23вересня2017

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Україна моя суржикова

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Україна моя суржикова

aXcygt7Zj8Y

Я не належу до тих, хто поділяє думку, ніби «за три роки ми зробили більше, ніж за попередні двадцять». Не підтримую песимістів, котрі зітхають: «Усе пропало».

 Я відношуся до тих, хто вже зрозумів, чому Мойсей водив ізраїльтян пустелею сорок років, щоб потім сказати їм:  «Живіть, як хочете». Тому й не роблю із сьогоднішнього дня трагедії.

Ізраїльтянам було легше, серед них не було п‘ятої  колони «єгипетского мира». Натомість вони мали Мойсея, котрий говорив із самим Богом. Наші ж мойсеї  - далекі від Господа, вони моляться не Йому, а Золотому теляті. Тож і маємо те, що маємо, як сказав наш перший мойсей. Втім, на ньому якраз вини найменше. З путі збилися подальші поводирі. Мойсей другий все запитував: «Скажіть мені, яку державу ми будуємо, і я її будуватиму» - то навіщо ж, дядьку, ви йшли у президенти, коли не знали, що президенти роблять?

Наступний мойсей,  по-совковому вшановуючи жертви Голодомору, замість того, щоб об’єднати народ навколо нечуваної трагедії, багатьох посварив між собою.

Четвертий мойсей, як досвідчений директор автобази, перековував КамАЗи на рухомі сейфи. Мойсей із Майдану прорубав вікно в Європу, та так і застряг у вікнині, не відомо, чи колись узагалі перелізе через підвіконня  - «Нема мене тут, нема мене там…».

А час іде, і пустеля не закінчується, і пісок нагрівається. А що ж ми – прості українці, малі українці, електорат чи як ще там нас називають?

Ні, ми часом можемо й обуритися, можемо й на майдан вийти. Тільки не надовго. Поки не повіримо черговому мойсею.  Дивні ми з вами люди. Маємо розсудливий розум, а живемо як у відомій приказці, мешкаємо на багатющій землі, а бідні як церковні миші, не ледачі й не нездари, та ніяк власного життя не облаштуємо. Колись Чаадаєв писав, що історична місія росіян полягає в тому, щоб показувати іншим націям, як не треба жити. Наша ж місія, очевидно, полягає в тому, щоб показувати іншим, як не треба голосувати.

Це не зневага до влади і не розчарування в народі. Влада моя, я за неї голосував, і я  уболіваю  за неї. І народ мій, я – його частинка, «брунька на його гіллі», як писала Ліна Костенко. Це - гірка іронія, повита болем за втрачений час, нездійснені мрії, розчарування. Нещодавно в телевізійному інтерв’ю слухав відомого дисидента.  На питання журналістки, чи вдався б він тоді, в кінці сімдесятих, до боротьби з режимом, коли б знав, чим це обернеться на сьогодні, чоловік відповів: «Напевне - ні». 

Українське питання його не цікавило, мав свої клопоти. Боровся з комуністичним режимом і за права людини, за що йому низький уклін та велика шана. А розчарований, бо не зрозумів, що права людини невід’ємні від історичних прав народу і шлях до незалежності - не коротший і не легший¸ ніж до краю пустелі. 

На жаль, розчарувався не тільки він. Хтось у 91-му наївно сподівався, що вже через рік уся Вкраїна заговорить українською і заспіває своїх пісень. Хтось – що за кілька літ вона стане однією з найбагатших країн Європи, сам Збігнєв Бжежинський тоді так думав. Хтось марив розквітом загнаної ледь не у підпілля національної культури... А загалом населення Української РСР просто сподівалося на покращення життя і дорікати комусь, що він проголосував за «ковбасу», було б не зовсім коректно. Не всі цікавляться політикою, але всі мають право на те, щоб жити по-людськи. Жаль тільки, що «ковбасний» патріотизм не тривкий,  не витримує випробування не тільки холодильником, а й телевізором. Тим більше, коли влада не турбується ні про холодильник, ні про телевізор, ні про слово чи  пісню. 

А й справді – як простому люду не розчаровуватися, коли скоробогатьки, в тому числі й від влади, прибравши до рук колись державне майно, навідріз відмовилися виконувати соціальні функції бодай хоч на тому рівні, як це робила неринкова держава? Якщо ціна ліків захмарна для пенсіонерів й інвалідів, а вартість лікування часом недоступна й людям середнього достатку та обтяжлива для відносно заможних громадян. Я не знаю, у якого сірка позичили очі ті підприємці, котрі, приватизувавши фабрики і заводи, виганяють із колись відомчих гуртожитків їхніх мешанців, у тому числі й тих, що на цих же заводах пропрацювали майже все своє життя. І не розумію, як може отримувати по два мільйона платні на місяць голова «Нафтогазу», коли це хоч і акціонерне, але ж державне товариство, і хто дозволяє керівництву Національного агентства з питань запобігання корупції виписувати собі місячні премії по 200 тисяч гривень, не перевіривши жодної  декларації. Це тоді, коли мінімальна зарплата дорівнює 3200 гривням, а середня пенсія  - на половину менша. В одній і тій же країні одні жиріють, інші ледь животіють - хіба це не суржик? Іде війна з російським агресором. Герої віддають життя за Україну, а моральні покидьки  наживаються на військових замовленнях, за що у минулу війну розстрілювали на місці. Та у нас же не війна, а суржик, у нас - АТО.      

Немає заперечень, що Україна рухається в напрямку до утвердження держави європейського типу. Хоч і не по прямій, а якось так - зигзагами. Майже за класиком: «Шаг вперед, два шага назад». От вам – і суржик. І якщо говорити про нього й далі, то не обійти і його публічне мовне побутування, таку собі крамарську практику – і вашим, і нашим. Хіба це нормально, що закони про мовні квоти на радіо і телебаченні приймаємо аж на двадцять шостому році незалежності і то – з боями? Пишаємося, що нарешті узаконили 75 відсотків мовного ефіру на ТБ. Та загляньте у цей закон. Там чорним по білому написано: передача вважається виконаною українською мовою, якщо нею користуються  тільки ведучі та диктори, решта може дублюватися. А з радіо ще смішніше. Квота української мови (максимально 60 відсотків) вводитиметься протягом аж трьох років. Де ж це наші парламентарії нарахували стільки «турків», яким потрібно так багато часу, щоб почати розуміти українську? Я вже не кажу про так звані субтитри, яких ніхто не читає, бо для абсолютної більшості українців мова сусіда не тільки зрозуміла, а й звична. 

Через суржикове знання минулого прямолінійно чи замасковано,  свідомо чи несвідомо, проросійські та прорадянські акценти нерідко проскакують у цілком нормальних теле- і радіопередачах. Один із останніх прикладів на радіо: «Наше місто бере початок від фортеці святої  Єлисавети…». Уточнюю: на території нашого міста задовго до прийняття рішення про будівництво фортеці існувало поселення Лелеківка, яке належало до Інгульської паланки Запорозької Січі, у цих місцях ще до його початку проводилися ярмарки, про що в передачі згадати було б незайвим, а, може, й необхідним. Між іншим, колись прибульці на березі ще однієї річки також збудували фортецю. І назвали її Лютецією. З часом поряд виросло місто, отримало назву Париж, і нікому в голову не приходить говорити, ніби свій початок воно бере від римської фортеці, бо до неї на цій землі жили автохтони - паризії. 

На черзі – ще одне перейменування. Області. Маємо поки що знову таки суржик: центр області – Кропивницький, а сама область – Кіровоградська. Колишній Кіровоградський технічний  університет нещодавно отримав назву Центральноукраїнського національного університету. Якщо це перший крок до відповідного перейменування  області, то завершальний був би доречним і логічним із багатьох причин. Пропозицію назвати її Центральноукраїнською я висловив у «Народному слові» ще на самому початку дев’яностих, коли з’явилися перші проекти адміністративних новацій і розпочалися перші топонімічні дискусії. Згадую про це не з претензією на роль «хрещеного батька» - цю думку тоді, дізнавшись, що пишу відповідну статтю,  мені підказав нині покійний Валерій Репало. Згадую про це зараз, щоб нагадати один із аргументів, наведених тоді: саме на території нашої області знаходиться географічний центр України. Сьогодні можна додати  ще один: така назва буде деідеологізована, а, отже, не викликатиме спекулятивних дискусій.

І під кінець – ще раз про голосування, адже рано чи пізно наступні вибори відбудуться. Відомий політолог, професор Ігор Лосєв зауважує: «Значна частина депутатів Верховної Ради (нинішньої)  - це латентні русифікатори, це люди, які не тільки самі перебувають під російським впливом, але і всіляко його поширюють на цілу Україну, у тому числі й у своїй законодавчій діяльності». І це вже – суржик з метастазами.

А наступного четверга святкуватимемо День незалежності нашої матері України. Нині  до нього не всі ставляться однозначно. Та настане час, і це залежатиме він нас самих – простих українців, малих українців, електорату – воно сприйматиметься як найбільше загальнонародне свято. Бо «в своїй хаті й своя правда, і сила, і воля».

З Днем народження тебе, мамо! Все буде добре.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ,

журналіст.

BOTTOM 1