З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Михайло Григораш про армію, бакенбарди, мандарини та колгоспи, де все було своє

Пенсіонер Михайло Григораш із Володимирівки Кіровоградського району – з тих чоловіків, які полюбляють згадувати про свою строкову військову службу.   

– Останнім часом Михайло згадує про армію щодня. Каже, що там тільки й пожив, – поділилася з кореспондентом Наталія Семенівна, дружина Михайла Гнатовича. – Я йому відповідаю: то й залишався б там. Хоча як він міг залишитися? Його ж мати чекала, плакала...         

Отже, розмова автора цих рядків із Григорашами почалася з того, що Михайло Гнатович згадав про свою армійську службу:   

– Призвали мене у шістдесят п'ятому. Потрапив у навчальну частину в Грузії. Там нас дев'ять місяців навчали на зв'язківців. Звичайно ж, і азбуці Морзе. Половина нашого взводу – то були хлопці з Кіровограда, з Кіровоградського району. Наприклад, Коля Максименко, Шурка Костенко, Митя Санжара. Декого із земляків я знав і до армії. Я волейболом, настільним тенісом займався, часто їздив у місто на змагання, де й познайомився з ними.   

Як розповів Григораш далі, після дев'ятимісячного навчання він потрапив у частину в курортному абхазькому місті Гуадуті.  

– Апельсини, мандарини там – по сорок копійок за кілограм, – пам'ятає чоловік. – І ростуть повсюди, як у нас – вишні. А тут я їх і не нюхав. Частина наша знаходилася за триста метрів від Чорного моря. Ми заточували дротини і пірнали з ними, щоб наштрикати на них камбалу. Отака там риболовля!  Ми наче в рай потрапили чи на іншу планету. Дуже красиво в тих місцях! А вино там – карбованець за літр.   

За словами Михайла Гнатовича, серед жителів Гудаути зустрічалися йому й українці.   

– Як вони там опинилися? – перепитав Григораш. – У голодовку, рятуючись, з України повтікали. Вони розмовляли там українською. Тримали свиней, коней. Але жили бідніше, ніж корінні мешканці. 

Розповів Михайло Гнатович і про те, як вони, солдати Радянської армії, допомагали підприємливим гудаутцям займатися комерцією (це явище тоді було поза законом і називалося спекуляцією):  

– Нас місцеві просили передати провідникам поїздів, що їхали у Росію, тропічні  фрукти. За чемодан платили трояк. А поштою слати фрукти не дозволялося. Шкода, звичайно. Бо я хотів матері вислати посилку з мандаринами, щоб покуштувала. Виявилося – не можна.            

Також Михайло Григораш запевнив, що дідівщини у їхній частині не було. Зате він постраждав від надміру суворого начальства.   

– А все – через бакенбарди,  – згадав пенсіонер. –  Я їх завів перед демобілізацією. Аж  раптом у частину їдуть перевіряючі з Москви. Мені наказали поголити «неподобство». Я відмовився. І мене покарали тим, що  затримали на службі на три місяці після міністерського указу про демобілізацію. Так що, я служив три роки і три місяці. Повернувся додому під Новий 1969 рік.    

– Два місяці погуляв та й вирішив, що досить, – розповів Григораш далі. – Адже не мав ні одягтися в що путнє, ні взутися. А до армії я працював помічником тракториста. Брат, колгоспний зоотехнік, і каже мені: «Ти ж трохи кебаєш у тракторі. Будеш трактористом». Узяв він довідку в бригадира про те, що я працював на тракторі. Я з нею і вирушив у Могутнє, де трактористи саме перескладали іспити, то я до них долучився. Так я й здобув посвідчення механізатора – без навчання. Працював у колгоспі імені Куйбишева. Починав на тракторі  Т-38. Потім пересів на Т-74. В основному працював на буряках – і сіяв їх, і обробляв. Був і бригадиром.  

– Михайло в передовиках ходив, – похвалилася скромним чоловіком Наталія Семенівна. – А платили механіхаторам у колгоспі мало. І зерна мало давали. Менше, ніж шоферам.   

– Робота тракториста – сезонна, – пояснив Михайло Гнатович. – Наприкінці квітня починали працювати в полі, а в жовтні уже й закінчували. Решта року –  ремонт техніки. Узимку я отримував по 20- 30 карбованців на місяць.   

Пам'ятають Григораші і часи горбачовської перебудови, коли в колгоспах впроваджували нові, прогресивні форми організації та стимулювання праці – бригадний, орендний підряди.     

– Це тоді ти отримав п'ять тонн зерна, – сказала чоловікові Наталія Семенівна. – Та так недовго було. Начальство побачило, що люди добре заробляють, і повернуло назад.   

Зачепили ми в розмові і таке поширене в колгоспах явище, як крадіжки.   

– Хто де робив, там і крав, – сказав Михайло Гнатович. – І це не вважалося великим злом. Ще й жартували: все навколо колгоспне – все навколо твоє.  

Також Григораш зауважив, що трактористи крали менше, ніж водії вантажівок. Не тому, шо свідоміші, а тому, що трактор далеко чути – можна попастися начальству. 

 Далі Григораші розповіли, що вони з 2000 року – одноосібники. Вони не віддають свої земельні ділянки (так звані паї) в оренду, як це робить більшість селян.   

– Обробляємо землю самі, – сказала Наталія Григораш. – Маємо тракторець, його нам на пай дали. Його, звичайно, замало, тож наймали людей, які мають серйознішу техніку. І це – вигідніше, ніж віддавати свою землю в оренду. Бо що платять орендарі? Копійки. А зерна дають – курці не вистачить. Неправильно це. За кордоном, я чула, хто має землю – той добре живе. 

У шлюбі Михайло Гнатович і Наталія Семенівна –  з 1971 року. Виростили дочку і сина. Дочка, на жаль, померла. У 39 років. Син – підприємець.   

– Але до землі його не тягне, – ніби із жалем мовила Наталія Григораш.   

Віктор ІВАНЕНКО