а не того, якого вони звикли бачити – усміхненого, енергійного і натхненного. Але коли Володимир почав говорити про свого Вчителя, очі його заблищали, голос схвильовано забринів і здавалося сили поверталися до нього і хвороба відступала.

Дивлячись на вкрай виснаженого Володимира Євгеновича, я відганяв сумні передчуття, але все ж усвідомлення того, що я можливо бачу його востаннє, ятрило мою душу, проте в останні хвилини спілкування з ним я намагався бадьоритися… Мій звіт про цю презентацію під назвою «Невпинна течія, а не застиглість» був опублікований в «Чорноморських новинах», (№ 098, 22.11.2018), а також в Інтернетвиданні у Кропивницькому «З перших уст» – 15.11.2018 під назвою «Презентація книги про Василя Фащенка – Вчителя Володимира Панченка».

Вшанування пам’яті В. Панченка

У Кропивницькому почали вшановувати В. Панченка ще в останні місяці його життя, напевно намагаючись цим підтримати його моральні сили. Так, 27 серпня 2019 року, враховуючи видатні заслуги перед територіальною громадою, багаторічну плідну працю над дослідженням творчості українських письменників, життя та творчість яких тісно пов’язані з Кіровоградщиною та активну громадську діяльність В. Панченка, міська рада Кропивницького вирішила присвоїти йому звання «Почесний громадянин міста Кропивницького». Можна перелічити багато добрих справ, які В. Панченко реалізував для культурного розвитку Кропивницького. Зокрема письменник заснував і був редактором літературного журналу «Вежа», головним редактором якого і сьогодні є Василь Бондар. У 1990 році він ініціював заснування газети «Народне слово», яка в цьому році відзначила своє 30-ліття. Завдяки клопотанню народного депутата В. Панченка у 1995 році було відкрито міський літературно-меморіальний музей ім. І. Карпенка-Карого до 150-річчя від дня народження театрального діяча.

На початку вересня 2019 року у Кропивницькому, в міському літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого відбулася презентація виставки «Віч-на-віч з епохою», присвяченої 65-річчю Володимира Євгеновича. Учасники презентації мали змогу ознайомитися з особистими документами, рукописами В. Панченка, чисельними фото з родинного архіву письменника. Знайшли своє місце на виставці і його нагороди та відзнаки. У своїх привітальних виступах Григорій Клочек, Валерій М’ятович, Олег Бабенко згадували  роки спільної праці, підкреслювали «дивовижну здатність Володимира Панченка відновлювати коди національної пам’яті».

Останньою була його ініціатива встановлення у Кропивницькому пам’ятника Юрію Яновському. Хотілося б сподіватися, що міська влада все ж реалізує цей задум В. Панченка. У травні минулого року В. М’ятович вже показував мені місце, де планується встановити пам’ятник Ю. Яновському, – по вулиці Соборній навпроти ТЦ «Копілка» і неподалік від однокімнатної квартири В. Панченка. Ідею пам'ятника теж запропонував Володимир Євгенович, за словами якого вона навіяна образами й символами роману Ю. Яновського «Майстер корабля»: молодий Яновський стоїть на валуні перед морською хвилею, тримаючи в руках вітрильник. Можливо цю ідею втілить львівський скульптор В. Цісарик, який вже є автором багатьох скульптур, встановлених в Кропивницькому.

У січні ц.р. відповідно до рішення  виконавчого комітету міської ради Кропивницького Центральну міську бібліoтеку перейменували на честь В. Панченка. Цій бібліотеці Володимир також передав чимало власних книг.

Безперечно, життя і творчість В. Панченка заслуговує на окреме фундаментальне дослідження. Думаю, що це дослідження міг би здійснити один із його близьких друзів і колег, Але на сьогодні ми насамперед маємо подбати про створення на сайті Вікіпедії розширеної біографічної довідки про Володимира Євгеновича, оскільки існуюча довідка дуже коротка і застаріла. Вся інформація про В. Панченка, що розміщена у «Вікіпедії», займає менше однієї сторінки, втім інформація про його опонента українофоба Дмитра Табачника, якого В. Панченко ще у 2011 році називав ідеологом «руzzкава міра» і «небезпечним шулером», розміщена на 20 сторінках... Проте, як зазначалося в прощальному слові Ініціативної групи «Першого грудня» від 16 жовтня 2019 року, «ще ж є у цьому світі і «Вікіпедія» багатьох людських сердець, у якій записані всі добрі діла Володимира Панченка, що їх він щедро сіяв довкола себе»…

* * *

У кожного, хто знав В. Панченка, він був своїм і неповторним. Напевно так було тому, що в кожній людині, з якою зустрічався Володимир, він бачив особливий психотип і особливу індивідуальність, а тому і відповідно будував свій діалог з цією людиною, немов би підлаштовуючись під її світогляд, освіченість і інтелект. Робив він так очевидно тому, що хотів побачити як людина розкриває свою неповторну індивідуальність, як вона сприймає навколишній світ. Він міг пробачити багато недоліків людині, якщо бачив у ній українського справжнього, а не «шароварного» патріота. Ознакою того, що людина подобається Володимиру, була його щира і люб’язна посмішка.

Хотів би завершити спогади про мого Володимира Панченка моїм поздоровленням з нагоди його 65-ліття 2 вересня 2019 року:

«Дорогий Володимире Євгеновичу, в день Вашого славного 65-ліття вітаю Вас з Вашим сходженням на проміжну вершину Вашого життя, наповненого самовідданою працю у сфері української літератури, філології, літературознавства і культури, невтомною діяльністю в громадській і суспільно-політичній сфері. Ви один із тих Героїв, які є славою і гордістю нашого народу, взірцем для наслідування нинішніх і прийдешніх генерацій українців. Низько Вам вклоняюся за все, що Ви зробили, робите і ще, дасть Бог, робитимете для нашої неньки-України, для просвіти постколоніального і пострадянського українського суспільства, рудименти якого, на жаль, ще повністю не зникли у свідомості деяких прошарків населення України, особливо на її Сході і Півдні. І сьогодні Ваше мудре слово є нашою зброєю у боротьбі за Україну. Незважаючи на Ваш вже досить солідний вік, Ви зберегли ясність розуму, силу духу і дивовижну працездатність. Ви розбираєтесь в усіх деталях суспільно-політичних процесів у нашій країні значно краще ніж багато нинішніх маститих політологів. А все це тому, що Ви знаєте ціну кожному слову, тому що з висоти Вашої життєвої вершини Ви бачите далеко за обрій метушливого сьогодення…

В цей день хочу побажати Вам міцного здоров’я, невичерпної творчої наснаги любові і шанування від Ваших близьких людей, друзів і побратимів. Бажаю Вам ще багато років служити українцям, щоб вони могли збагачуватись Вашими ідеями із скарбниці Вашої мудрості. Я дуже радий і гордий з того, що маю щастя спілкуватися з Вами. Це додає мені сил і натхнення. Обіймаю Вас і уклінно прошу Бога допомогти Вам вийти переможцем у боротьбі з підступною хворобою…

Ваш Олексій Волович"