З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (11)

(Продовження)

Він дав відбій, кому потрібно було, й у визначений час під’їхав своїми «Жигулями» до облвиконкомівської їдальні.

За вказівкою Сидоренка його завантажили так, неначе на водосховищі вони мали бути не годину-другу, а добу чи й дві. Місце для вечері вибрали найкраще, розстелили скатерку-самобранку, й усе покотилося за усталеною традицією: тости, анекдоти, знищення чималенького припасу харчів... Коли Сидоренко почав відверто обнімати й цілувати свою пасію, а та не заперечувала, Пантелійович оголосив перерву – треба ж якось допомогти товаришу! – пояснивши, що йому час розігрівати шашлики, а вони можуть прогулятися уздовж берега, а ще краще перевірити, чи надійно вимощена скирта соломи, що ото розтягнулася вздовж дороги як Ведмідь-гора. Його натяк зрозуміли, ревізорші особливо сподобалася пропозиція щодо скирти, бо коли ж іще трапиться їй така нагода випробувати можливості соломи – в Києві її вдень з вогнем не знайти, вже не кажучи про те, щоб удосталь на ній погарцювати.
Вони побрели стернею до скирти, залишивши Пантелійовича чаклувати біля вогнища. Повернулися відносно швидко: Сидоренко – злий мов собака, молодиця ж навпаки – не може стримати сміху. З’ясувалося, щойно вони примостилися «випробовувати солому», з вибалку вигулькнула чорна «Волга» й завернула до скирти. Можна було подумати, що хтось слідкував за нашими закоханими й тепер ось вирішив застукати їх на гарячому.

Вони лежали на солом’яному ложі, вправно вимощеному Сидоренком, ні живі ні мертві. Машина зупинилася за десяток кроків, відчинилися дверцята й хтось ступив на стерню. Хто і з якими намірами? Сидоренко обережно підвів голову й ледь не знепритомнів: неподалік справляв легку нужду перший секретар обкому партії Мар’ян Митрофанович Скирда. Пізніше він так переповідав друзям цей епізод:

– Ховаю голову назад і зі страхом думаю: «Якщо ця блядь, ревізорша, чхне чи бодай слово скаже, мені – хана». Показую їй кулацюру, мовляв, мовчи й не ворушись, а то вб’ю. Лежимо, чекаємо, секунди тягнуться як роки... Нарешті Мар’ян Митрофанович закінчує спорожняти сечовий міхур і так смачно випускає гази, що аж цвіркуни довкола на якусь мить завмирають. Уявляєте цю картину?! Добре, що встиг закрити ревізорші рота рукою.

Ще не знаючи причини такої нетривалої відсутності й засмученості товариша, Пантелійович ніби між іншим поцікавився:
– То ви ж хоч «розговілися»?

– Ну, звичайно, а чого ж ото ми туди ходили? – бурк-нув Сидоренко.

На ті його слова ревізорша якось загадково хихикнула, що могло означати одне: Сидоренко видає бажане за дійсне.

– Ти того, – удавано серйозно звернувся він до неї, – не смійся. Будь-хто на моєму місті теж став би тим… як його... імпотентом!
Нарешті ревізорша вибухнула сміхом.

– То що там сталося? – Пантелійович не міг стримати цікавості.

– Нічого не сталося! – мовив Сидоренко. – Якщо не брати до уваги, що Мар’ян на нас ледь не насцяв.
У Пантелійовича очі на лоба полізли.

– Мар’ян Митрофанович? – уточнив.

– Він, бля… Ну, закортіло йому до вітру, й він вибрав нашу скирту, неначе посадок ніде не було… Якби ще кілька кроків уперед пройшов, то завтра вже мене на бюро слухали б. А їй, бачиш, смішно! Наливай!

идоренку хотілося якнайшвидше забути щойно пережите. Пантелійович же, котрий сам не раз із жінками потрапляв у екстремальні ситуації (одного разу це ледве не коштувало йому життя, коли в густому підліску на них з молоденькою викладачкою технікуму напав мудак із монтировкою, і лише вчасно підставлена Пантелійовичем рука пом’якшила удар), уже відчував насолоду від розповіді, хай і трагічної до деякої міри для товариша, але, передчував, і сенсаційної.
– Ну, а далі? Він же поїхав…

– Поїхав, а я ж, бля…, уже того… приїхав – нічого не можу зробити. Але нічого, я своє ще наверстаю.
Звісно, подальша розмова в їхній компанії точилася навколо того, що сталося, і того, що могло статися. Тогочасна історія знала чимало різних випадків, які траплялися з їхнім братом-керівником, але щоб ото потрапити на очі не кому-небудь, а першому секретарю обкому – і судді, і прокурору в одній особі – голим та ще й в обнімку з чужою жінкою, за десяток кілометрів від міста, в скирті соломи – таке і в жахливому сні нікому не могло приснитися!

– Нас, мабуть, Бог урятував, – до Сидоренка повертався звичний настрій. – Бачить, що лежать двоє беззахисних перед тим звіром, та й подумав: «А натисну я йому на сечовий міхур, щоб далеко не йшов і людей не лякав». Так і зупинив Мар’яна Митрофановича.

Пантелійович посміхнувся: товариш згадав Бога, хоч завжди і всюди підкреслював, що він переконаний атеїст, що Бога не існує, а служителі церкви – дармоїди, кровососи, яких треба чавити як тарганів. Коли вони в рясах приходили на прийом до голови облвиконкому, Сидоренко не приховував зневаги, не стримував невдоволення, чіплявся до них за найменшої дрібниці – то не там стоять, то занадто голосно розмовляють. Та найбільше його виводили із себе їхні чималі черева.
– Стоять як баби вагітні. Кажу: «Ану попідтягуйте свої телева, бля, а то людина пройти не може, – смакував
своєю зверхністю під час обіду. Колеги уточнювали:

– Оце ти справді так з ними розмовляєш?

– А мені що! – відповідав. – То тільки Дядько Володька з ними церемониться, а я, бля, ганяю їх, як сидорових кіз. Як побачать мене – такими сумирними й дисциплінованими стають, що далі нікуди, й цілуватися лізуть – думають, що мені приємно, а мені приємно цілуватися тільки з жінками, та й то не з усіма, ха-ха…

Зрозуміло, що стрес вибив чоловіка з колії, позбавив його колишньої впевненості в собі, у своїх силах, але то не найстрашніше, що могло йому загрожувати, бо все рано чи пізно – в даному випадку краще рано! – відновиться, стане, так би мовити, на своє місце, а ось втрата довіри партії, від якої він був на відстані всього кількох кроків, означала б крах кар’єри, а то й життя. 

Та Сидоренко цим уже не переймався, пригадував нові й нові нюанси їхнього з ревізоршою «великого лежання на соломі», навіть про комара не забув, що, скориставшись нетривалою непорушністю Сидоренка, увіп’явся в його дупу й нахабно хлептав кров. Йому вже було смішно, й Пантелійович, котрий мав тоді особливу місію, був задоволений: вечір, можна вважати, вдався.
Але на тому їхні пригоди не скінчилися, бо Сидоренку все-таки забажалося наверстати упущене й він попросив підкинути їх з ревізоршею до готельчика. Коли Пантелійович опівночі поставив у гараж машину й дістався додому, на лавці біля під’їзду застав дружину Сидоренка.

– О! – вигукнув, удавано дивуючись. – Чого не спимо?

Сусідка не підтримала його жартівливого тону, натомість запитала серйозно:

– Пантелійовичу, де Микола? Ви були разом.

– Де-де… Зайшов ще на роботу, бо на ранок потрібно підготувати якісь документи, – не вигадав нічого кращого Пантелійович.
Але дружина Сидоренка знала, про що запитувала:

– Я вже телефонувала черговому – його там немає!

– Ну, я ж сам бачив, як він пішов на роботу. Скоро буде.

– Отакі ви, чоловіки, – мовила, схлипуючи, жінка.

Вранці зателефонував Сидоренко:

– На роботу підемо разом – щось розкажу.

Коли зустрілися, похвалився, щоправда, без звичного ентузіазму: 

– Я ж таки слова дотримав – до третьої ночі наверстував. Ревізорша задоволена залишилася. 

– А Валентина що тобі казала? Вона ж мене допитувалася, де я тебе подів.

– Уяви: чекала на вулиці всю ніч! Це мене так розізлило… Запитує: «І де ти оце був?» А я: «На блядках!». Вона – в плач: «Що ти все брешеш?! Я за тебе хвилююся…»

– То ти ж, мабуть, зжалівся та ще і її приголубив? – хитро примружив очі Пантелійович.

– Можливо, вона на щось і розраховувала, а я, бля, доповз до ліжка й відразу відрубився, – мовив Сидоренко і по якійсь миті додав: –То оце я хочу сказати: коли треба обдурити жінку, кажи їй правду – не повірить.

Сидоренко не перебільшував – Пантелійович і сам не раз користувався тим методом, і він спрацьовував майже безвідмовно…
– Да-а-а, Миколо, пощастило тобі, – Бевзь солодко облизнувся, коли скінчилася розповідь. – Можна сказати, народився ти в сорочці. Бо я ж пригадую, як ото на бюро розглядали справу другого секретаря У…нівського району… як його звали?..

– Цвях! – у черговий раз продемострував свої краєзнавчі здібності Дрозденко.

– Ага, Цвях, Льоня… Толковий був хлопець – грамотний, організатор, яких ще треба пошукати... Готували його на першого, і ото він загуляв із якоюсь там молодичкою, а жінка взяла та й побила тій молодичці вікна… Ну, ми його хотіли врятувати, а Мар’ян Митрофанович: тільки звільнити з роботи і край! І звільнили…
– Ото ж: і сам не гам, і людям не дам! – підсумував герой попередньої розповіді. – Я вам скажу таке: непоганий був чоловік Мар’ян, а що він, окрім роботи й своєї Ніни Іванівни, знав? Нічого. Якби так усі жили, то вмирали б тільки від нудьги…
– Ти не гудь людину! – перебив його Бевзь. – Скирда був справжнім комуністом, не те, що ти.
– Не заперечую, але міг би й поблажливішим бути до колег – мали ж вони якось розслаблятися, стрес знімати… Тим більше, що та його принциповість ледь не коштувала йому життя.

Здивоване товариство перезирнулося.
– Да, було таке! – впевнено продовжив Сидоренко. – Мені розповідав Кравченко. Ну, той, що в Соснівці головував, а потім ото злигався із секретарем сільради. Пам’ятаєте?

Кравченка всі пам’ятали, навіть Пантелійович, котрий тоді до сільського господарства мав відношення лише як споживач його продукції – не раз їздив у Соснівку за городиною. Так ось, цей Кравченко, викладаючи в місцевому сільгоспінтситуті, настільки серйозно пройнявся горбачовськими ідеями лібералізації економіки (умів таки Михайло Сергійович говорити переконливо!), що несподівано для всіх, особливо для своїх колег-науковців, попросився очолити приміський колгосп. Хотів продемонструвати, як бригадний підряд, самоокупність та інші новації можуть забезпечити перехід від екстенсивного до інтенсивного методу ведення сільського господарства. Зрозуміла річ, його почин всіляко підтримало партійне керівництво області, про нього писали газети й розповідало радіо. У колгоспі регулярно проходили науково-практичні семінари, сюди чи не щодня навідувалися за досвідом делегації з усіх куточків області. Проте новації Кравченка не забезпечили бажаного ефекту й інтерес до нього та очолюваного ним господарства почав поступово згасати. На якийсь час за вченого голову забули, а він наприкінці вісімдесятих подивував усіх своїм новим почином – кинув колгосп і зник. Та ще й не сам, а з секретарем сільської ради Тюріною, з якою в нього, як тоді з’ясувалося, був роман (дехто жартував: «Утюрився в Тюріну»). Пізніше сільчани як анекдот переповідали вихваляння чоловіка Тюріної про виклики її щонеділі на нічні чергування в обком партії, мовляв, он як далеко пішла, не кожному ж довіряють таку відповідальну справу, а насправді, як потім з’ясувалося, то вона їздила з головою колгоспу до міста, де в того була квартира.

Валерій М'ятович

Далі буде