З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (9)

(Продовження)

Поки на кухні ще шкварчало й булькало, а приємний аромат пробивався навіть крізь щільно причинені двері, Пантелійович присів до столу й узявся за «Щоденник» Гончара. Ось уже котрий день поспіль він уважно опрацьовує нотатки класика, з яким мав честь бути знайомим, подовгу бесідувати. Колись Олесь Терентійович представляв їхню область у Верховній Раді СРСР, зрідка навідувався для звіту перед виборцями, й Пантелійович опікувався ним, організовував зустрічі з людьми, обіди й відпочинок. Молодого секретаря райкому він вражав душевною простотою і щирістю, скромністю і невибагливістю. Уже в дев’яності, коли письменника не стало, Григір Пантелійович на сторінках обласної газети поділився спогадами про ті незабутні зустрічі. Публікація багатьом сподобалася, дехто навіть зізнавався Пантелійовичу в своїй непоінформованості щодо цієї сторінки в біографії Олеся Терентійовича, й просив розповісти детальніше, що то була за людина, що казала і навіть що їла та пила. Його «Прапороносці», без сумніву, стали улюбленим твором кількох радянських поколінь, а сам письменник – кумиром, якому Пантелійович готовий був пробачати всі гріхи й грішки, якби такі були. Та ось днями новоспечений краєзнавець, колишній колега по партійній роботі Сашко Дрозденко, коли в їхній ветеранській компанії за чаркою в черговий раз зайшла мова про Йосипа Віссаріоновича, кинув фразу, що поставила усе під сумнів, але спочатку неабияк обурила шановане товариство.
Про Сталіна в їхньому колі ніколи не говорилося чогось поганого, бо вони були тут однодумцями, і фраза «Немає на їхню голову Сталіна» час від часу злітала з їхніх уст не випадково – вони вірили в геніальність цієї людини й були переконані, що тільки вона здатна покласти край нинішньому безладу, відродити таку велику країну, якою був СРСР, і тут раптом ця дурна фраза.

– А Гончар про Сталіна був невисокої думки, – мовив Дрозденко й підленько посміхнувся.

Присутні перезирнулися, а потім свої погляди звернули на Пантелійовича, котрий вважається найкращим з-поміж них знавцем життя і діяльності, без перебільшення, найвидатнішого державного і партійного керівника, і той зрозумів, що має захищати і Гончара, і Сталіна, і їх самих.
– Я не чув чогось такого від нього, – мовив Пантелійович. – Ти, як завжди, щось вигадуєш, хоч і записався в краєзнавці, для яких факт – основа основ.
– Хвилиночку! – захмелілий Дрозденко потягнувся до портфеля, з яким ніколи не розлучався. Такі портфелі були модними ще в сімдесяті роки – об’ємні, з дуже якісного шкірозамінника. Дрозденко згадав про нього, коли вийшов на пенсію, й був радий, що колись, при черговій чистці квартири, не викинув його з різним мотлохом, бо тепер портфель виявився як ніколи доречними, в ньому одночасно ховалися кілька книг, пляшка й нехитра закуска та ще чимало всіляких дрібничок. – Хвилиночку, – повторив він. – Сторінка… е-е… ага, ось знайшов: «Затероризовані Сталіним люди жили мовби на допінгах, на штучних бадьоростях, клятвах, прокляттях». І це ще не все… Сторінка сто дев’яносто друга. Читаю: «Давно немає Сталіна, від днів народження якого один наш брат літератор нібито пропонував розпочинати нове літочислення… Нема його. А всі його дії, оті голодування, табори, розправи над цілими народами все ще хвилюють уми… Все ще тривожить душу, бентежить і приголомшує той грандіозний, безмежно трагічний експеримент людства». Читати далі?
– Коли цього щоденника видано? – перебив новоспеченого краєзнавця колишній завідувач оргвідділом обкому партії Василь Іванович Бевзь, чия простакуватість неабияк тішила й дивувала Пантелійовича.

Дрозденко кинувся гортати грубезний том.

– У двотисячному.

Василь Іванович вдоволено відкинувся на спинку стільця:

– Тобто після смерті письменника. Так? Так. То хіба не могли різні там яворівські дописати те, що їм сьогодні потрібне?

– Та про що ви говорите?! – аж підскочив Дрозденко. – Це не можливо!

Але Василь Іванович продовжував у тому ж дусі:

– А чому б їм не використати таке ім’я для дискредитації і Сталіна, і всього нашого минулого? Га? Взагалі, ти задумувався, навіщо видали того щоденника, гроші чималі на нього шукали? Гончар же, мабуть, про це нікого не просив, а видали. Навіщо?

– Ну-у…

– Ось тобі й «ну»! Ти вже стільки прожив, а нічому не навчився, як дитина сприймаєш усе за чисту монету. Чи не пора тобі ставати дорослим?

Пантелійовичу аж дихання перехопило: це ж треба так просто й переконливо закрити базікалу рота! Сам би він до такого не додумався – почав би дискутувати, наводив би аргументи і факти, і нервував би, бо Дрозденку він ніколи не симпатизував, а особливо останнім часом, коли той раптом убив собі в голову, що має неабиякий талант історика, й почав копирсатися в минулому, видавати різні там книжечки і брошури про голод та нібито безвинно закатованих «тоталітарною системою». Пантелійович пам’ятає, як ще на семінарах у Вищій партійній школі цей же Дрозденко так само палко переконував присутніх слухачів в об’єктивній необхідності посилення класової боротьби в міру просування до соціалізму. Тоді він не сумнівався, що новий лад, тобто владу трудящих мас, треба захищати зі зброєю в руках, допускав ізоляцію найзапекліших ворогів, і за це отримував «п’ятірки», а тепер ось несподівано прозрів, став націоналістом, у свята вдягає вишиванку, ходить до пам’ятника Шевченка і підтакує так званим демократам, забувши, що радянська система, гуманність і людяність якої він ставить під сумнів, дала йому все – освіту, житло, можливість робити кар’єру (якою він не зумів скористатися зі своєї вини), а нинішня влада тільки й спромоглася на порівняно непогану пенсію для них, колишніх партпрацівників. Таке пристосуванство – явище сьогодні не рідкісне, не один Дрозденко на нього хворіє, але хай ще трохи пограються в самостійність, а потім зрозуміють, що й до чого, аби тільки не було пізно…

Та, з’ясувалося, Дрозденкові всього того було мало і він знову з хлопчачим азартом заповзявся відстоювати свою думку.
– Олесь Терентійович не боготворив ту систему, згадайте «Собор» і кампанію з його засудження. До речі, Василю Івановичу, ви читали цей роман?

– Не читав і не шкодую! – Бевзь задоволено окинув поглядом присутніх. – Навіщо мені забивати голову різним непотребом? Гончар твій був такий же невдячний, як і ти. Його партія знайшла й підняла, засипала нагородами й преміями – що іще було потрібно? Сідай і твори, шкрябай ті свої романи, але ж ні, йому теж закортіло хвицнути ногою партію, щоб тільки комусь сподобатися… Я вам більше скажу: оце ми Горбачова за розвал Союзу проклинаємо, але ж він тільки закінчив те, що починали Гончар і його братія.

– Розстріляти треба було цю блядь! – вигукнув коренастий, низького зросту чоловік, котрий досі дрімав за столом. Це був Микола Петрович Сидоренко, Пантелійовичів сусід. До виходу на пенсію він працював в облвиконкомі орговиком, і був відомий тим, що без матюків не вмів висловити навіть найпростішої думки, а ще сміливо критикував усіх, навіть генсека, роблячи виняток лише для свого шефа, що було цілком зрозуміло: генсек далеко, а безпосередній шеф близько. Через надмірну відвертість Сидоренко врешті-решт і поплатився теплою посадою, чому був свідком Пантелійович і що любить переповідати, майстерно копіюючи товариша.

О, то справді була кумедна історія! І трапилася вона тоді, коли всім було не до сміху. Гекачепісти щойно оголосили себе владою, замкнувши того чорта міченого на дачі в Криму. Люди не знали, як бути, на що їм розраховувати, й тому переважно відмовчувалися та вичікували, а Микола Петрович цвів як квітка на сонці – нарешті того ненависного йому Горбачова викинули з крісла, а заодно з ним і Раїсу Максимівну, без якої він навіть на ферму в колгосп не їздив. Який же то керівник держави, коли своїй дружині постійно в рота заглядає?!

– Все! – ще з порога їдальні, де обідали в один із тривожних серпневих днів керівники, вигукнув Сидоренко і вдарив у долоні, неначе струшував з них бруд. – Скинув я його!

– Кого? – поцікавився тоді Пантелійович, передчуваючи щось цікавеньке.

– Ну кого? Горбачова!

– Звідки?

– Зі стіни в кабінеті Дядьки Володьки! – Дядьком Володькою він називав голову облвиконкому Володимира Микитовича, демонструючи тим самим ніби між ними склалися панібратські стосунки. – Зайшов і кажу: «Давайте цю блядь знімемо, поки нам за нього не всипали». Я ж то розумію, що зараз почнеться в країні…

– Ти Горбачова назвав бляддю?

– А що?! Назвав... І поки Дядько Володька думав, я, блядь, поліз на стілець та й пожбурив портрет, аж скло на друзки розлетілося. Згріб і сам на смітник виніс.

А через день Сидоренко прибіг в управління до Пантелійовича.

– Знімай! – кивнув на портрет Горбачова.

– Що, надійшла вказівка?

– Та яка, в сраці, вказівка?! Треба назад почепити в кабінеті Дядьки Володьки, а то сказав, що з роботи вижене за цю суку!
Не дочекавшись дозволу, Сидоренко сам виліз на стілець, але до портрета не міг дотягнутися.

– Є якась драбина? – озирнувся, неначе та драбина обов’язково мала стояти в кабінеті.

– Та де її зараз візьмеш? – мовив Пантелійович. Йому геть не хотілося розлучатися з портретом Михайла Сергійовича, а тому й не поспішав допомагати.

– Тоді підсовуй стола, не стій!

Коли Сидоренко з портретом, ніби з якоюсь особливо цінною річчю, крокував до дверей, Пантелійович поцікавився, де ж тепер йому взяти портрет Горбачова.

– Він тобі потрібен? – Сидоренко навіть не озирнувся. – Тобі вистачить і одного Леніна.

Та пригода з портретом швидко розлетілася містом як анекдот. Із Сидоренка сміялися, і тим би все й скінчилося, якби не новоспечені демократи – вони домоглися створення в обласній раді комісії з розслідування злочинів місцевих послідовників гекачепістів, і хтось згадав за той вчинок Миколу Петровича. Справу роздмухали, куди там! Неначе не портрет він розбив, а самого генсека позбавив життя. Його, як і решту «злочинців», оголосили ворогами народу й погнали з роботи, через що Сидоренко ще різкіше почав висловлюватися про Горбачова, а невдовзі у нього був привід для радощів – погнали й самого Горбачова…

Валерій М'ятович

Далі буде