Ще.. З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ
Станіслав Притюпа: Думай про людей, любив повторювати мій батько, ветеран «Червоної зірки»
- Останнє оновлення: 13 листопада 2017
Є люди, про яких ніяк не пригадаєш, коли і за яких обставин з ними познайомився. Здається, що знав їх, відколи себе пам’ятаєш.
Це люди, яких ти добре розумієш, і вони розуміють тебе так само: кожну думку, слово мовлене, навіть швидкий погляд у свій бік. На них можна беззастережно покластися у всьому. Бо знаєш : не підставлять, допоможуть, підтримають в скрутну хвилину. Це – хороші люди. Таким для мене є корінний кропивничанин, родом із робітничої династії Станіслав Притюпа. Разом проводили дозвілля, навчалися в одній школі. До перших зірок на небі без спочинку залюбки бігали влітку за мۥячем, уявляючи себе гравцями збірної команди колишнього Союзу з футболу зразка 60-их років. А ще – страшенно боялися Марію Іванівну – голову вуличного квартального комітету, яка постійно погрожувала забрати у нас мۥяч, бо його гупання по землі та стовбурах дерев, які правили нам за ворота, прирівнювала до артилерійської канонади з вщент розбитими шибками у вікнах сусідських будинків.
Окрім футболу, любили рибалити на Інгулі. З вудками в руках постійно пропадали на березі річки в районі колишнього «Солдатського пляжу», назву якого добре пам’ятають старожили Новомиколаївки обласного центру. Додому поверталися десь опівдні, коли сонце стояло в зеніті, з одним – двома десятками пічкурів, окунців та линів. Виловлену рибу за встановленою чергою чистили, смажили на добряче пригорілій сковорідці, яка не мала відпочинку, і урочисто пригощали смачним пахучим уловом своїх незабутніх і святих батьків.
Слід зауважити, що рибалкою Славко був заповзятим і непоправним, користувався визнаним авторитетом у рибальській справі. Пригадую його матір, Олександру Михайлівну, жінку – трудівницю, вдачі напрочуд лагідної і доброзичливої, приємної зовнішності, що виховала і поставила на ноги 13 дітей – шестеро дочок та семеро синів. За невсипущу материнську працю вона була нагороджена орденами «Материнська слава» першого та третього ступенів.
Батько – Митрофан Семенович навпаки справляв враження суворої і мовчазної людини, зануреною у безкінечні господарські справи. Був він середнього зросту, трохи кульгав на ногу, коротко підстриженим - ось таким відклався його образ у закутках моєї дитячої пам’яті. З того часу чимало років минуло, а недавно, перегортаючи сторінки раритетної книги нарисів « Красная звезда» з розповіддю про сторіччя одного з найстаріших заводів сільськогосподарського машинобудування колишнього Союзу, зустрів прізвище, яке у мене було на слуху ще з найменших літ життя. Тоді ж подумалося : чи не про Славкового батька, мовиться в одному з нарисів? Опісля телефонної розмови виникло непереборне бажання створити колективний портрет дружної сімۥї нашого земляка Митрофана Семеновича Притюпи, який почав свій трудовий шлях у 1909 році на заводі сільгоспмашин Ельворті, який заснував в обласному центрі робітничу династію довжиною понад 120 років.
Наші батьки – наше багатство
Уже шістдесят дев’ять років живе в батьківському будинку на Новомиколаївці, що здавна вважалася робітничою околицею обласного центру, Станіслав Притюпа. Заходжу на знайоме з дитинства до щему в серці подвірۥя, на якому гралися колись, плутаючись під ногами у дорослих, однак вони не ремствували.
– Йди за мною, – каже господар будинку і я опиняюся в одній з восьми кімнат ( сімۥя ж бо великою склалася ! ), на стінах якої зібрані у рамках чорно-білі фотографії, на яких зображені члени сім’ї, яких уже немає з нами. У центрі – великі портрети батьків – Митрофана Семеновича та Олександри Михайлівни, Обережно і шанобливо перегортаю сторінки фотоальбомів, прислухаючись одночасно до оповіді Станіслава – наймолодшого з великої робітничої родини, з якої зосталися радіти життю та теплому сонечку на небі усього четверо – брат Юрій – 1939 року народження, сестра Люба – 1936 року народження, яка вже давно живе в Рязані з двома дітьми, та на рік молодша за неї 73- річна сестра Жанна – корінна жителька обласного центру 1938 року.
… Митрофан Семенович Притюпа народився у далекому 1890 році в селі Миколаївка Олександрівського району на території нинішньої Розумівської сільської ради на Кіровоградщині. Сімۥя складалася з чотирьох осіб. Його батько був каменярем, працював до сьомого поту аби лишень звести кінці з кінцями. У нього й копійки не було за душею, бо не завжди траплялася робота у багатіїв. До слова, деінде родину рятував дід, який працював на куркулів. Він позичав у них жито, а до нього домішував жолуді з дубів. Отаким хлібом і годувалися. А коли закінчилися дитячі літа, мати мовила Митрофану: «Пора тобі, синку, до діла ставати». З тими словами віддала в руки знайомого коваля Петренка аби взяв її сина до себе в кузню – робити з нього людину. Той виявився гарним вчителем і душевною людиною. По закінченні навчання мовив : «Хай щастить тобі. синку!»
Пізніше батько часто згадував ці напутні слова, коли працював на заводах капіталістів Краузе, Цейтлін, братів Яскульських – ніде йому не щастило. Особливо важко доводилося молодим робітникам , бо серед них було чимало підлітків, яких по-варварському експлуатували. першими виставляли за заводську браму при скороченні штату робітників. З великими труднощами батько влаштувався у 1909 році на завод Ельворті, гадаючи, що здобуде на ньому шматок хліба. Мій співрозмовник перериває розмову, порпається у шухляді письмового столу і обережно кладе на стіл геть пожовклу від часу, зачитану до дірок, однак акуратно склеєну обласну газету « Кіровоградська правда» від 20 квітня 1957 року за № 78 (3928).
У газетному матеріалі кореспондента Давида Спектора про ветерана підприємства Митрофана Семеновича Притюпу читаю наступне : « Працювали на заводі Ельворті по десять з половиною годин на день в дуже важких умовах. Бракувало потужних вентиляторів. Техніки безпеки не було ніякої – звідси і нещасні випадки. Перед потерпілими відкривався один шлях – на вулицю. Таких Ельворті не держали. Вони створювали собі опору, так звану робітничу аристократію. Це були переважно майстри, які старанно добиралися з багатих людей. Підприємці не скупилися їм на подачки, а ті за це служили їм вірою і правдою. За неписаним законом вимагалося обовۥязково «мазати». Тільки прийде новачок, підручні майстра зразу ж вводять його в курс справи. Дивись, мовляв, «не помажеш»– важко верстат ходитиме. «Мазав» і я чотири місяці, а на п’ятий відмовився. Наступного дня після получки виходжу на роботу. Аж дивлюся – на моєму місці вже інший молотобоєць. Пішов до майстра Кеслера - він і слухати не схотів. «Іди, – каже, – болванки тягати». У квітні 1912 року робітники заводу першими в Єлисаветграді відгукнулися на ленські події, оголосивши півдобовий страйк. За ними піднялися робітники заводів Бертгардта, Шкловського, які виступали за скорочення робочого дня та збільшення заробітної платні».
Читаю газетний матеріал – й думаю про те, якби жив батько Славка зараз – порадів нинішньому сучасному підприємству в Кропивницькому та його трудовим звершенням, забезпеченням комфортних умов для робітників. Реальними є питання створення робочих місць, заробітня платня, гарантований соціальний пакет для кожного працюючого, можливість здобувати освіту А ще ж завод «Ельворті» позиціонує себе як кампанія світового рівня сільгосптехніки Вже не веду мову про нове устаткування, активну модернізацію виробничих процесів та інноваційні технології, які запроваджуються та використовуються на ньому, сприяють збільшенню можливостей підприємства і слугують зміцненню машинобудівної галузі , запорукою стабільного розвитку промислового потенціалу Кіровоградщини.
У жовтні 1917 році життя Митрофана Притюпи набирає нових обертів. Він стає членом ВКП(б ) був командиром взводу, входив до складу Єлисаветградського ревкому, у роки громадянської війни – боронив молоду радянську республіку від білогвардійців та окупантів. Все звідав – поранення, контузію, хворобу на черевний тиф, а у 1920 році його було комісовано з армії за станом здоровۥя. Людський організм потребував «ремонту», однак про це якось не думалося. Зруйноване війною народне господарство потребувало відбудови. Тож знову повернувся на рідний завод. Спочатку стояв біля горна, працював помічником майстра – вже на себе, а не капіталіста. І це радувало, як і те, що на заводі відбуваються позитивні зрушення : відкриваються нові цехи, надходить нова сільськогосподарська техніка. А ось переломним у житті Притюпи був 1928 рік. Його, колишнього учня церковно –приходської школи, ще вчорашнього селюка, партія більшовиків висуває на відповідальну посаду директора заводу «Змичка» ( пізніше – завод «Більшовик», що був розташований якраз навпроти старого приміщення Кіровоградського педінституту імені О.С.Пушкіна, нині на цьому місці височить новий навчальний університетський корпус ). Залишив кавалер ордена Трудового Червоного Прапора Митрофан Притюпа помітний слід і на посаді директора заводів «Червоний Профінтерн» - (нині - кіровоградський завод імені Таратути) та заводу імені Кірова у районі обласної дитячої лікарні (старожили міста памۥятають його по назві «Обозно-ремонтний завод» - Авт.). Весь час був на роботі, бо потрібно було розбудовувати виробництво. Бувало частенько, що й залишався спати на робочому місці.
За його спогадами, надрукованими свого часу в «Кіровоградській правді» «У 1956 році сімейний бюджет виріс у півтора рази і становить шість тисяч карбованців на місяць. До того ж і плату за навчання ліквідували. Відтепер витрати йшли не лишень на придбання продуктів харчування, а й предметів домашнього вжитку. Ми купили дві шафи, шість стільців, кушетку, два матраци. Олександрі Михайлівні, Леніні і Раїсі справили пальта, а Олені – дружині Євгена – подарували коштовне плаття. Як діти одержують зарплату, то обовۥязково заходять до книжкових магазинів.
– Ось ти сказав, що добре матір мою памۥяташ, хоча й малим був у ті роки, – звертається до мене друг дитинства. – Мені ж згадується її неодноразово повторюване для нас, її дітей, незлобливе побажання : «Хоч би швидше вас виростити, бо так набридло чорнильні плями з підлоги вимивати». Ще одне, про що сказати хочу. Мама була молодшою за батька на 17 років, однак батьки не сварилися між собою. Разом ростили і виховали тринадцять дітей, четверо з яких – від першої дружини батька, яка загинула від рук денікінців. Уяви собі, якою героїчною жінкою треба було бути аби піти на чужих дітей ! А вона це зробила не задумуючись, що було нелегко, здебільшого важко. Однак ні в чому не схибила, не зігнулася в житті, і нас привчала труднощі життєві переборювати. Ми всі були для неї однаковими – це відчувалося в її доброму, чуйному і дбайливому ставленні до нас. Померла ненька у 1986 році, переживши тата, пенсіонера союзного значення, на двадцять років. Поховані батьки в почесному ряду на кіровоградському Далекосхідному цвинтарі.
Про кожного я пам’ять в серці зберігаю…
– А тепер записуй детальніше – тільки дивись, не переплутай імен імена моїх братів і сестер, – порадив мені Станіслав під час розмови. - Уже наприкінці п’ятдесятих років десятеро з них стали дорослими, вивчилися і обзавелися сімۥями. Сестра Клава працювала інженером-будівельником, пізніш проектувала будинки в Дніпропетровську. Її чоловік був начальником цеху на металургійному заводі, а ось син став офіцером - прикордонником. Марія працювала в Ростові телефоністкою, чоловік – слюсарем, син –токарем, а дочка викладала в інституті. Анатолій переїхав до дружини в село Водяне Новоукраїнського району, де працював конюхом у тодішньому колгоспі імені. Разом народили і виховали двох дітей. Сестра Люба багато років живе в Росії. Її вже покійний чоловік слюсарював на рязанському електроламповому заводі.
Знайшли своє місце в житті мої брати Євген ( до речі, з його синами –Ігорем та Олегом, якого назвали в честь Олега Кошового, я товаришував у дитинстві – авт.) і Валентин, який разом з дружиною Раїсою працювали на «Червоній зірці». Гордістю нашої родини був Олександр, який до армії і опісля її проходження військової служби працював електрозварником механоскладального цеху № 1 заводу. Став переможцем соціалістичного змагання серед робітників, тож не випадково його портрет прикрасив святковий номер заводської багатотиражки «Червона зірка» від 1 травня 1962 року, вирізку з якої тримаю в руках. За звитяжну працю червонозорівець Олександр Притюпа був відзначений високою державною нагородою – орденом Трудового Червоного Прапора. Як і його батько. Або ось Віталій – визнаний членами нашої дружної родини «Соловейком». Він виступав з сольним співом не лише на шкільних концертах, а й неодноразово брав активну участь у міських конкурсах художньої самодіяльності. Навіть премії отримував. Радість ділив навпіл зі своїм другом - Юрком Мартюшовим, який акомпонував йому на баяні. Однак напередодні кожного виступу юного аматора сцени він демонстрував свої вокальні навички перед родиною – це було неписаним правилом. З робітничим середовищем пов’язала своє життя сестра Жанна -1938 року народження. Мешкає на вулиці Валерія Гончаренка ( колишня вулиця Пожарського обласного центру.
До пенсії працювала і на швейній фабриці, і на радіозаводі, і на «Червоній зірці» Має двох дітей Костя навчався СПТУ № 8 , де опанував робітничу професію столяра, а ось Валерій став гарним спеціалістом по ремонту телевізійної апаратури. Гордиться бабуся онуком Сергійком та онучкою Катюшею. А що ще на схилі років потрібно ? Ще б здоровۥя трішки додати, бо ноги болять.
А ось Віктор після школи «вдарився» в медицину. Закінчив Олександрійське медучилище , а після служби в армії працював фельдшером в 4-ій міській лікарні, пізніш – у санітарній авіації Кіровоградської обласної лікарні. Залишилися у нього діти – Наталка та Володимир з пам’яттю про батька. На добре слово заслуговує Юрій, який був одним з кращих електромеханіком кіровоградського авіаремонтного заводу ( АРЗ ). Скупі дані залишилися про сестру Віру – дочку батька від першого шлюбу. Відомо лишень, що до війни вона вчителювала і працювала директором Ганнинської школи Кіровоградського району. Була підпільницею і загинула під час однієї з облав, яку часто проводили фашисти. Моя старша сестра Леніна Митрофанівна, 1926 року народження.
У далекі -роки минулого століття працювала директором кіровоградського спортклубу «Зірка», в якому автор цих рядків відвідував секцію легкої атлетики під керівництвом молодого тренера Вадима Орленка. Згадую, що раз на місяць не правах директора вона вибірково через наших наставників збирала учнівські щоденники – і коли їхні сторінки «заселяли» «двійки» - наївні сподівання про особисту участь в спортивних змаганнях та майбутні олімпійські нагороди можна було облишати аж до виправлення негативних оцінок за навчання.
Сестра. мала перші дорослі розряди з баскетболу, волейболу та ручного м’яча. Її можна було побачити на лижній прогулянці, під час гри в хокей на запасному полі стадіону «Зірка».Вдень Ліна викладала в педучилищі, у вечірній час тренувала заводських баскетболісток у спортивному товаристві «Торпедо» ( пізніші назви - Авангард», «Зірка» - авт. ), заочно навчалася у Київському інституті фізичної культури, керувала педагогічною практикою студентів у кіровоградській середній школі № 3. У Ліни, так ми її називали у сім’ї, не було власних дітей, однак ця обставина не позначилася на навчанні і вихованні чужих дітей, фізичному розвитку яких присвятила своє наповнене по вінця життя. Застати її у маленькому службовому кабінеті на другому поверсі спортклубу «Зірка» було важко, бо не паперові цифрові звіти її приваблювали, а робота з людьми, проектування на спортивні результати. Вона жила в русі, від природи була наділена невичерпною енергією та оптимізмом, принциповістю.
Наведу приклад. У 27-ій школі я навчався посередньо, бо віддавав перевагу заняттям з футболу, чим завдячую тренерам спортклубу Аліму Алимову, Олегу Новикову, Віктору Третьякову, який пізніше став заслуженим тренером України. Тренувався на футбольному газоні разом з Володимиром Веремєєвим та його братом Сергієм. Під час проходження строкової військової служби у Москві грав за армійську команду. Став першорозрядником, а у 1970 році навіть отримав запрошення від представника команди - «селекціонера» столичного «Локомотиву» взяти участь у відбірковому перегляді її майбутніх гравців, однак відмовився, бо не уявляв себе без рідного Кіровограда.
Перемогам над собою завдячую Ліні, яка й мене, свого молодшого брата, не виділяла серед інших. Більш того, забороняла відвідувати секцію, поки не виправлю погані оцінки.
Таким принциповим був і наш батько. Як директору заводу імені Кірова йому належало мати службову машину, однак він відмовився від послуг водія, бо на підприємстві не було чим платити робітникам . Вдячний йому за допомогу у виборі робітничої професії зварника, яку набув у стінах технічного училища № 6 по вулиці Декабристів, де нині розташований Кіровоградський ліцей побутового обслуговування. Його там знали, з ним радилися, як зі знавцем ковальської справи, тож мене без проблем прийняли до училища. Батько потім сказав: « Ось бачиш, що для тебе люди зробили – шануйся, синку ! А ще купив зошити та інше канцелярське начиння для опанування азів робітничої професії.
Уміло передавав мені знання майстер виробничого навчання Юрій Олександрович Лобода. Після навчання понад семи років, щоправда, не поспіль, бо служив в армії, працював у механозбірному цеху № 4 на заводі «Червона зірка». Змінні завдання виконував на 170-180 відсотків. Хтось цим показникам радів разом зі мною, бо ж я тепер мав можливість допомагати сім’ї, а хтось казав у спину : « Ще один комунар росте - як і його батько». Однак я цим не переймався і завжди із задоволенням на чесно зароблені гроші купував батькам подарунки.– У своєму житті я завжди сповідував батьківську настанову: Може, колись будеш начальником – думай про людей», – каже Станіслав. – Запам’яталися його інші висловлювання, які можна сприймати за афористичні: «На керівній роботі не можна довго засиджуватися – треба і молоді дорогу давати», «Діти, мазані батьками, виростають поганими. Це тільки вареник гарний, якщо його змастити сметаною», «Збав мене від таких друзів ( спекулянтів. – Авт.), а від ворогів я і сам врятуюся», « Гроші і влада псують людину», « Діти не народжуються поганими – ними стають».
Пригадую, як початку 70-их років, коли я працював зварником на кіровоградському ремонтному заводі «Укрсільгосптехніка», (нині – завод імені Таратути ) зустрів мене на заводському подвірۥї наш експедитор Григорій Олександрович Куропятников – Герой Радянського Союзу. Запитує: « Скажи мені, хлопче, чи не внуком ти доводишся Притюпі Митрофанові Семеновичу ? «. Ні, не внуком. Син я йому ! «- дав відповідь. А він з такою теплотою в голосі : «Такий великий чоловік був, батько твій! «Замість епілогу – Уже давно немає на білому світі батьків. Та й нас , їхніх дітей, зосталося лише четверо, а було ж так багато –тринадцятеро, – веде сумовиту розповідь Станіслав Притюпа. – Однак у нашій пам’яті вони завжди залишаються такими, яки ми їх знали – щедрими на добро і ласку – і такими близькими та рідними. Ми намагалися бути на батька схожими, тож більшість з нас обрала робітничу професію. До речі, я теж свого часу не один рік працював на заводі «Червона зірка», де свого часу і батько трудився. Маю біля 40 років чесно заробленого трудового стажу. Вже біля двадцяти років на пенсії. Син Олександр здобув вищу юридичну освіту в столиці . Завжди радію зустрічам зі своїм улюбленим онуком Артемом. А ще маю 15 племінників – ось бачиш, якою я багатою людиною став! Нікого не скривдив, не підставив, не зрадив, не віддав на поталу – цьому умінню ми навчалися у батька. І навчилися.
За нашою довгою розмовою непомітно промайнуло три години. Я залишаю гостинний будинок по вулиці Володимирській, 40 обласного центру, зведений батьком мого друга дитинства ще 1913 року. Домовилися зустрітися незабаром, бо зустрічі, на його думку, омолоджують душу, як і спомини про минуле, без яких ми нічого не варті…
Анатолій Саржевський,
фото автора та з архіву родини Притюпи
