З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (12)

(Продовження)

Кравченко несподівано вигулькнув аж у Білокам’яній, гарячі голови хотіли його покарати – писали листи в Москву, але часи вже були не ті, й ніхто його там не шукав. Потім з’ясувалося, що влаштувався він у якомусь главку, й у нього навіть намагалися випросити щось для області…
– Ну, давай, бреши, ми послухаємо, – Бевзь був переконаний, що про Скирду, з яким працював пліч-о-пліч багато років, він знав усе. – Це щось уже новеньке…
– За що купив, за те й продав! – парирував Сидоренко. – Тільки я Кравченку вірю, бо навіщо ж було йому на себе наклеп зводити?
– А чого ж тоді ми про це не знали?
– А того й не знали, що Кравченко боявся, аби хтось Мар’яну не доніс… Якось у жнива прихопив він молодицю – ну, ту ж, бля, Тюріну, й подався з нею службовою «Нивою» на Чорноліське озеро. Гарно там, знаєте, а головне – рідко кого зустрінеш, бо далеченько від населених пунктів… Розляглися на березі, випили, туди-сюди, а тут кукурудзяник пролітає. Подивилися йому вслід, та й продовжують собі відпочивати. А через кілька секунд той кукурудзяник летить назад і геть низенько, ось-ось за верхівки дерев зачепиться. «Відчуваю, що тут щось неладне, – розповідав мені Краченко, – треба негайно тікати». Вкинули вони речі в машину, й поки літак пішов на черговий розворот, устигли в ліс ускочити… Виявляється, Мар’ян Митрофанович того дня облітав поля – ви ж пам’ятаєте ту його звичку! – й, коли пролітали над озером, помітив «Ниву». Вирішив, що то хтось із районного начальства чи голів колгоспів влаштував собі відпочинок у гарячу жнивну пору, й наказав пілотам розвернутися, щоб номер на машині розгледіти. З першого разу нічого не вийшло, довелося пілотам ще кілька разів кружляти, а Мар’ян Митрофанович примушував їх усе нижче й нижче опускатися. Якби ото Кравченко не здогадався швидко зникнути, ще не відомо, чим би ті маневри скінчилися.
– Це ти, як завжди, вигадав! – махнув рукою Бевзь. – Мар’яна Митрофановича я знав добре – він би ту справу так не полишив і твого Кравченка викрив би як пити дати.
– До того воно й ішло! – посміхнувся Сидоренко. – Уже перед самим виїздом із лісу наша парочка звернула в гущавину й замаскувалася. Мар’ян Митрофанович був розумною людиною, але й Кравченко ж не дурень! Прикинув: якщо літак стільки кружляв, то буде ще й наземне переслідування, і не помилився, бо невдовзі обкомівська «Волга» – звідти до аеродрому кілометрів із десяток буде – ракетою влетіла в ліс і єдиною дорогою помчала до озера. Наші герої помахали їй ручками вслід, а самі балками та ярами благополучно дісталися додому. Ось чому Мар’ян Митрофанович не розповідав про той випадок – нікого не впіймав.
За балаканиною і чаркою непомітно пролетіло кілька годин. Бевзь подивився на свій годинник – подарунок останнього з’їзду КПРС.
– Гаразд, про баб поговорили, а тепер – про діло, – звернувся до товариства. – Давайте уточнимо, хто що робитиме до травневих свят, та й будемо розбігатися.
Пантелійович і без уточнення знав своє завдання. Доповідь, з якою мав виступити на урочистому засіданні міського клубу ветеранів із нагоди чергового Дня Перемоги, була майже готова, залишалося перевірити дати деяких військових операцій та прізвища командирів армій і з’єднань.
Щоб захистити правду про великий подвиг радянського народу, він тижнів зо три ходив до обласної наукової бібліотеки, перечитував старі підручники й дослідження, мемуари маршалів і генералів, бо сучасні горе-історики, аби догодити новій владі, постаралися знівелювати не тільки заслуги товариша Сталіна, а й мільйонів рядових бійців. Їм, бачите, сьогодні видніше, як треба було воювати, коли й де починати наступ. Добалакалися навіть до того, що нібито з вини Йосипа Віссаріоновича ми зазнали значних утрат на початку війни, що ніякого несподіваного й віроломного нападу Німеччини не було, що всі знали, коли почнеться війна, а ось він, Сталін, знехтував донесеннями розвідників і свідченнями перебіжчиків. Зрадник Суворов, той, що окопався в Лондоні, в цій брехні пішов ще далі, прирівнявши керівника радянської держави до вишкрібка Гітлера, мовляв, обоє рябоє – будували плани щодо захоплення чужих територій, змагалися, хто кого обіграє, й біснуватий фюрер виявився хитрішим, на крок випередивши радянського вождя.
Повірити цим вигадкам може тільки дуже наївна, ідейно незагартована людина, зокрема – і це найстрашніше! – нинішня молодь, кинута державою напризволяще. Воно й не дивно – знищили піонерські й комсомольські організації, звели до примітиву виховну роботу з підростаючим поколінням, а голови ж юних та зелених – найблагодатніший ґрунт для різного роду фальсифікацій і брехні. Навіть син Ігор, котрий, так би мовити, пройшов усі етапи становлення будівника комуністичного суспільства, сформувався ще за старої системи, а нині займається науковою працею, і той скептично відгукується про радянську дійсність та батькове захоплення Сталіним. Коли, буваючи в гостях, переступає поріг Пантелійовичевого кабінету, каже, що ніби потрапляє в тридцяті чи сорокові роки, – і звідки він про них знає? – що йому стає моторошно під пильним поглядом Йосипа Віссаріоновича, і так далі. На великих портретах Сталін і справді виглядає вражаюче, інколи самому Пантелійовичу здається, що якоїсь миті він запитає з кавказьким акцентом: «А что думает товарищ Приходько?». І Пантелійович прикидає, що б він відповів генералісимусу… Трапляється, відривається від писання й удивляється в обличчя цієї незвичайної людини, намагається зрозуміти, звідки такий розум, звідки така геніальність, адже дійсно університетів не кінчав, навіть духовну семінарію змушений був полишити дочасно.
Він не сумнівається: його доповідь сподобається ветеранам, особливо в тій частині, де йтиметься про Сталіна, про його вирішальну роль у розгромі німецького фашизму. Досі не прийнято було говорити про це вголос, так звані демократи
здіймали неймовірний галас, коли на початку дев’яностих в їхній колоні на перше чи дев’яте травня з’являвся портрет знайомої людини у військовому кітелі з ледь примруженими, лагідними очима, а сьогодні вже й самих демократів немає, розсварилися й розбіглися, хто куди – одні подалися до Києва заради задоволення непомірних амбіцій, інші влаштувалися на державну службу, зрозумівши, що одним розвінчуванням минулого ситий не будеш. Словом, склалися найсприятливіші умови, нескористатися якими було б великою помилкою. Врешті-решт, минули часи, коли вони, комуністи, боялися за своє життя, чекали можливих репресій. Тепер це все, здається, позаду – вони ще сила, хоч і не така потужна, як за радянських часів, але за ними правда, а отже, й майбутнє. І справедливішого ладу, ніж комуністичний, який вони захищають, немає, всі про нього мріють, але мовчать, аби не визнавати геніальну передбачливість Маркса, Леніна й Сталіна.
Пантелійович жалкує, що і в їхніх рядах з’являються суворови. Дрозденко – один із них. Критикує їхнє – і своє! – минуле, бо сьогодні це вигідно. Інша справа автор улюблених «Прапороносців» – невже він завжди був таким невдячним, тільки вдало маскувався? Чи, може, повірив вигадкам Хрущова про якийсь там культ особи? Та всім же було ясно, що в такий спосіб хитрий Микита відмежовувався від Сталіна, списував на нього все, що можна було тільки списати, простіше кажучи, рятував свою шкуру, а декому здалося, що він звільняє країну від чогось жахливого, нелюдського... Але якщо й справді весь час Гончар писав одне, а думав інше? Як бути? Не хотілося в це вірити, ой, як не хотілося!
Коли розходилися, Пантелійович напросився Дрозденку в попутники, мовляв, їм по дорозі, бо ще має заглянути в магазин, а насправді – аби випросити на кілька днів «Щоденник». Треба було дещо з’ясувати, відповісти на запитання ху із ху, як каже внук Андрійко. Проте Дрозденку сказав інше: Гончар воював, то, можливо, в його нотатках знайдеться щось цінне для доповіді.
– Ой, не знаю, що там може тебе зацікавити, – багатозначно мовив Дрозденко. – Сталіна, на відміну від тебе, він не любив, це точно.
– Мене не цікавить, любив він, чи не любив Сталіна, він же нашу область звільняв, пройшов із сходу на захід.
Удома він відмовився від вечері, лише випив велику чашку кисляка, який роблять самі: купують у дворі привезене із села молоко й залишають скисати, а через день-другий мають диво-продукт, із яким не зрівняєш нинішні магазинні кефіри – майстерно підроблені суміші із сухого молока, крейди й ще там чогось. Пантелійович уже давно помітив, що кисляк ефективно нейтралізує спиртне, швидко приводить організм у робочий стан. Навіть розсіл, якому жартівники приписують надзвичайні властивості, коли вживається вранці натщесерце, не здатний поправити так ваше здоров’я, як це вдається кислому молоку.
– То ти що – й вечеряти не будеш? – запитала Ольга Никанорівна, помітивши, що чоловік не збирається затримуватися на кухні.
– Не хочеться. Ми з хлопцями трохи посиділи...
– З хлопцями, чи, може?..
– Ой, не починай, а то напросишся, – Пантелійовичу не хотілося сваритися з благовірною. – Я ж тобі казав, що Бевзь призначив нараду.
– І про що ж могли радитися старі пердуни? – Ольга Никанорівна не збиралася відступати.
– Як грубо! – скривився Пантелійорвич. – Ви ж, Ольго Никанорівно, педагог, культурна, можна сказати, людина, інтелігенція…
– З тобою будеш культурною… Навіщо ж я оце смажила картоплю? Тоді їстимеш її вранці, а я лежатиму до обіду.
На тому вони й розійшлися по своїх спальнях.
Пантелійовича жінчина погроза стосовно вчорашньої картоплі на сніданок тільки розсмішила. По-перше, Ольга Никанорівна не може довго сердитися, хоч і намагається якийсь час із ним не розмовляти. А по-друге, він і сам спроможний себе нагодувати. Наприклад, яйця зварить. Йому ця операція вдається навіть краще, ніж Ользі Никанорівні, бо їй байдуже, скільки вони кипітимуть – три чи десять хвилин, а це ж найголовніша умова, її обов’язково треба дотримуватися, якщо хочеш, щоб яйця потім танули в роті, а не текли по руках чи були крутими як мило. Пантелійович просто рахує до трьохсот восьмидесяти й ніколи не прогадує. А ще ж є сальце, і чарочку можна налити…
– Лежи, люба, скільки схочеш, – мовив, – а в мене багато роботи…
І ось уже четвертий день він штудіює «Щоденник» людини, з якою мав честь бути особисто знайомим, провів із нею не один день. Він ніколи не сумнівався в поглядах Олеся Терентійовича, вважав його видатним письменником і щирим комуністом, захисником соціалістичного ладу, й оту його появу на Майдані сприйняв як слабкість перед родинними почуттями. Бо не міг же він не розуміти, що студенти не свідомо допомагають руйнувати країну, яка була оплотом миру і дружби всіх народів, протистояла світовому імперіалізму. Тепер ось з’ясовується, що хочуть використати його, уже мертвого, для знищення залишків набутого кількома поколіннями радянських людей.
Тут варто зазначити, що просто так, задля власного задоволення, останнім часом Пантелійович майже нічого не читає – надто багато має встигнути опрацювати й проаналізувати. Тим більше, що про його Йосипа Віссаріоновича сьогодні пишуть усі, кому не лінь, здебільшого примітивні заробітчани. Пишуть, як мовиться, много та дурного – а чого ж, благодатна тема, вигідний об’єкт: тиран, диктатор, параноїк… Чого тільки не вигадають, не припишуть цій людині.
Дивно, що ще не додумалися звинуватити його в гомосексуалізмі, отоді вже був би повний комплект! Леніна ж он не пощадили, опублікували про нього казна-що. Ніби із Зінов’євим він зустрічався охочіше, ніж із Надією Костянтинівною, і в курені на станції Разлів, куди потім організовувалися екскурсії піонерів і комсомольців, комуністів і безпартійних, представників країн соцтабору, вони зовсім не план Жовтневого повстання розробляли, а надолужували згаяне через недремне око царської охранки.

Валерій М'ятович

Далі буде