Про івано-франківський театр кропивничани "вперше почули" у 2009 році.
Коли на традиційний театральний фестиваль «Вересневі самоцвіти» привезли нам найсолодшу цукерку з присмаком гіркоти — «Солодку Дарусю» (глибоку драму про трагедію однієї родини на тлі жорстокої радянської історії Буковини), яка на довгі роки залишила відбиток на такому театрально-вибагливому глядачеві Кропивницького.
Тоді, ще у далекому 2008 році, Франківський обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка очолює Ростислав Держипільський, який кардинально змінює роботу і звичне життя театру, спочатку принісши йому звання академічного, а згодом, завдяки його роботі та здобуткам трупи, — статус національного. Звання «національний» можуть надавати лише одному театру в державі. Це найвище, почесне та професійне визнання в Україні, що засвідчує особливе державне та культурне значення театру.
Ще будучи викладачем Інституту мистецтв Прикарпатського університету імені Стефаника, Ростислав, їдучи в потязі та прочитавши за одну ніч твір «Солодка Даруся», вирішує поставити за ним виставу. Це стає його першим режисерським досвідом, а для його студентів — дипломною роботою, яка згодом принесе їм надзвичайний успіх.
Забравши частину своїх студентів із собою до драмтеатру, де вони згодом стануть великими зірками, він разом із ними закладає міцний фундамент, змінюючи ритм, стиль роботи та життя театру. І те, що лише за два роки керівництва театром Ростислав Держипільський поставив 16 вистав, є показником якісної роботи та неймовірної віддачі своїй справі.
Вистава «Солодка Даруся» за однойменним твором Марії Матіос, прем’єра якої відбулася восени 2008 року, приносить упізнаваність і славу театру не тільки в Україні, а й у багатьох країнах Європи, США та Канади.
І ось ця свіжа кров — десять студентів першого випуску Ростислава, вже як повноцінні актори, — у 2009 році приїхали до нас, на Кропивниччину. Наше місто побачило молодий театр, ще в розквіті сил, — із неймовірною віддачею, енергійним запалом, вогнем в очах і з новою, ні на що не схожою та такою чутливою «Солодкою Дарусею».
Це була любов із першого погляду, і ще довго після завершення вистави наш глядач так гаряче нікому не аплодував. Те, що вони показали, стало катарсисом для багатьох: виявилося, театр може бути таким — самобутнім, сильним, цілісним, відвертим, ні на що не схожим за грою акторів, режисурою та репертуаром.
Наступного разу їх запросили до Кропивницького у 2017 році на національний мистецький фестиваль «KropFest». Тоді франківці привезли до нас «Націю» — драму-реквієм на основі реальних подій 1940-х років на Гуцульщині, що відображала складні сторінки української історії, розповідаючи про страждання, прощення та переродження єдиної нації.
«KropFest» прожив лише кілька років, але запам’ятався надовго своїм культурним розмахом і різноманіттям. Фестиваль був створений на честь нашого корифея Марка Кропивницького. Ініціатором фестивалю на той час був Олександр Горбунов, за організацію відповідало Міністерство культури України за підтримки органів місцевої влади Кропивницького та спонсорів — телеканалу ICTV і радіостанції «Країна ФМ».
Що цікаво, створення фестивалю мало на меті закріпити перейменовану у 2016 році назву міста — «Кропивницький» — у свідомості громадян та зробити місто центральним осередком відродження українського мистецтва. На фестиваль запрошували найкращих українських театралів, музикантів, письменників та художників, прагнучи перетворити місто на великий культурний центр країни.
Бо свого часу саме Хутір Надія став символом осередку свободи, інтелектуального спротиву та розквіту українських митців, яких російська імперія намагалася придушити, загнавши їх у ярмо цензури та заборон.
Йдеться саме про часи після підписання Олександром ІІ Емського указу 1876 року, який став доповненням до Валуєвського циркуляра 1863 року. Саме ці документи були послідовними елементами політики російської імперії, започаткованої ще за часів Петра І.
У ті часи було заборонено друкувати книги українською мовою, викладати нею, перекладати книги українською, публічно читати тексти, проводити концерти українських пісень і, звісно, ставити вистави. Тодішня імперська влада контролювала, аби викладання предметів у закладах освіти відбувалося виключно російською мовою, закономірно шукала та спалювала будь-які книги українською.
Будь-яких митців, які у той час чинили опір системі, продовжували писати, викладати чи навіть говорити українською, або виселяли у віддалені регіони російської імперії, або звільняли з посад без можливості подальшого працевлаштування.
Така ж доля спіткала одного з корифеїв нашого театру — українського письменника, драматурга й актора Івана Карпенка-Карого (Тобілевича), заарештованого і засланого до Новочеркаська у 1884 році.
Та після повернення з трирічного заслання, після заборони влади жити у великих містах і ставити вистави, Іван оселяється у батьківській садибі, яку згодом розбудовуватиме, і дасть хутору ім’я своєї першої дружини — «Надія». Тут разом з іншими видатними діячами того часу відбуватиметься неофіційне відродження українського театру, вільного від шовіністичних заборон.
Тому для кропивничан Хутір Надія має таке сакральне значення. І тому було б чудовим рішенням після перемоги України у війні проти росії обов’язково відновити цей фестиваль, аби ми встигли передати майбутнім поколінням культурні зв’язки з нашими пращурами.
На фестивалі «KropFest», після відвідин івано-франківцями Хутора Надія у 2017 році, завдяки ініціативі викладача педагогічного університету Олександра Ратушняка та розповідям історика Юрія Митрофаненка про перебування у 1918 році на території Хутора Надія Українських Січових Стрільців, зародилася неймовірна ідея — відтворити та перенести події того часу у 2018 рік.
І от за повної підтримки цієї ідеї Ростиславом Держипільським рівно за рік цей проєкт був повністю реалізований.
У межах проєкту «Галичина і Придніпров’я 1918–2018. Відновлення зв’язків» кропивничани безкоштовно мали змогу протягом шести вечорів поспіль побачити шість вистав уже знаного і відомого івано-франківського театру — за фінансової підтримки Українського культурного фонду.
Івано-франківці вражали своєю щирістю і вдячністю, їхнє відчуття театру та глядача було ні на що не схоже. Здається, тоді кропивничани полюбили їх по-справжньому — і не тому, що за безкоштовні квитки треба було боротися, а тому, що, коли людина віддається ремеслу на 1000%, коли вона на своєму місці, про це говорять її тіло і душа — та галицька душа, яку вони відкрили нам, залишившись із нами на тиждень, принісши із собою мистецтво, сенси та любов до України.
Вони пустили тут коріння — у буквальному сенсі, посадивши два молоді дуби на території державного музею-заповідника імені І. К. Карпенка-Карого «Хутір Надія», відвідавши могилу Івана Тобілевича так само, як колись Січові Стрільці відвідали її та доглянули за нею 100 років тому.
Українські січові стрільці — українське національне військове формування, створене з добровольців — молоді Східної Галичини, передусім Львівщини та Станіславщини (сучасної Івано-Франківщини). Усвідомлюючи зростання міжнародної напруги, вони об’єдналися для захисту рідної землі, проводили навчання, отримували теоретичну та практичну підготовку, вчилися володіти зброєю.
Створення цього формування стало підтвердженням національних і державотворчих ідей, що передували боротьбі за незалежність українського народу. Тогочасна молодь Галичини гинула в боях проти поляків та більшовиків, однак завжди залишалася вірною своїм поглядам та переконанням.
Влітку 1918 року в Єлисаветі (сучасному Кропивницькому) понад чотири місяці перебував штаб Легіону Українських Січових Стрільців. Разом із Вишколом (навчальним підрозділом) і Кошем (запасним полком) УСС тут розташувалося близько 5000 стрільців — у Земському реальному училищі (нині Кропивницький інженерний фаховий коледж ЦНТУ).
Легіон на наших землях очолював Вільгельм фон Габсбург, відомий як Василь Вишиваний, — австрійський ерцгерцог, політик, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та армії УНР. За часів Скоропадського він робив усе можливе для зміцнення української державності, хоча мав усі підстави претендувати на владу чи державну посаду. Натомість він обрав стояти поруч з українцями, відстоюючи їхнє право на незалежність і національну ідентичність.
Підрозділи стрільців оселялися й у навколишніх селах — Масляниківці, Грузькому, Карлівці та Іванівці, де вели культурно-просвітницьку роботу: відкривали українські школи та читальні, поширювали книги й часописи, ставили вистави, надавали селянам юридичну допомогу. Так зміцнювалися культурні зв’язки між Галичиною та Наддніпрянщиною.
Про перебування галичан на цій землі з теплотою згадувала Софія Тобілевич — у нарисі, а згодом і в книзі «Рідні гості», присвяченій Українським Січовим Стрільцям на Кропивниччині 1918 року.
Їх любили, ними захоплювалися. Місцеві говорили, що саме таким має бути військо, саме за такими військовими можна йти, бо їм можна довіряти. Вони вели за собою людей, незважаючи на зовсім інші мотиви вищих чинів того часу. Вони несли любов до України, культуру, елементарне розуміння справедливості та гідності.
І, проживаючи серед звичного люду, залишали йому одне розуміння: різниці між нами немає, ми однаково сильно любимо Україну. Тому їхній приїзд до Хутора та найближчих селищ був таким особливим і значущим — тим, чого ніхто не очікував, але після чого вже не розумів, як можна було жити, не знаючи їх.
Стали ріднішими за рідних, стали тими, на кого можна рівнятися, за ким хотілося йти, — оперуючи не популізмом, а знаннями, інтелігентністю, душею, щирістю та мистецтвом.
Саме таким був приїзд івано-франківців у 2018 році, саме так ми знову відчули їх у 2026 році на закритті сезону «Вересневих самоцвітів».
Цього разу Ростислав Держипільський разом зі своїм театром привіз «Гуцульське весілє» — виставу, створену за етнографічними дослідженнями фольклориста, краєзнавця, педагога та громадського діяча Володимира Шухевича (батька відомого українського діяча та політика Романа Шухевича).
Колорит, традиції, весільні співи гуцулів, довершена, глибока й самобутня музика — ми ніби перемістилися в часі. До нас ніби приїхали ті Січові Стрільці, щоб показати, яку красу вони мають, поділитися спадщиною та культурою.
Ніби й не було межі між нами, 1918 роком і тим часом, який зафіксував у своїй монографії Шухевич, зберігши унікальність давніх пісень та автентичність обрядів Карпатського регіону, переповідаючи їх нам.
Вів виставу один актор — Олексій Гнатковський, розмовляючи із залом, розповідаючи нам історію — без скляної завіси, без штучно завчених слів. Переповідаючи пам’ять минулого своєю віддачею, гонором (саме гоні́р) і глибинним бажанням ділитися своїм.
Згодом ми розуміємо, що немає між нами ні меж, ні кордонів: ми діти однієї Батьківщини. «Чужих дітей не буває» — не лише на Гуцульщині, і все те, що сакрально представлено у виставі, важливе і для нас.
І, можливо, ця вистава зібрала людей однієї мильної світоглядної бульбашки. Та є надія, що і хтось чужий потрапить до неї й буде інфікований національною ідеєю, як малим зернятком, що згодом може прорости у велике розлоге дерево.
Усе, що дають галичани, — це любов і світло. Світло, якого так не вистачає у наш час.
Тож нехай принесене ними світло стане нашою надією на добро, нашою надією на краще і справедливе життя для українців — без болотної нечисті та їхньої війни.
Світлана Стельмашенко,
світлини – з сайту та ФБ-сторінки театру
