З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (14)

(Продовження)

– І за що ми вип‘ємо? – підняв чарку Сталін. – Великої радянської держави вже немає, нашу партію захопили пристосуванці і зрадники. Нам залишається випити за себе – ви зі мною згідні?
Пантелійович підхопився з місця:
– Так, товаришу Сталін!
– Ви сідайте. Ми люди скромні, за себе стоячи не питимемо.
Вони цокнулися й випили до дна. Сталін завмер, ніби до чогось дослухаючись. Потім мовив:
– Молодці земляки, не розучилися хороший коньяк робити.
Пантелійовичу коньяк теж сподобався, навіть більше того – чогось приємнішого з алкогольних напоїв йому ще не доводилося пити.
– Ну, а тепер скуштуємо суп, – Сталін розкрив тарілку, перемішав, що в ній було, й зачерпнув ложкою. Скуштував. – Такий же, як завжди.
Він поклав ложку й задоволено подивився на Пантелійовича. Той одразу зрозумів: розмова затягнеться. Це, звичайно, тішило, бо коли ще випаде можливість говорити із самим Йосипом Віссаріоновичем? Єдине, що його зараз хвилювало – чи повірять йому вдома? Він має якось підтвердити цю історичну подію, аби той же Дрозденко більше над ним не глузував. Можливо, по закінченні розмови він попросить у товариша Сталіна автограф?
– Скажіть, Григоре Пантелійовичу, – Сталін перервав його думки, – а як же все-таки до мене ставляться українці – сильно сварять?
Запитання було з тих, на які Пантелійович волів би не відповідати, щоб не образити дорогу йому людину. Але мусив.
– Не всі сварять, товаришу Сталін. Є, звичайно, окремі…
– Як там кажуть – у сім’ї не без виродка? І багато таких виродків?
– Та-а-а… – Пантелійович на мить замислився.
– А ви кажіть, як є, – Сталін запалив трубку і ще більше став схожим на того Сталіна, якого уявляв Пантелійович. – Я для того вас і запросив, щоб почути правду, так би мовити, з перших уст. Як мене поінформували, в Україні ви єдиний, хто так активно й послідовно захищає мою скромну персону від нападів новоспечених ревізіоністів та опортуністів.
– Вас підтримують майже всі комуністи!
– А некомуністи? Сварять? Що їм не подобається? – Сталін випустив кілька хмарок диму: – Я чому про це запитую? Україна – особлива територія, їй дісталося найбільше – колективізація, індустріалізація, війна. Мільйонами життів за все заплатила. Жоден народ так не постраждав.
Пантелійович, котрий досі почувався не дуже впевнено, після цих слів Сталіна ще більше розгубився. Він поки що не міг зрозуміти, до чого той схиляє. Навіть подумалося, чи не шкодує товариш Сталін, що так тоді все склалося? Чи не має наміру вибачатися? Але ж він ніколи не помилявся, то чому ж повинен вибачатися?!
– На якийсь час про вас забули, а оце згадали про голод тридцять другого-тридцять третього років, і знову ваше ім‘я не сходить з газетних сторінок.
– І чого вони домагаються?
– Вважають вас винним у загибелі мільйонів людей. А оце навіть кримінальну справу порушили.
– Проти мене? – чомусь зрадів Сталін. – Ну-ну, це вже дуже цікаво!
– Свідків познаходили, архіви перелопатили...
– І якого ж висновку дійшли?
– Кажуть, що нібито людей навмисне виморили...
– І правильно кажуть! – несподівано радо підхопив Сталін, остаточно заплутуючи співбесідника. – Хліба ми тоді мали вдосталь, навіть за кордон продавали. А голод, або як сьогодні його називають, голодомор ми дійсно організували. Ви здивовані? Радянська пропаганда переконувала вас, що тоді нібито був неврожай, який і призвів до масового вимирання селян, так? Але ж це робилося навмисне, в першу чергу для дезінформації закордонних ворогів. Щоб вони повірили й дали нам перепочинок для проведення індустріалізації країни. Як показав подальший розвиток подій, наш розрахунок був правильний. – Сталін знову наповнив чарки коньяком. – Пропоную випити ще по одній, щоб наші язики були вільнішими, справа тільки за тостом – нам потрібен гарний тост. За кого сьогодні піднімають чарки наші українські товариші? Чи, може, вони уже не п’ють?
– П’ють, товаришу Сталін. Навіть більше, ніж за вашого керівництва.
– Бюджет наповнюють?
– Якби ж то! – не стримався, щоб не поскаржитися, Пантелійович. – Держава відмовилася від монополії на горілку і всі заводи передала в приватні руки…
Сталін скрушно похитав головою.
– Хіба можна було вигадати більшу дурницю? В часи непу деякі наші товариші теж радили нам піти цим шляхом, мовляв, не пристойно пролетарській державі сумнівним виробництвом займатися. Довелося переконувати їх у помилковості такої позиції, і, як з‘ясувалося згодом, ми знову були праві: алкогольна монополія приносила нам колосальні грошові ресурси, яких постійно бракувало для будівництва соціалізму. У вас же, виявляється, приватні інтереси переважають державні, а це неминуче призведе до повторення тисяча дев’ятсот сімнадцятого року.
Сталін замріяно похитав головою. На якусь мить у їдальні запанувала тиша, а Пантелійович, котрий відчув, що п’яніє, навіть не наважувався сьорбнути суп.
– Так за що ж усе-таки п’ють українські комуністи? – повторив запитання Сталін, хитро мружачи очі.
Відповісти на це запитання Пантелійовичу було і просто, і складно. Просто, бо не пригадує, щоб ото в будь-якій компанії пили тихо, без жодного слова. Навіть на поминках, перед тим, як вихилити чарку, виголошують за кого й для чого вони це роблять. А складно, бо не пригадує, щоб у комуністів останнім часом були якісь особливі тости.
– Наші товариші не відриваються від свого народу, – знайшовся він.
– Ви хочете сказати, що вони п’ють за те, за що п’є й увесь народ? І за що ж він п’є? – не відставав Сталін.
– За велику Перемогу, за друзів, за жінок...
– А за рідну неньку-Україну, суверенну й незалежну?
Пантелійович, як і всі справжні комуністи, ніколи не був поборником самостійності України, тяжко пережив розпад СРСР, найбільшої й найміцнішої в світі країни.
– За Україну п’ють націоналісти, а ми – за союз братніх народів – російського, українського й білоруського! – відповів бадьоро.
Проте Сталін його слова сприйняв без особливого ентузіазму.
– Дивно, – мовив він, – ви, комуністи, ще сподіваєтеся повторити все з початку? А уявляєте, через що доведеться пройти? Яких жертв це потребуватиме? Не уявляєте, я в цьому переконаний… Мріяти, що знову вдасться зібрати до купи колишні народи, можуть тільки дуже наївні люди. Я б навіть сказав, недалекі люди.
Пантелійович відчув, що червоніє, ніби персонально був винний у тому, що їхня партія поставила перед собою завдання, яке ніколи не буде виконано. Сталіна він слухав із відкритим ротом, а той продовжував говорити шокуючі речі.
– Я переконаний, що комуністи мають очолити націоналістичний рух. Так-так, дорогий Григоре Пантелійовичу, вам не почулося, а я не помилився – очолити саме цей рух. Він дуже перспективний, його лозунги, як жодні інші, близькі і зрозумілі простим людям, і було б непоправною помилкою цим не скористатися. Якщо не перехопите у націоналістів ініціативу, не озброєтеся їхніми лозунгами, владу вам уже ніколи не повернути. Скажу більше, – Сталін нахилився до Пантелійовича, аби повідомити щось надзвичайно важливе, і те важливе дійсно прозвучало: – вашій партії залишилося існувати кілька років.
– Товаришу Сталін! – Пантелійович наважився перебити вождя. – До нас вступає молодь.
– І багато її?
– Ні, але… вона твердо вірить у наші ідеали, на неї можна покластися…
– Вас не стане – і молодь того ж дня розбіжиться, – усміхнувся Сталін. – Як розбіглися італійські, французькі й американські комуністи після зникнення великої радянської держави. Ви щось чули про них останнім часом? Не чули, і не дивно… Комуністична партія має бути живим організмом, швидко пристосовуватися до нових умов і обов’язково вичавлювати із себе догматизм. Тільки тоді в неї буде майбутнє.
Від цих слів у Пантелійовича перехопило подих: великий і мудрий Сталін підтвердив «крамольну» думку, яка не раз висловлювалася в їхньому колі! Вони теж вважають, що партію потрібно було реально реформувати, а не тільки займатися тим, що вбивати щодня людям у голови, ніби їм бракує демократії, ніби та демократія може одягти й нагодувати, вивчити й вилікувати. Горбачов, треба віддати йому належне, першим зрозумівши необхідність змін, затіяв «перестройку», але ж сам її й заговорив-забалакав. Геть точнісінько як у Гоголя: я тебе породив, я тебе й уб’ю. Пантелійович не забув, як дорослий люд не відривався від екранів телевізорів, коли там з’являвся Михайло Сергійович, жадібно ловив кожне його слово, дехто навіть пускав сльозу – так подобалися промови молодого й енергійного генсека, але через якийсь рік-другий його вже називали балакуном, а під кінець возсідання на найвищому посту проклинали як найзаклятішого свого ворога, бо від тієї локшини, що її роками чіпляв на вуха народу Горбачов, жити краще не стало. Зникла стабільність, то в одній, то в іншій частині країни вибухали конфлікти і війни, одна за одною ставалися катастрофи, – згадаймо, чого варта тільки аварія на Чорнобильській атомній електростанції! – і як апофеоз усього цього негативу – розпад Союзу.
– Так ми що – не почуємо сьогодні тосту від українських комуністів? – перервав тяжкі роздуми Пантелійовича Сталін. Схоже, він міг говорити про що завгодно, але ніколи не втрачав канви розмови.
А Пантелійович, котрий уже й забув, що має виголосити тост, і відповідно виявився негодним сказати щось оригінальне, а головне миле серцю Сталіна, шукав у пам’яті якусь родзинку й, не знайшовши її, сказав, що українські комуністи з великим задоволенням підняли б чарки за здоров‘я дорогого Йосипа Віссаріоновича, аби той ще довго вказував їм шлях до світлого майбутнього. Проте Сталіну така пропозиція не сподобалася.
– Не треба пити за моє здоров‘я! Не допоможе. Давайте краще вип’ємо за Україну, яка подарувала світу геніального Тараса Шевченка, не менш геніальних Івана Франка, Лесю Українку і багато-багато інших своїх славних синів і дочок. Я не хочу ображати великий російський народ, але його культуру і науку у всі часи серйозно підживлювали вихідці з України. Не завжди зі своєї волі, звичайно, часто з примусу і з вини обставин, що складалися, але факт залишається фактом. Думаю, що колись і самі росіяни це визнають… Ну, то як там у вас націоналісти кажуть: «Слава Україні»?
– Героям слава! – вирвалося в Пантелійовича, й страх охопив його з ніг до голови – треба ж таке ляпнути, та ще й у присутності товариша Сталіна! Він відчув, що червоніє, ось-ось почнуть труситися руки, і він не зможе навіть утримати чарку. Але вкотре його здивував Сталін: – Славно звучить! Молодці українці!
Він випив чарку до дна й почав закушувати супом. Пантелійович зробив те ж, і дуже добре, що не роздумував, бо Йосип Віссаріонович невдовзі відклав ложку, аби продовжити цю архіцікаву для Пантелійовича розмову.

Валерій М'ятович

Далі буде