З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (13)

(Продовження)

Пантелійович поцікавився, де буде встановлено статую.
– Побачимо. На перших порах сховаєш у своєму гаражі.
Вона не уявляла, який подарунок робила Пантелійовичу! Дрозденко лусне якщо не від заздрощів, то від злості. І не тільки він!
– Тільки ж не відкладай! – наказала насамкінець Баба Соня. – Вранці відразу й займися: зустрінься з тим Хрякіним, познайомся, розпитай, коли почнуть ремонт і так далі. Прояви всі свої здібності, як ти це робиш, умовляючи жінок.
– Софіє Михайлівно! Про яких жінок у моєму віці можна говорити? – вигукнув Пантелійович, потішений почутим.
– Не прибідняйся, дещо й до мене доходить про твої подвиги, але молодець, якщо ще можеш. Бувай!
Клята бабенція! Не може, щоб не вколоти. Схоже, й досі ображається за той випадок у санаторії, що стався давним-давно. Тоді Пантелійович, один із наймолодших секретарів райкомів республіки, симпатичний, підтягнутий, приїхав на відпочинок. Не встиг ще й поселитися, розібрати свої речі, а жіноцтво вже вигадувало підстави для знайомства, будувало відносно нього таємні плани. Його запрошували на танці та в кіно, але мали на увазі, звичайно, інше, й він швидко зрозумів свою місію і старався виконувати її сповна. Атмосфера в санаторії тому сприяла, там думки всіх дивним чином спрямовуються в одному напрямку, й не потрібно витрачати багато зусиль для досягнення визначеної мети. Одне слово, йому було добре, навіть дуже добре, коли в санаторії з’явилася Софія Коростянська, тоді ще завсектором їхнього обкому партії. Вона чомусь вирішила, що на Пантелійовича має якесь право, й відразу ж напросилася в гості. Випили, закусили, поговорили. Пантелійович сподівався, що на тому все й скінчиться, а вона, несподівано обійнявши його за шию, запитала: «Ми чимось з тобою сьогодні займемося?». Пантелійович ледве зі стільця не впав: не було в нього відносно неї жодних планів, бо вже мав подругу, в яку, можна сказати, навіть закохався, – миле, симпатичне створіннячко припало йому до душі, й міняти його на самовпевнену, трохи грубу Коростянську він поки що не бажав. Пригадує, вигадував тоді казна-що, аби тільки справа не дійшла до ліжка. Згадав, зокрема, що він молодший від неї й через те страх як соромиться, хоча вікова різниця була, якщо розібратися, не такою вже й значимою обставиною, бо Пантелійович мав справу й геть зі старушенціями.
Трапилася якось йому в будинку відпочинку Еммочка з Гомеля – на вигляд ще нічого, а коли роздягнулася, в Пантелійовича виникли сумніви стосовно її «тридцяти п’яти років», і він із цікавості заглянув в адміністратурі в її картку (краще б він цього не робив!) й очам своїм не повірив – його Еммочка народилася на цілих одинадцять років раніше від нього! Майже, ровесниця революції й громадянської війни! Розкажи тоді Пантелійович кому-небудь про свій конфуз – не повірили б, а то й ще гірше – взяли б на кпини. Хоча й у такій справі треба враховувати обставини – не завжди ж є з чого вибирати.
Коростянська, треба віддати їй належне, ніколи прямо не натякала Пантелійовичу, як він тоді нею знехтував, стосунки між ними завжди були діловими і водночас достатньо приязними, але ж не була б вона жінкою, якби усе забула… Втім Пантелійович не ображається, навпаки вдячний за сенсаційну новину й за те, що зателефонувала саме йому – нарешті його захоплення Сталіним отримує визнання товаришів, а там, дивись, і вся громадськість належно оцінить зроблене ним задля відновлення історичної справедливості.
Він довго не міг заснути, думки снували одна за одною, деякі були доволі сміливими, наприклад, викрасти статую вночі і все, або ж представитися працівником товариства охорони пам’яток історії та архітектури й конфіскувати її, пославшись на якісь там укази чи закони. Але щоразу, коли вже вимальовувався якийсь план, з’являлися сумніви, й Пантелійович змушений був вишукувати нові варіанти. Єдине, що він знав точно, – починати із зустрічі з Хрякіним, як радить Баба Соня, в жодному разі не можна, й ось чому. Він іде до підприємця, просить віддати чи продати статую Сталіна, той слухає, але… відмовляє. Що тоді робити? А він уже й місце для неї вибрав – поставить у своєму кабінеті навпроти дверей: заходите – і ваш погляд зустрічається з поглядом Йосипа Віссаріоновича. Уявляєте, як це здорово?! Ні, він таки має до ранку скласти реальний план, ось хай тільки годинку-другу подрімає…

Перший сон Пантелійовича

– Ви товариш Приходько? – майор держбезпеки звернувся до Пантелійовича, щойно той отримав перепустку. – Григір Пантелійович?
У горлі Пантелійовича враз пересохло, тож він із трудом спромігся на відповідь:
– Е-е... так, Григір Пантелійович Приходько…
– На вас уже чекають. Прошу!
Майор зробив крок назад, даючи дорогу Пантелійовичу, однак зрушити з місця той не міг – ноги неначе прикипіли до паркету. Це помітив майор.
– Що з вами – вам погано?
– Ні, я не знаю, чому…
– Ви не хвилюйтеся, – майор узяв Пантелійовича під лікоть. – Усе буде добре.
Поки піднімалися сходами і йшли довгими коридорами, Пантелійович поступово приходив до тями, починав усвідомлювати, де він і до кого його оце ведуть. За хвилину-другу він побачить людину, яку вважає найгеніальнішою з геніальних, наймудрішою з мудрих...
Аби переконатися, що це не сон, хотів запитати в супроводжуючого що-небудь, і не наважився – надто строге й незворушне обличчя було в того.
– Прошу сюди, – майор прочинив двері.
У великій кімнаті, опорядженій до половини деревом, було троє: один, із пенсне на носі, щось писав за масивним столом, двоє інших розмовляли біля вікна. Помітивши Пантелійовича, один із тих, що стояли, приземкуватий і трохи повнуватий, пішов йому назустріч, широко розкинувши руки.
– Дорогий Григоре Пантелійовичу! Нарешті! Як ми раді вас тут бачити!
Він обійняв Пантелійовича, а потім довго не випускав руку, запитуючи про самопочуття, про труднощі в дорозі. «Дуже приємна й до біса знайома особа! Хто ж це?», – подумав Пантелійович.
Усміхнений чоловік, ніби прочитавши його думки, представився:
– Андронніков, Іраклій…
– Це ви колись по телевізору того… розповідали?..
– Так. Це я. Йосип Віссаріонович запросив і мене, бо знає, що ви теж гарний оповідач.
Пантелійович нічого не розумів: його вважають гарним оповідачем? За чаркою всі майстри язиками ляпати, і Пантелійович не виняток, але щоб оце аж до Йосипа Віссаріоновича через це потрапити…
– Будьте ласкаві, вашу перепустку, – відірвався від писання чоловік за столом.
Отримавши папірець, він записав прізвище гостя в журнал, зазначив годину і навіть хвилину. «Контроль – будь здоров!» – подумав Пантелійович. Він уже десь читав, що в такий спосіб фіксували всіх, хто заходив до кабінету Сталіна, навіть якщо вони бували там по кілька разів на день. Отже, все, що нині відбувається – таки не вигадка і не сон!
Андронніков поглянув на стінний годинник і
показав на двері:
– Нам уже час. Прошу, Григоре Пантелійовичу.
Від хвилювання його ноги знову стали ніби ватяними. Але тільки на якусь мить, бо присутність відомого на весь Союз інтелектуала допомогла швидко оволодіти собою, і він подякував долі за те, що послала йому цього чоловіка.
Кабінет Йосипа Віссаріоновича був точнісінько таким, яким Пантелійович запам‘ятав його по кінофільмах, – просторий, темнуватий, із меблів – письмовий стіл та стіл для засідань, стільці, на письмовому столі лампа і чорний телефон.
А ще Пантелійович уловив запах тютюнового диму – напрочуд приємний і рідний.
Самого господаря в кабінеті не було, й Андронніков підвів Пантелійовича до невеличкого столика, де на таці виблискували два великі, дивовижної краси мечі. Один із них був позолочений.
– Подарунок Йосипу Віссаріоновичу від європейських народів за визволення їх від німецького рабства, – пояснив Андронніков і взяв позолочений меч. – Міцний і порівняно легкий, аж спробуйте!
Меч і справді виявився залегким, не зважаючи на чималі його розміри.
– Ну то що – будемо битися? – несподівано пролунало за спинами.
Пантелійович ледь не випустив меча з рук. Попри страх, що сковував усе тіло, він озирнувся й уперше в житті побачив живого Сталіна.
– Здрастуйте, товаришу Сталін! – привітався першим.
– Оце правильно! – Сталін ствердно махнув рукою, в якій тримав люльку. – Замість відповіді на запитання треба просто привітатися. Ти згоден, Іраклію?
Не дочекавшись відповіді, Сталін продовжив:
– Ні, ми битися не будемо. Ми будемо випивати й розмовляти. – Він потис руку Пантелійовичу. – Розмовлятимемо про Україну. Кажуть, зараз там багато моїх ворогів, а я ж український народ любив, як російський. Можливо, навіть трохи більше… Втім, запрошую до їдальні – там і продовжимо нашу бесіду.
Гігантом Сталін і справді не був. Це Пантелійович відзначив, ідучи слідом за вождем. Що ж до іншого, то все відповідало образу, який давно вималювався в уяві, – трохи колючі, з хитринкою очі, тепла усмішка, люлька в правій руці і хода – пругка, майже нечутна...
Коли опинилися в їдальні, Пантелійович із здивуванням відзначив, що Іраклій Андронніков дорогою кудись зник, залишивши його наодинці зі Сталіним.
– Бачу, ви здивовані, що з нами немає Іраклія? – усміхнувся Сталін. – Він зараз нам не потрібен. Хай поки що своєю справою займається, потім покличемо. Прошу, сідайте.
Сам він сів навпроти Пантелійовича, запнувся білою накрохмаленою серветкою, й тут же з-за його спини з’явилася симпатична чорнява молодиця. Дивно, але Пантелійович аж тільки тепер її помітив. Обличчя видалося йому знайомим.
– Йосипе Віссаріоновичу, вам насипати супу? – жінка нахилилася до Сталіна.
– Ні, Валюшо, ми самі впораємося. У нас сьогодні буде самообслуговування, так що ти вільна.
«Істоміна! – здогадався Пантелійович. – Працівниця обслуги, дорога Йосипу Вісcаріоновичу людина».
Вона так само нечутно вийшла, як і з’явилася, навіть двері зачинилися без найменшого звуку. А Сталін, як і належить господарю, відразу взяв ініціативу в свої руки. Він відкрив супницю, зачерпнув ополоником паруючого супу й втягнув на повні груди аромат, що розносився парою.
– Мій улюблений, рекомендую, – він насипав у тарілку повний ополоник однорідної маси, потім покришив туди ж дві скибки білого хліба, перемішав усе й накрив іншою тарілкою. – Хай настоюється, а ми тим часом вип’ємо… З чого почнемо, Григоре Пантелійовичу?
– Товаришу Сталін, я питиму все!
– Так уже й усе? – Сталін примружив очі. – А якщо я наллю чогось гидкого, га? Так могли б відповісти мої генерали й маршали, а ви ж мій найдорожчий гість і, можливо, найвірніший товариш…
– Я хотів сказати, – розгублено взявся уточнювати Пантелійович, – що питиму те, що питимете й ви, товаришу Сталін.
– Тобто за компанію? Як там кажуть: за компанію й жид повісився? Це мені вже подобається – у вас добре розвинене почуття солідарності, яке завжди і всюди цінувалося… І що ж ми питимемо сьогодні? Питимемо атенське зелене, – Сталін узяв до рук одну з темних, без етикеток пляшок, що стояли посеред столу. – Чули про таке? Ні? Грузинське домашнє, в магазинах його не продають. Хороше вино... Але почнемо ми все-таки не з нього, а з коньяку. Теж грузинського. Він добре розганяє кров, і дві чарки будуть у самий раз.
Він наповнив чарки золотисто-коричневою рідиною з кришталевого високого графина. За якусь мить незвичайний аромат дійшов до Пантелійовича.

Валерій М'ятович
Далі буде