З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Україна – не «брама», Україна – дім українців!

Сьогодні в колонці автора подаємо матеріал одеситів – громадської активістки Катерини Мусієнко та доктора історичних наук Олександра Музичка. Читайте, аналізуйте, апелюйте!

Історик Сергій Плохій тривалий час працює у Гарварді у США і широковідомий в Україні. Його книги видаються масовими накладами англійською та українською мовами, перекладаються на інші мови. Він є лауреатом Шевченківської премії. Часто робиться наголос на тому, що ці книги мають ознайомити читачів з поза меж України з історією та культурою України, отже, стати своєрідною «брамою» України у решту світу. Українським школярам та студентам його книги, передусім «Брама Європи», рекомендуються до обов’язкового прочитання, як взірець. Важливість української історії, формування справді українського образу світу усвідомлюється багатьма українцями як нагальна проблема, надважлива для існування української нації. 

Книга С. Плохія лежить на перших полицях українських книгарень, рекламується “прогресивними” молодіжними ініціятивами та проєктами. При короткому огляді цієї книги в своїй соціяльних мережах, я отримала з десяток повідомлень про те, що ця книга була в топі моїх підписників до прочитання. 

Але чи сприяють створенню такого образу книги С. Плохія, основна, найвідолміша, його книга «Брама Європи»? На це запитання маємо для багатьох несподівану та неприємну відповідь – НІ!

Розпочнемо з загального прикрого враження: після прочитання книги Україна постає не як суб’єкт історії, а як об’єкт, інструмент, який використовували різні держави, змінюючи його, маючи владу над територіями та населенням. 

Багато авторів зараз вдаються до хлестких метафор, що начебто мають увиразнити їх думку. У назві книги С. Похій презентує Україну як браму. За визначенням, брама – це великі ворота, здебільшого при монументальних спорудах, вхід, що не має самостійного значення, прямо вказує суто на транзитну роль, вторинну, допоміжну. Це нагадує російську шовіністичну версію походження слова “Україна” як суто «окраинной землі», позбавленої самостійного значення, крайнього виступу «русского міра», а не власне КРАЇНИ, етнічної територї українського народу.

Ці тези звучать однаково зверхньо, просто версія про «браму» запакована в художньо-романтичну обгортку. Автор твердить про те, що назва це вдалий маркетинговий хід. Але цей «хід» сприяє формуванню погляду на Україну як якійсь притулок для безхатченків. Отже, для когось вдалий маркетинг, а для українців та України – втрата іміджу та послаблення міжнародних позицій. 

Наступна лінія, якою просочена робота, є лінія про те, що формуванню української ідентичности сприяли імперії, що володіли нами: “Кожна з імперій претендувала на землю та її багатства, залишаючи відбиток на ландшафті та характері населення, сприяючи формуванню особливої прикордонної ідентичності та духу”. Сприяючи? А як же бути з тим, що 1764 році російська імперія знищила Гетьманщину, як українську державність, козаччину, невід’ємну частину української ідентичности, яка прослідковується в прізвищах, звичаях, обрядах; переслідувала та заперечувала існування української мови, як базової ознаки через наказ Петра І, Валуєвський циркуляр, Емський указ. Попри відносно м’якіші порівяняно з російськими, форми управління Україною з боку інших імперій та держав, вони завжди вдавалися до форм асиміляції та роз’єднання українців: полонізації, мадяризації, сприяння русинству тощо.

Тобто на думку Сергія Плохія ці дії імперій “сприяли” нашій ідентичності – тобто тотальній суржикації та зросійщенню українців центральної, східної та південної України. І це без згадок злочинів совєтського режиму, який знищив більше 10 млн українців, репресував, розстрілював українську інтеліґенцію та національний спротив. На думку автора, з огляду на таке “сприяння”, ми маємо прийняти такі “зміни” за данність, насолодитися “особливістю прикордонної ідентичності”.

Навпаки, все, що було нав’язано імперіями, режимами, що окуповували наші землі має бути усунено. Натомість має бути відновлено самобутню українську ідентичність і тяглість української історії - Русь-Гетьманщина-УНР-Відновлена Українська Державність. Немає у світі національних історій, які б розглядались не з позиції розвитку нації цієї країни, а впливу країн окупантів!

І третя лінія, яка плавно перетікає з попередньої, полягає у тому, що  сучасна українська нація - це “багатоетнічна та багатокультурна нація, що формується”. Автор, що традиційно для лівої та ліберальної історіографії, політології, соціології, розглядає певну націю як позбавлену основного титульного, державотворчого етносу, народу, яким в Україні, за визначенням, є саме українці. 

Автор постулює, що “громадянин України = українець”. Це стирає українську ідентичність як етнічну. Українцем таким чином є не той, що є носієм української культури, мови, історії українських родинних травм та перемог, представник багатовікового укоріненого етносу. Мультикультуралізм, за якого держава-гуртожиток, не адаптує іншомовні, інонаціональні субстрати на основі титульної мови та культури показав свою неповноправність у багатьох державах Європи.

На тлі перерахованих базових системних антиукраїнських ліній книжки С. Плохія навіть дещо вторинними виглядають окремі конкретні питання, але вони теж суттєво негативно формують історичну та національну (точніше – антинаціональну) свідомість в читачів. Зокрема, йдеться про негативне ставлення до Державного гімну як буцімто «неоптимістичного» (традиційна маніпуляція, поширена в українофобських колах), упереджене-негативне ставлення до Степана Бандери та восхваляння діячів російської «культури», як Пушкіна. 

Після прочитання книги Сергія Плохія “Брама Європи” захоплюють негативні емоції. Загалом приниження, слабкости, убогости, меншовартости як українця. Україна зображена не як дім для українців, де вони борються з навалою за право говорити своєю мовою, сповідувати свою релігію, культуру та історичні традиції, а територія, на якій може оселитися будь-хто, робити, що забажає.

Поки ми возвеличуємо та популяризуємо ці та подібні книжки в нашому культурному, освітньому просторі, доти ми пожинатимемо плоди меншовартости та любови до катів, всепрощення та забування історії.

Аби не допустити катастрофічної ідеологічної деґрадації нової ґенерації українців, маємо сприяти написанню та виданню книг з історії України, які б чітко постулювали Україну та український народ як окремі суб’єкти історії, висвітлювали їх національні прагнення та інтереси.

 Катерина Мусієнко, голова ГО «Робимо вам нерви»,

Олександр Музичко, доктор історичних наук (Одеса)

Читайте також: Розстріляна душа України: світлій та вічній пам’яті Ірини Фаріон