18серпня2018

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Микола Самійленко: Ночуємо – й лишаємо Глодоси…

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Микола Самійленко: Ночуємо – й лишаємо Глодоси…

16 big

Перша в житті поїздка до Глодос, яку здійснив цьогорічного травня, нагадала мені про раніше написане. Зокрема й про вірш Миколи Самійленка, присвячений героям Крут, з цими словами. 

Чи вдалося побачити бодай крихітку з того, про що вдалося розповісти у засобах масової інформації? Звісно, сподівався подивитися бодай на споруди, дерева, річку, все те що могло б досі пам’ятати героїв моїх нарисів. Бо мав про це село, що на Новоукраїнщині, лише архівно-книжне уявлення. А виявилося, що там і досі живуть родичі героїв моїх історичних оповідей…

У бою під Крутами

Зараз чимало говориться про століття Української революції, про все те, що з нею пов’язане. На мою думку одним з центрів святкування такої події на Кіровоградщині мали б бути саме Глодоси. Зокрема, проведення урочистостей, присвячених бою під Крутами. Добре, що серед десятків загиблих у тому нерівному бою заслужено пом’янули уродженця Єлисаветграда Володимира Шульгина, який віддав своє молоде життя за незалежність України. Втім, переконаний, що варто  згадувати й інших земляків, зокрема, трьох уродженців Глодос, котрі приймали участь у тій вікопомній події, але натоді лишилися живими.

Тому на початку року й написав репліку «Крути. Згадаймо всіх земляків», у якій ідеться про Михайла Михайлика (8 листопада 1897, село Глодоси – 1924, місто Сарни, Рівненська область) — поручика авіації флоту УНР, учасник бою під Крутами в складі 4-ої сотні 1-ої Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Члена Ради української чорноморської громади та організатор українізації Чорноморського флоту в Криму (1917–1918). Ад'ютанта Куреня Низових Запорожців 1-ої Запорізької дивізії Армії УНР (1920–1921). Учасника обох Зимових походів. Автора спогадів з історії визвольних змагань, зокрема про бій під Крутами. Семена  Могилу (17.04.1897, село Глодоси – 23.03.1924, місто Харків) — хорунжого Армії УНР, учасника бою під Крутами в складі 4-ої сотні 1-ої Української військової школи ім. Б. Хмельницького (згадується у спогадах А. Гончаренка, М. Михайлика та С. Цапа). Учасника Першого Зимового походу у складі Куреня низових запорожців 1-ої Запорізької дивізії. Служив у 17-му легко-гарматному курені 6-ої Січової дивізії (1920–1921). Заарештованого радянськими прикордонниками при перетині кордону (02.01.1923). Людину, котра відмовилася від співпраці з ГПУ. Розстріляного в ніч із 22 на 23 березня. Дещо пізніше довідався й про Левка Прядька (16 червня 1894, село Глодоси - †?) — старшину Армії УНР. Колишнього юнака 1-ї Української військової школи. Учасника бою під Крутами та Першого Зимового походу у складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії. Подальша доля якого невідома.

Лишився в історії розвідки України

Це вже зараз згадує про розвідників-глодосівців і такий поважний державний інститут як Служба зовнішньої розвідки України. Насамперед, колишній керівник її прес-центру Олександр Скрипник у книгах «Український слід у розвідці» та «Таємний легіон Української революції» розповідає й про згаданого вище Семена Могилу, й про іншого уродженця села Глодоси Василя Недайкашу (народився 20 березня 1896 року). Як сказано на сайті СЗРУ Василь Денисович – видатний український військовий, громадський і культурний діяч, вільний козак, отаман, просвітянин, педагог, розвідник. У 1918 році Василь Недайкаша був обраний отаманом Глодоського вільного козацтва, у 1919 році командував кулеметною сотнею 14-го полку Низових запорожців 5-ї Селянської дивізії Київської групи, а у період 1920-1922 рр. командував 6-м куренем Низових запорожців 2-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. З 1928 року Василь Недайкаша керував 1-м (розвідувальним) сектором 2-ї секції (розвідка і контррозвідка) Генштабу Військового міністерства Державного Центру УНР в екзилі (у вигнанні).

Сектор, який очолював Недайкаша, мав назву «Наступ» і здійснював розвідувальну діяльність на території радянської України. Виконуючи спеціальні завдання еміграційного уряду, Василь Денисович особисто неодноразово долав кордон з Україною, тривалий час нелегально перебував на її території, добував розвідувальну інформацію. Йому вдалося створити на території УСРР розгалужену мережу розвідувальних пунктів. Протягом тривалого часу радянська спецслужба неодноразово намагалася завербувати Недайкашу, але їм це так і не вдалося. За свідченням самих агентів ОДПУ, це була марна робота:  Василь Недайкаша як під час своєї активної діяльності в період визвольного руху, так і після відходу від справ, був і залишався патріотом України та вірним бійцем боротьби за незалежність України. У одному з нещодавно розсекречених СЗР України цілком таємних документів Міністерства державної безпеки УРСР, датованому листопадом 1952 року, зазначено: «Наша резидентура предпринимала неоднократные попытки к разоблачению «Жука» (оперативний псевдонім Недайкаші) в двурушничестве и намеревалась его перевербовать, но имея дело с опытным разведчиком успеха не имела».

У 1939 році, перебуваючи у Сансі (Франція), Недайкаша був одним із ініціаторів вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з гітлерівськими загарбниками. Після Другої світової війни Недайкаша обирався одним із керівників Товариства бувших вояків-українців у Франції.Цікаво, що автор цих слів про Василя Недайкашу як про розвідника писав задовго до теперішніх публікацій: ще в 1997 році у місцевій «Вечірній газеті» («Наші земляки-розвідники уряду УНР у вигнанні»). Але ще цікавіше те, що першим, хто зустрівся йому в Глодосах уже 2018 року, був родич цієї легендарної особистості по материнській лінії, місцевий краєзнавець Микола Паскар, котрий, власне, й познайомив з історією села (дивись матеріал «Село, де знайшли знаменитий Глодоський скарб…»).

Фотій Мелешко допомагав Миколі Садовському

Схожа історія висвітлення життя й діяльності Фотія Мелешка (серпень 1889, Глодоси – 1990, Нью-Йорк) - родича Василя Недайкаші й сім’ї Масенків. У Вікіпедії йдеться про те, що він був чотарем Української Галицької армії. До цього Мелешко був одним з командирів гайдамацькного загону, що діяв у Глодоській волості й Єлисаветі у 1918-1920 роках. Тісно взаємодіяв з Українськими Січовими Стрільцями, повстанцями отаманів Залізняка (Коваленка) з Хмельового та Орла (Нестернка) - земляка з Глодос. Згодом Мелешко і тридцять його глодосівських козаків з шостої сотні Дорошенківського полку опинилися в Західній Україні, Польщі й, нарешті, в Чехословаччині. Здобув освіту в Празькому університеті. У 1950-х емігрував до США. Автор драми «Понад Дніпром», епопеї з селянського життя «Три покоління», оповідань, спогадів тощо.Як не дивно, але й про цю особистість мені довелося розповісти на сторінках преси значно раніше появи інших відомостей про борця за незалежність України, ще в середині 90-х. 

У статті «Микола Садовський під «недремним оком» розповів про те, як у другій половині 20-х років минулого століття Державне політичне управління (розшифровка російськомовної абревіатури ГПУ) вперто намагалося розгадати загадку: яким чином петлюрівський емігрант Фока (Фотій) Мелешко примудрявся надавати матеріальну допомогу рідній матері Олені, котра проживала в радянській Україні, точніше - в селі Глодоси? В одній із справ на реабілітованих жертв політичних репресій - глодосців Сиваша, Хорунжого, Зубка, Мороза, Пономаренка, Чуйка, котрі у роки Української революції складали, зокрема, шосту сотню Дорошенківського полку армії Української Народної Республіки і яких, після її поразки, називали не інакше як «політбандитами», знаходимо характерний документ.

Це запит Зінов’євського окружного відділу ДПУ від 6 вересня 1929 року до начальників контррозвідувальних відділів ДПУ міст Харкова й Дніпропетровська (наводиться мовою оригіналу - авт.):«По поступившим к нам данным, в городе Киеве в гостинице «Континенталь» проживал некий Садовский, через посредство которого отаман петлюровской банды Мелешко Фока, теперь играющий видную роль в петлюровской эммиграции за границей, периодически переводит из Польши денежные суммы своей матери Елене Мелешко, проживающей в с. Глодосах Злынского р-на Зиновьевского округа. В свою очередь, Мелешко Елена на имя Садовского (Киев, «Континенталь») писала уведомление в получении денег… Садовский является украинским шовинистом, принадлежит к правому течению украинской общественности, пользуется большим авторитетом в украинских кругах… Из вышеизложенного видно, что Садовский Николай Карпович связан с петлюровской эмиграцией за границей и, вполне возможно, проводит на территории Украины контрреволюционную работу по поручению петлюровского центра в Польше. Учитывая все это, просим Киевский окротдел ГПУ срочно сообщить, где в настоящее время находится Садовский Н. К., откуда он происходит, как он попал в Украину, давно ли здесь находится и что добыто вами при его разработке нового… Днепропетровский окротдел ГПУ просит срочно принять меры к установлению и разработке Садовского и его связей, как за кордоном, так и на Украине… Врид. Нач. Окротдел ГПУ Петровский Нач. СОО Мицул».

Зауважимо, що навіть у ті «буремні» роки можна було - при бажанні - на більшість із поставлених питань знайти відповідь у будь-якій бібліотеці. Проте чекісти з «глибинки» не стали копирсатися в книгах, а дочекалися відповіді з Центру.«На № 123190. Начальнику Окрвідцілу ДПУ міста Зінов’євське. Садовський Микола Карпович мешкає в м. Києві постійно, виїжджаючи лише тимчасово на гастролі. З останніх даних, що ми маємо, Садовський належить до контрреволюційної організації «Спілка Визволення України», але відомостей про те, що через нього здійснюється зв’язок організації з закордоном, не маємо. Садовський уродженець м. Зінов’євського. Дійсне його прізвище Тобілевич. У Києві мешкає його брат, народний артист республіки «Саксаганський» (теж сценічний псевдонім), що також є український шовініст. У 1920 році Садовський емігрував за кордон, звідки повернувся 24-го року. Помначков ДПУ Берлінський Нач. СВ Загорський».Чому ж така знаменита людина, як Микола Садовський, людина, яка належала всій Україні, раптом взялася опікуватися простою селянкою з далеких від культурних центрів Глодосів?

Виявляється, син останньої - Фотій Минович Мелешко, - і це засвідчують документи ДПУ, - був не випадковим знайомим корифея. Старшина армії УНР був учителем-репетитором сина Садовського - теж Миколи, - котрий не став разом із батьком повертатися в радянську Україну, а залишився в Празі, де навчався на факультеті філософії Карлового університету (згодом, з 1929 року – член Організації українськиї націоналістів, один з керівників уряду української Народної Республіки в екзилі). …

Якось 8 березня 1933 року до одного з односельців завітала шістдесятирічна жителька Глодосів Ялина (Олена) Мелешко, в дівоцтві — Гарбуз. Слово за словом — і довірлива жінка розповіла, що влітку 1926 року, (коли «яничарам вдалося заманити Миколу Садовського на Україну», Володимир Винниченко, «Щоденник»), вона отримала листа від свого сина Фоки Мелешка, який знаходився за кордоном. Він повідомляв, що проживає з якимось Садовським, котрого готує за програмою загальноосвітніх предметів. Робить це за доволі своєрідну винагороду. Бажаючи допомогти матері, він домовився з Садовським-молодшим, що його батько, повернувшись до Києва, буде переказувати гроші не в Прагу, а до …Глодосів, матері. Чекісти зрозуміли що й до чого не відразу, а лише через певний час.

Ось документ, датований 31 серпня 1932 року.«Начальнику облотдела ГПУ, г. Киев Сообщаем, что по нашим данным, проживающий в Киеве артист Садовский, имеет за кордоном сына, через которого имеет связь с Мелешко Фокой. В прошлом Садовский оказал материальную помощь матери Мелешко, а Мелешко, в свою очередь, оказывал материальную помощь сыну Садовского, находящегося за кордоном. Весьма возможно, что в группе (саме в «группе», а не труппі! - авт.) Садовского находится жена Мелешко по имени Оля. Просим приступить к разработке Садовского… Врид. Нач. ОО отдела ГПУ Валейко Пом. Уполн. ОО Молдавер».

24302 4673 936Микола Садовський не випадково довірив виховання й навчання сина Фотію Мелешку.

Зокрема про освіченість і непересічність цього степовика дізнаємось з протоколу допиту (13 грудня 1930 року) учительки Марфи Короп (у дівоцтві - Купріяненко). Вона пояснювала, що її перший чоловік - Фока Мелешко, - на час перебування петлюрівського війська в Єлисаветграді був військовим інспектором (ще раніше працював при повітовому комісарі Центральної Ради). А коли в 1921 році отримала від нього листа з Чехословаччини, то дізналася, що «вчиться в університеті по медицині». У 1924-1926 роках у листах до рідних і близьких, котрі мешкали в Глодосах, Мелешко повідомляв, що «закінчив у Празі університет і хоче повернутися на Україну з тим, щоб працювати і віддавати їй свої знання… Скаржився, що Радянська Україна йому не довіряє».

Земляки, котрі побували (в тому числі й за завданням ЧК) у штабі Юрія (Юрка) Тютюнника у Львові, здивовано оповідали, що за драматичними творами Мелешка ставляться спектаклі в тамтешніх театрах, і що, — на їхню думку найдивніше, — вони мають успіх! Насамкінець додамо, що вихованець Фотія Мелешка Микола Садовський-молодший пізніше став відомий як політичний діяч уряду УНР у вигнанні. Сліди ж його учителя губляться десь за океаном. На них у Нью-Йорку в 90-х роках натрапив відомий кіровоградський дослідник доктор філології Леонід Куценко, котрий його творами поповнив фонди Кропивницького міського літературного музею.

Польський академік Юрій Корогода

Саме хорунжому 14-го полку низових запорожців імені гетьмана Павла Полуботка 1-ої Запорозької дивізії Армії УНР Юркові Корогоді належать крилаті слова: «Згубивши у визвольній боротьбі за самостійність рідного краю родину, все те, що було придбано дідом і прадідом десятками років, був задоволений ти, що для Батьківщини зробив усе, що міг, міцно вірю, що наслідок нашої праці і наших жертв у скорому будучому – це ненька Україна». Уперше таке доволі незвичне прізвище я почув від незабутнього Леоніда Куценка, котрий постійно переймався тим, що, мовляв, скільки ще славних імен уродженців краю не знаємо! Потім траплялося воно мені на очі, коли гортав не одну із кримінальних справ ГПУ-НКВД-КГБ на багатьох жителів села Глодоси Новоукраїнського району - учасників Української революції 1917-1922 років. Юрій Савкович (як він себе сам називав) народився в Глодосах Єлисаветградського повіту 20 квітня 1900 року в сім’ї Сави Онохрейовича (так записано у «Власноручному описі життя») і Ганни Никифорівни.

Після навчання в місцевих школах вступив до Херсонської середньої сільськогосподарської школи. Не закінчив навчання, бо «не міг зоставатися пасивним до того великого національного визвольного руху, який почався». Вважав за доцільне «забути свої персональні інтереси, а взяти зброю в руки». Звідки все це в ньому? Від батька, котрий «працював на шляху національно-культурного розвитку». А ще серед подальших натхненників патріотизму називає «голову Єлисаветградського кредитного союзу кооператорів П.Г. Бідненка». «Свідомо вступив до лав Вільного козацтва, аби прийняти участь у боротьбі проти окупантів Батьківщини, проти москалів».

За часів Гетьманщини переїхав у м.Єлисаветград, де вступив на піврічні інструкторські курси при Єлисаветградському кредитному союзі кооператорів, в якому рівно час і працював. У 1918 році за наказом Гетьмана для несення вартової служби в Єлисаветгаді був заснований Український окремий курінь», куди ввійшла й шкільна молодь, в т.ч. й Юрій Корогода. Згодом, при Директорії, підрозділ «розгорнули в окрему Єлисаветградську бригаду», котра з Українською Армією відступала на Захід. Наш земляк приймав участь в боях з більшовиками, «які насували на Україну чорною хмарою». Під Балтою потрапив у полон, але втік. «Побитий і змучений ворогами» лікувався й переховувався з місяць вдома, в Глодосах. 

Втім, коли в 1919 році спеціально присланий в село колишній член Трудового союзу глодощанин Фока Мелешко підняв «велике повстання, яке за тиждень охопило Єлисаветградський та Уманський повіти», Корогода знову опинився у лавах повстанців, а через три місяці – Української Армії, точніше, 5 Київської селянської дивізії генерала Вовка. У жовтні в боях під Монастирищем - поранений, але невдовзі брав участь в боях з білогвардійською Добровольчою армією. Пізніше, «аж до відходу на чужину», в дивізії Андрія Гулого-Гуленка.

На початку 20-х працював на фільварку коло Кракова, де, крім іншого, отримав знання польської мови й літератури. Була й тяжка праця на вугільних шахтах. Втім, мрія про вищу школу – долаючи неймовірні труднощі - здійснилася зі вступом до Ягелонського університету в Кракові, а згодом і навчанням в Українській господарській. академії в Подє­­брадах (Чехо-Словаччина, 1930). В наступні роки Юрій Корогода працював у Державному науковому інституті сільського господарства в м. Пулави (Польща, 1930–34), головним агрономом у за­кладі рослинництва фірми Е. Фріде (1934–58); викладачем вищих землеробських шкіл у Вроцлаві (1946–51) та Любліні (1955–70), керував Інситутом вирощування рос­­лин у Радзікуві поблизу Варшави (1951–59). Вивів низку овочевих, кормових і промислових рослин. Ми про нього маємо пам’ятати, як про патріота-земляка, нагородженого Хрестом Симона Петлюри, а поляки - як про вченого-агронома й селекціонера, професора й члена Польської академії наук.

Призабутий світ колишніх глодоських навчальних закладів

Коли потрапив до Глодос, перш за все хотілося побачити споруди тих навчальних закладів, де навчалися й виховувалися згадані й інших талановиті й патріотично налаштовані сини України. Втім, краєзнавець Микола Паскар змушений показувати лише …пустки. Ось тут, мовляв, під оцими заростями можна знайти шматки цегли від колишньої гімназії, а там, де схожа пустка, від так званої «Божорівської школи»…

Пригадалося, що свого часу я написав відгук на книгу Володимира Перерви «Церковні школи в Україні (кінець ХУІІІ - поч. ХХ ст.)», де, зокрема, мовиться й про так звану «двокласну» церковно-парафіяльну школу в містечку (на початку минулого століття проживало понад 12 тисяч населення!) Глодоси, в котрій діти навчалися 4-5 років. Школа підпорядковувалася Єлисаветграду, що був повітовим центром Херсонської єпархії і осередком повітового відділення єпархіальної училищної ради.

В біографії Юрія Корогоди згадується, що він закінчив місцеву 2-класну міністерську школу (1914) та Глодоську вищепочаткову школу (1916). Пізніше, в добу Української революції за гетьмана Петра Скоропадського в Глодосах було засновано Українську державну гімназію. Упродовж якогось часу в ній викладав і вище згадуваний Василь Недайкаша. При гімназії діяла «Просвіта», фунціонувала чудова бібліотека україністики, зокрема, на її полицях легко можна було знайти повний комплект заснованого Михайлом Грушевським «Літературно-наукового вісника». Примітно, що в лютому 1919 року разом з більшістю її викладачів (Петро Нечипуренко, Микола та Гнат Божори, Василь Сиваш, Сергій Климасенко, Сидоренко та інші) до війська Української Народної Республіки вступили і їх вихованці. За часів радянської влади більшість із тих, кому не вдалося вчасно емігрувати, були репресовані в 20-ті та 30-ті роки.

Ще в 1994 році в газеті «Народне слово» в матеріалі «Мав завдання ВУАН» вдалося мені розповісти про один з показових фактів таких переслідувань. Ось протокол допиту вчителя, записаний чекістом на звороті (ой, ці звороти документів радянських каральних органів!) бланку Української Академії Наук, на якому керівництво Етнографічної Комісії (голова — академік Андрій Лобода, керівник — Віктор Петров (літературний псевдонім Домонтович) та секретар - Володимир Білий) «складають щиру подяку» одному з наших земляків, такому собі Саві Пилиповичу, за етнографічні матеріали «про щасливі й нещасливі роки і дні» та сподівання на те, що він і «надалі збиратиме та надсилатиме свої записи». Втім, доля розпорядилася так, що до рук Сави Пилиповича вдячна відповідь з Академії так і не потрапила. Чекісти, - на знак вдячності за проведену краєзнавчу роботу?! - його …заарештували. У справах Державного політичного управління ссередини двадцятих років минулого століття на кількох жителів села Глодоси можна натрапити на ім’я Миколи Федоровича Божора.

Увагу привертає та обставина, що згаданий учитель-мовник і керівник літературного гуртка Глодоської 1-ої трудшколи «мав завдання Української Академії Наук». Як занотовано в одному з протоколів допитів від 10 березня 1928 року, Микола Божор особисто, а також з допомогою учнів, збирав «українські пісні, вірші, прислів’я, різні повір’я тощо». Зокрема Зінов’євський окрвідділ ДПУ УСРР зацікавила «Козацька пісня», записана ученицею Божора Надійкою Климасенко, й конфіскована в ході трусу, проведеного чекістами в батьківській хаті.

Я сьогодні щось дуже сумую.

Про козацькую долю згадав. 

І про славу свою не забуду, 

Що колись я, як сокіл, літав. 

Боронив свою рідну Вкраїну,

Не боявся я лютих татар.

Тоді слава про мене гриміла,

І не смів нас глумить яничар.

А тепер все минуле, пропало,

Чорна хмара кругом облягла 

І на горе синам України

Лиха доля у гості прийшла. 

Плачуть рідні сини України,

Плачуть степи, зелені луга. 

Плачуть бистрії ріки і квіти, 

Що навіки пропала краса.

«Як учитель, - дізнаємось з інших аналогічних документів, - М. Божор керує хоровим гуртком учнів, гуртує їх навколо себе. Вони «воспевают» (очевидно, що просто співають - авт.) петлюрівські гімни. Можна постійно чути, коли учні у своїх піснях оспівують «вільних запорожців» та «українські пісні, близькі по духу до петлюрівщини» («Коли орел літа сизий», «Ой гук, мати, гук»). Взагалі всі пісні, котрі наштовхували б масу на думку про «неньку Україну». Ось уривок з протоколу допиту 14-річної учениці, занотований уповноваженим ДПУ Химочкою. «Нашим хоровим гуртком, - пояснювала дівчинка, - керував учитель Божор Микола Федорович, під керівництвом котрого учні й співають різні націоналістичні пісні про Україну і наш народ. Для учителя Божора Миколи учні збирали різні пісні, які селяни співають у селі Глодоси, прислів’я і приказки народні, і все це він надсилав в Академію Наук до Києва. Чимало з них зберігається в нашому літературному гуртку при 1-й трудшколі».

Очевидно, що Божор уважно читав виступи молодого вченого Віктора Петрова, який писав: «Треба, щоб вчитель був краєзнавець…».

Загалом же про 26-річного вчителя української мови і літератури нам відомо небагато. Хіба те, що він заарештовувався з 1928 році «під час масової операції по українській контрреволюції». І як же добре, що й на 2018 рік лишилися в Глодосах ще такі люди, як Микола Михайлович Паскар! Його золоті руки відродили зовнішній вигляд названих навчальних закладів. Тепер і макет гімназії доби гетьмана Скоропадського,  і  макет школи Божора дають уявлення про навчальні заклади, які давали не тільки гідні європейські знання, але й виховували справжніх патріотів.

CIMG4044

«З боївками УПА і патріотичною Музою по Кіровоградщині»

Але найперше про загадкові для мене Глодоси я згадував у матеріалі саме під такою назвою, надрукованому в часописі «Єлисавет» у 1992 році. Передісторія цього матеріалу і проста, і захоплююча водночас. У травневому числі «Літературної України» письменник Володимир Панченко замилувався чудовим поетичним словом Миколи Самійленка. А походженням однієї з поезій, де в кінці значиться: «1943. Глодоси. У хаті батьків Тереня Масенка» - ще й зацікавився.(фото Миколи Самійленка є у Вікіпедії)...

І ось до тодішнього Кіровограда надійшов цікавий лист-триптих: своєрідна історія одного вірша. В першій частині розповідалося про діяльність Миколи Самійленка в Організації українських націоналістів та Українській Повстанській Армії на теренах нашого краю в 1943-1944 роках. Далі - про обставини створення згадуваного вірша «Не встоїмо...» і, нарешті, про післявоєнну реакцію відомого в радянську добу письменника Тереня Масенка на розповідь про відвідини його батьків Миколою Самійленком у 1943 році.«І. Народився 1917 р. в с. Спаському біля Дніпропетровська. В 1941 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету. На моєму курсі ж навчався ваш Микола Стоян, а курсом молодший - Олександр Моторний та ін. З липня 1942 р. був пропагандистом в мережі ОУН на Дніпропетровщині. З осені 1943 р. до березня 1944 р. співробітничав у пресі УПА: редагував, писав відозви, листівки, вірші. З Дніпропетровська й Дніпродзержинська протягам осені 1943 року було кілька виїздів у ліси (ст. Знам'янка), я був у третім, здається, їхало нас 26 чоловік. Крім пістолів і гранат, іншої зброї не мали. Я нічого, окрім канцелярських речей не мав. За шість місяців з боївкамй УПА побував у лісах і населених пунктах: Олександрії, Знам'янці, Ставидлах, Капітанівці, Малій Висці, Злинці, Хмельовому, Глодосах, Лозуватці та ін. Бойовиком не був. Був пропагандистом, друкарем, «кур'єром». Останніх два тижні в районі Лозуватки ми «роздавали» збіжжя населенню з «державних» складів, розуміється, та збирали зброю для нашого   підпілля  майбутнього тощо. Контррозвідка «СМЕРШ» затримала мене а Лозуватці у березні, вела за фронтом, і вже аж у Бельцах у травні Військовий трибунал судив мене на 10 років ІТЛ (виправно-трудових таборів) та довічне заслання. На Україну повернувся в 1962 році. Набув фаху інженера-будівельника - з того жив. Автор семи книжок поезій, з яких чотири вже надруковано.II. Одну ніч ночував у О. Моторного (теж — с. Спаське). Розповів йому, що і як ідеться повстанцям. Лишив у нього з два десятки своїх віршів, не знаю, чи він їх зберіг. Мабуть, побоявся - був він надто поміркований чоловік. 3 його слів Миколи Стояна в той час дома не було, тому в Панчеве я не завернув. Мав зв'язки з чотирма боївками, переважно. В середині січня після завданої німцям шкоди німці втратили чотирьох солдатів, 11 автоматів, ? мотоцикли (щоправда, негодящих), провізію, 2 ящики армійського взуття тощо — нас шість чоловік з боївками пересиджувало в Хмельовому. Там од місцевих людей почув, що в Глодосах у своїх батьків «гостює» старший брат Тереня, який є професором і викладачем математики чи астрономії в Мюнхені (?.. все це треба б уточнювати, бо я чогось і не знав, щось уже за 1/2 століття забулося) - я, пам'ятається, в неділю пішов у Глодоси до Масенків. Дорогою весь час - то сонце, то сніг. Дійшов десь о полудні. Терень зовні - копія матері. А батько, Герман - зовні схожий на Павла Усенка, стрункий, бравий, молодий з виду. Ласкаві були до мене обоє. А «гостя» (йдеться про Степана, старшого брата Тереня, котрий в роки революції був першим заступником отамана Григорьєва, воював у регулярній армії УНР, а потім емігрував на Захід – авт.) вже тут не було, так мені сказали батьки. Бозна, може, й він був тут так, як ото Ольжич (Кандиба) та інші. А конспірації треба було дотримуватись. Та ще тоді. Переночував у них та й пішов, бо тривожно було на душі за гурт. Там я сказав, що - з евакуйованих, перебуваємо на станції, а зайшов, бо знаю Тереня як поета і сам пишу. Пам'ятається, що після чарки з старим Германом я читав їм свої вірші про Базар і Крути - ще студентське, свого роду відповідь Тичині на його «шаблею та шаблею, шаблею Котовський», яке чув, мабуть, у 38 році з його уст. А вранці, поки лаштувалися до снідання, написав оцю штуку. III. Ще ось таке: пустили мене вперше, це десь у 55 році (?..) додому на побачення з ріднею. Дали 10 днів. З Караганди - половина пішла на дорогу. Побував три доби дома та дві а Києві. Біля газетного кіоска на Володимирській вулиці поряд Золотих воріт.

- Терень!- Тереню Германовичу,  - не стримався, кажу, - я а 43 році був   у Ваших батьків, брат Ваш... - як його, бідного, судомило!., аж присів, сердега, підвівся - та навтіки. Мовчки.. Я й сам злякався та довго потім картав себе за це - перелякав людину!..

Уже аж напровесні в 70 році, мабуть, прочитавши його «Роман пам'яті», писаний ним у Віті Поштовій та Круглику (села на південній околиці Києва), там «дачі» (садочки) й письменників є з десяток - зайшов до нього, сподіваючись, що він не впізнає у мені отого неспогаданого чоловіка біля кіоска. Так воно й було. В романі, здебільше підтекстом, є цікаві речі, які, думаю, не всіма читачами прочитуються. І коли я звертав балачку на ті місця твору, Терень розцвітав і тривожився - по-молодечому, хоч і стримувався, бачу. Приязно прислухався до мене і був радий, запрошував заходити, але в мене більше не трапилося нагоди побувати в нього. Микола Самійленко»

Не встоїмо. Про те і думать досить. 

А небо сіє снігомСіль на рани.

Ночуємо - й  лишаємо Глодоси.

Життя є  мить. А помирати рано.

Народе мій!.. Цей гріх перед тобою...

Покута  не вимірюється грішми.

Ніяким  каяттям, ані мольбою

Я милості  не виправдаю - Грішний!

Хто б міг нас,

Боже, край безодні трутить,

Щоб Ти не дав?..Катам немає впину.

Повторюємо знов... Базар і Крути,

В    огнях   пожеж лишаючий Вкраїну.

Хіба, єдиний!., гріх в ту мить не вмерти,

Що Ти послав?..

Хіба нести покутуНе тяжче?

Боже! Що мені тепер

Ти пошлеш?

Прощення чи  покару люту?..

1943, с. Глодоси. У хаті батьків Тереня Масенка.

Кажуть, що тієї батьківської хати Масенків, в котрій виросли й борець за незалежну Україну Степан, і радянський письменник Терень, вже немає. Зате неподалік ще стоїть стара – ХУІІІ століття! – Свято-Покровська церква, котра все те бачила, і пам’ятає багато іншого, що трапилося в українських Глодосах починаючи з 1783 року аж до наших днів.

CIMG4120

Федір Шепель