З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (10)

(Продовження)

– Кого розстріляти треба було? – підхопився Дрозденко. В цю мить він нагадував молодого півня, готового кинутися на суперника. – Гончара?
– Горбачова! – уточнив Сидоренко. Але по якійсь миті спокійно додав: – А, може, й Гончара…
Це вже була остання крапля.
– Ні, я з вами ніколи більше не сяду за один стіл! – Дрозденко схопив у руки портфель. – Ви всі тут із глузду з’їхали, мелете казна-що…
Зупинив його Бевзь:
– Не кип’ятись, сядь на місце!
Дрозденко завагався, однак послухався.
– Якщо вже й Гончара ворогом вважати, то хто ж тоді друг? – мовив уже не так запально, сподіваючись, очевидно, що його підтримають.
Але на ці його слова огризнувся тільки Микола Петрович:
– Не треба йому, блядь, було на той майдан до студентів ходити – країна вся в огні, а він замість пожежу гасити, бензинчику підливав.
– Про який бензин ти говориш? – знову вибухнув Дрозденко. – Там була його онука… Невже б ти нічого не робив, коли б голодували твої…
– Мої онуки не голодували б!
– Ти переконаний?
– Переконаний! Вони виховані правильно.
– Досить! – Бевзь ударом долоні по столу припинив дискусію. – Наливайте, а то вже забалакалися, політики хрінові... Краще б про жінок щось розповіли. Я хоч уже й забув, що з ними треба робити, але послухати люблю. Ну, давай, Пантелійовичу, починай – ти в нас мастак. До слова, ти хоч усіх їх пам’ятаєш?
– Кого? – Пантелійович удав, що не зрозумів запитання.
– Тих, з ким переспав.
– Братці, не повірите, але дійсно вже й не пригадаю, як багатьох звати, – Пантелійович охоче підтримав запропоновану розмову. – Воно, звичайно, й не дивно, бо якщо, траплялася тобі жінка в потязі, і ти з нею був усього якусь годину-другу…
– А цим можна і в потязі займатися? – перебив його Бевзь.
– Ха! – випередив Пантелійовича Сидоренко. – А ти думав, що в потязі тільки сплять? Тисячі людей, можна сказати, живуть у вагонах, то хіба не знайдеться серед них нетерплячої парочки? Коли мене, бля, у сімдесят шостому відрядили в Читу, я шість з половиною діб на землю не сходив. Перегони між станціями годин по три, по чотири, а ти в купе один. І я, бля, давай жінок шукати. Трьох мав! Тільки туди. Та ще двох назад.
– Ти того… зачекай! – зупинив його Бевзь. – Тобі збрехати, що мені перднути. – Він знову звернувся до Пантелійовича: – Починай.
Пантелійович розумів, що від нього чекають захоплюючої розповіді про свої любовні походеньки, і цим навіть тішився, бо присутні таким чином визнавали його найудалішим серцеїдом, жіночим звабником. До того ж і вигадувати нічого не потрібно, пікантних історій в його житті – хоч відбавляй, набереться не одна сотня. Тільки цього разу присутність такого оригінала, як Микола Петрович Сидоренко, вносила корективи, підказувала, що краще передати слово йому – хай веселить товариство.
– Чого ж, мені самому цікаво, як Микола з трьома жінками впорався, – Пантелійович перевів стрілки на товариша.
– А ти що – не віриш? – Сидоренко випнув груди. – Я ж тоді молодий ще був, на яку гляну – та й моя. І те, що по дорозі до Чити встиг трьох обкрутити, – чистісінька правда. Клянусь! Якби в Бога вірив, то ще й перехрестився б.
– Я не зрозумів, – серйозно мовив Бевзь, – ти відразу з трьома був, чи з кожною окремо?
– Окремо! Хоча і з усіма разом не осоромився б.
– Тоді розповідай, – байдуже махнув рукою Бевзь.
Він підпер важку сиву голову рукою й приготувався слухати. Проте Сидоренко м’явся.
– А що там розповідати? Ну, було... давно... я вже дещо й призабув.
Товариство вибухнуло сміхом.
– Ну, я ж казав, що йому збрехати, що мені… – Бевзь не закінчив фразу і вже вкотре звернувся до Пантелійовича: – Починай, не муч.
– Ми не справедливі до нашого товариша, – усміхнувся Пантелійович. – Бо я чимало чув про його перемоги над жінками, а при деяких навіть був присутній…
– Ти, бля, не вигадуй! – кинув Сидоренко. – Ти свічку не тримав.
– А забув, як ми ото з ревізоршою на природу їздили? – не здавався Пантелійович.
– Їздили, ну, і що? На природі не вийшло, так я ж потім своє наверстав!
Дрозденко, який досі тільки слухав, нагадав про себе:
– Це тоді, коли Скирда вас наполохав?
– А ти, бля, звідки знаєш? – здивувався Сидоренко.
– Я ж вивчаю історію краю! – зареготав краєзнавець. – Тепер це мій обов’язок – усе знати!
– А ну-ну, це вже цікаво! – зрадів Бевзь. – Мар’ян Митрофанович не любив стрибунів у гречку… То що ж тоді сталося на природі?
– Нічого особливого! – відрубав Сидоренко.
Однак Бевзь наполягав на своєму:
– Розказуй, а то ламаєшся як дівчина.
– Хай он він краще, – Сидоренко кивнув на Пантелійовича. – Він же каже, що все бачив.
Пантелійовичу подобалася ця історія, в якій переплелося сумне й веселе.
– Тільки не прибріхуй, – попередив його Сидоренко. – Розповідай, як було.
А було ось що. З республіканської фінінспекції в область приїхала ревізорша. Зовні – жінка як жінка, нічого особливого, тільки й того, що зі столиці, а почала перевірку – такою мегерою виявилася, що просто жах! І те не так роблять, і інше. Воно, можливо, й справді щось робилося з порушеннями, але ж не настільки, щоб звертати на нього увагу. Начальство не на жарт розхвилювалося, давай до Києва телефонувати, довідки наводити, що за особа така, а там:
– Ви оце перші скаржитеся на неї, вона найкраща наша працівниця.
Пізніше Сидоренко так розповідав про переляк, що охопив тоді облвиконкомівське начальство:
– Викликає мене Дядько Володька й каже: «Роби, бля, з нею все, що хочеш, а область рятуй». Я уточнюю: «Ви дозволяєте мені робити з нею все?» «Роби! – відповідає Дядько Володька. – Я прикрию». Невтішні результати перевірки були б для нього рівнозначні смерті, бо Мар’ян Митрофанович Скирда його недолюблював, можливо, навіть був ініціатором тієї ревізії.
Ревізоршу поселили в готельчику, який розміщувався на третьому поверсі з тильного боку облвиконкому (він там і досі знаходиться), й вона повністю перейшла під опіку Миколи Петровича. Він зі знанням справи організовував її побут, харчування й відпочинок, постійно натякав, що готовий виконувати будь-які забаганки, якщо такі можуть бути у «дуже зайнятої й принципової жінки». Відверто кажучи, ревізорша йому не подобалася – худорлява, цибата, коли йшла, довгі ноги викидала вперед, мов журавель на болоті, та ще й на голову за Миколу Петровича була вищою.
– Дивлюсь я на неї, – розповідав, – і чухаю потилицю: оце влип! Пообіцяв Дядьку Володьці, а, мабуть, з того нічого не вийде.
Щодня по закінченні роботи він віз її в один із приміських колгоспів «для ознайомлення з виробництвом», а насправді – на вечерю. Тамтешні хлопці з півслова розуміли, як це важливо для обласного керівництва, й старалися подивувати гостю наїдками та напоями. І вже через кілька вечорів Сидоренко помітив, що жінка за столом ставала іншою, добрішою, якщо хочете, жіночнішою. Її незграбна фігура більше не видавалася йому такою страшною, навпаки, було у ній щось хвилююче, висловлюючись по-сучасному, сексуальне. А коли він побачив її оголеною на березі річки – ревізорші забаглося скупатися при місячному сяйві! – відчув такий нестримний потяг до неї, що вже не міг дочекатися закінчення того вечора. За його словами, в ліжку ревізорша виявилася класною бабою, таких йому давно вже не траплялося, тож він навтішався, дай Боже кожному так!
Пантелійович і вірив йому й не вірив, бо ж надто добре знав товариша, з яким не тільки працював поруч, а й жив в одному будинку й навіть в одному під’їзді, лише поверхом вище. Сидоренко часто видавав бажане за дійсне, міг збрехати, й оком не моргнувши, і багато хто не все сказане ним сприймав усерйоз, дещо уточнював і перевіряв.
Урешті, як би там не було, Сидоренко забезпечив бажаний результат. У ревізійному акті значилося, звичайно, чимало порушень, але вони були дрібними, не потребували серйозних висновків. Головне ж – репутацію області й Дядьки Володьки було врятовано, і Сидоренко почувався ледь не героєм. Він вважав – і не безпідставно! – що, якби ото не ризикнув залицятися до ревізорші, не відомо, чим би все скінчилося, й де б хто після того опинився. Він не забував на цьому наголошувати, як і розповідати про свій майже героїчний вчинок, щоправда, уникав отого конфузу, що стався в останній вечір, і про який не дає забувати друг і сусід Григір Пантелійович. Воно, звичайно, діло минуле, можна вже й посміятися в колі старої гвардії, а тоді серце Сидоренка ледь не лопнуло, бо, як зізнавався, в таку халепу ще ніколи не потрапляв, хай йому чорт!
У передостанній день ревізії Сидоренко зателефонував Пантелійовичу й попросив повезти його з ревізоршею на водосховище.
– Я вже з нею, бля, заморився, тому побудемо годину-другу – й додому, – пояснив.
У Пантелійовича на вечір був свій план, але хіба той план щось важив, коли потрібно допомогти товаришеві, коли, врешті-решт, ідеться про інтереси області? Попередив благовірну, що буде в компанії із Сидоренком і дуже важливою персоною із Києва. Він цього, звісно, міг би й не робити, бо ніколи не звітував перед дружиною, але ж сьогодні гріхом з його боку не пахло, то чому ж не скористатися такою нагодою, якщо раптом їй заманеться пересвідчуватися, як ото робили жінки деяких начальників. Ті жінки чомусь думали, що партія їх завжди захистить, не дасть чоловікам руйнувати сім’ю, а тому не дуже переймалися своїми формами, наїдали животи і сідниці, помилково вважаючи, що безформений морський лев на березі океану бажаніший за граційну лань на лужку.
Пантелійович пам’ятає одну таку дурепу, котра танком посунула в обком до Бевзя зі скаргою на свого чоловіка, з яким жила як у Бога за пазухою і який нібито завів коханку. Їй і в голову не приходило, що чоловіка можуть потурити з робити, і тоді вона буде не жінкою секретаря райкому, а жінкою рядового мешканця міста, без доступу на торгівельні бази і в спецбуфети. Бевзь, котрий відповідав за підбір кадрів, запропонував викласти на папері все, що вона знає про негідну поведінку чоловіка, й ніби між іншим додав, що коли написане підтвердиться, того не тільки виключать з партії, а й позбавлять роботи. І тоді жінка прозріла, кинулася ледве не на колінах умовляти Бевзя не зважати на її балаканину, обіцяла самостійно розібратися з чоловіком, котрий, на її переконання, не така вже й погана людина, а все оте, що говорять про нього, – можливо, звичайнісінький наклеп, поширюваний недоброзичливцями. Бевзь на це й розраховував, чемно провів скаржницю до дверей, однак пізніше все-таки викликав на килим того Дон Жуана й всипав йому під саму зав’язку…

Валерій М'ятович
Далі буде