З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Ярослав Лесів і наш край

«В морі поезії, де у зверхній піні шелестять паперові кораблики і тихо лопаються надуті бульбашки, існують важкі прозорі краплини сліз. Вони несуть у собі сіль поезії – її гірку правду. …Ярослава Лесіва довго возили кримінальними етапами – він був чи не найбільш самотнім і забутим». Євген Сверстюк.

Мені пощастило. Я на власні очі бачив Ярослава Лесіва, чув його вірші. Здається, у грудні 1990 року. Тоді в Києві, на сцену заповненого залу Будинку вчителя (колишнього Педагогічного музею, де потім засідала Центральна Рада) на сцену вийшло двоє: Петро Бойко і Ярослав Лесів. Священики двох гнаних комуністичним режимом конфесій: УАПЦ та УГКЦ. На той час першого більше знали як диктора українського радіо, а іншого – як в’язня сумління. З нашим серединно-українським краєм Петра Бойка пов’язувало нещодавнє освячення синьо-жовтого прапора у Світловодську, а Ярослава Лесіва – давнішнє вчителювання в Заваллівській школі-інтернаті та арешт КГБ на станції Гайворон. Втім, про останнє дізнаюся дещо пізніше… А поки що слухав спільну молитву непересічних представників двох християнських конфесій українською мовою, що тоді сприймалося незвично й хвилююче. Її читали серйозний, з гарно поставленим голосом Петро Бойко та нижчий за нього, усміхнений і добродушний Ярослав Лесів.

…Чому згадалося все це? Ще на початку року прочитав матеріали Володимира Боська та Світлани Орел, присвячені Ярославу Лесіву, і вирішив: маю додати бодай часточку того, що знаю. Насамперед, щодо дати народження Ярослава Лесіва. В «Історичному календарі Кіровоградщини на 2016 рік» йдеться про 1941 рік. У Вікіпедії – про 1943-й. Нарешті, в інших, вартих довіри джерелах («Реабілітовані історією. Івано-Франківська область») та матеріалах радянських каральних органів, говориться про 3 січня 1945 року. Те ж саме стосується й дати арешту за участь в діяльності нелегальної організації «Український Національний Фронт». Насправді це трапилося 20 березня 1967 року. Тоді «украинского националиста» (сина вояка УПА), що мешкав у Заваллі по вулиці Лермонтова, 2 кв. 33, арештували за те, що був «членом антисоветской националистической организации УНФ, которая якобы имеет свою программу и устав, печатный орган, денежные средства и ведёт активную работу за создание на Украине самостоятельного украинского государства». На Кіровоградщині до числа його зв’язків потрапило вісім чоловік. Учителі Віктор Цвілюк, Валентин Табачков, Стані-слав Мацієвський, учениця 10 класу Лідія Масян, інструктор виробничої гімнастики Гайворонського відділення залізниці Володимир Басун та робітники Заваллівського графітного комбінату Петро Олексійович Болгарчук, Петро Пилипович Болгарчук і Борис Лукановський. Нібито «указанных выше лиц Лесив периодически обрабатывал в националистическом духе, знакомил с биографиями С. Бандеры и А. Мельника, которых называл национальными героями украинского народа. Некоторым из своих связей Лесив давал читать идеологически вредную литературу, вёл разговоры о вытеснении украинского язика и преднамеренной руссификации, которая, по его словам, якобы в настоящее время повсеместно производится на Украине. Часть антисоветской националистической литературы Лесив хранил на квартире у Цвилюка…». Щоб не надавати широкого розголосу подіям у Заваллі та Гайвороні, партійні органи області та їхній «передовий озброєний загін» вирішили, що «профилактируемые УКГБ при СМ УССР по Кировоградской области – это в основном политически незрелые лица, поддавшиеся влиянию буржуазной идеологии под воздействием прослушивания антисоветских передач зарубежных радиостанций, читки антисоветской, националистической литературы, общения с лицами, отбывшими наказание за проведение антисоветской деятельности, поэтому политически вредные проявления, антиобщественные проступки они совершали без враждебного умысла подрыва или ослабления Советской власти». Саме тому справжні табори чекали лише на уродженця Івано-Франківщини Ярослава Лесіва.

Цікаво, що ще працюючи фізруком у Заваллі, Ярослав Лесів почав писати вірші та надсилати до редакції «Молодого комунара», де вони потрапили на стіл відомому зараз поету. Молодий учитель навіть особисто навідувався до Кіровограда, але тоді його так і не надрукували.

Український мислитель і громадський діяч Євген Сверстюк у книзі «Блудні сини України» писав про «співи» Ярослава Лесіва, мовляв, «за формою його поезія проста. Вона пливе як молитва, як подих душі. Метафора прозора, слово ваговите, рима свіжа і її не помічаєш. Жодного сліду технічної обробки: все народжене на етапах.

Золота безнадійна осене
Не боли мені не боли
Ти маленьку смужку
просині
В час вечірній мені пошли
Ти холодним місячним
променем
Хрест віконця позолоти
І шляхами так важко
пройденими
Безпросвітню ніч освіти.
Втім, Бог із ними, тими помилками краєзнавців, пов’язаними з датами життя автора посмертного видання «Сніг без грат». Оскільки таки й цього року згадали про Отця Сонечка (сан священика він прийняв у 1989 році) не випадково. Бо четверть віку тому, у жовтні 1991 року, «о. Ярослав загинув у автомобільній катастрофі. Це сталося відразу після виїзду з Івано-Франківська. На його могилі вірні поставили пам’ятник, де написано:
«о. Ярослав Лесів
1945-1991
Камінь, що в мене
кидають,
В чорнозем душі ловлю,
Зійдуть ломикаменем
квіти –
Люблю вас, люблю,
люблю».
Повідомлення ж про реабілітацію він уже не застав – воно прийде тільки 11 грудня 1991 року.

Федір ШЕПЕЛЬ