З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (15)

(Продовження)

– Відчуваю, ви не хочете мене розчаровувати, – мовив він (Сталін), знову розкурюючи люльку. – Але ми й зібралися тут, щоб розставити крапки над «і» в деяких спірних питаннях… Ви сказали, що мене звинувачують в організації голодомору тридцятих років. Не заперечую – ми свідомо позбавили тоді українське селянство засобів до існування. Щоб не було занадто самостійним і не подавало дурного прикладу міському населенню. В умовах міжнародної ізоляції, коли проти нас об’єдналися всі імперіалістичні сили, це було єдино правильним рішенням. Ми не могли допустити існування внутрішнього ворога. І ще. Не зламавши заможне українське селянство, ми не змогли б прискореними темпами проводити індустріалізацію країни, без якої навряд чи проіснували б ще з десяток років. Ось чому ми так діяли. Вийшло, можливо, грубо, не по-людськи, зате ефективно: ми швидко стали індустріальною державою, а багатонаціональний народ зажив як одна дружна сім‘я, чого й не врахувала гітлерівська Німеччина. Вона була переконана: якщо змогла поставити на коліна більш розвинену Європу, то з Росією, де ще нерідко користувалися сохою, впорається без особливих труднощів, і помилилася. Ось така правда… Заради справедливості, треба сказати, що ми нічого нового не вигадували – ми лише виконували заповіт нашого вчителя Володимира Ілліча Леніна, котрий вважав куркулів скаженими ворогами Радянської влади. А з ворогами як чинять? 

– Знищують! – поспішив продемонструвати свою обізнаність Пантелійович.
– Правильно. Ми так і зробили. Немає людини – немає проблеми. – Сталін почав наливати в бокали вино. – Уже час випити нам і грузинського домашнього. Воно на смак ніби й просте, але завжди п’янить як чисте гірське повітря, зігріває як південне сонце і збуджує як поцілунок юної горянки. – Він на хвилину замислився, тримаючи в руці бокал. – Буде правильно, якщо ми вип’ємо тепер за простих селян, не важливо якої національності. Все життя вони із завидною наполегливістю засівають свою гірку ниву і не завжди можуть розраховувати на врожай.

Пантелійович, більше звиклий до горілки й самогонки, яку, дякуючи Горбачову та його пришилепкуватому однодумцю, затятому борцю з виноградниками Єгору Кузьмичу, навчився гнати в умовах міської квартири, осушив бокал до дна. Сталін поцікавився, чи сподобалося йому вино.

– Чудове вино, товаришу Сталін! – щиро зізнався Патнелійович.

Вино справді заслуговувало найвищої похвали – пилося легко, приємно, Пантелійович аж пожалкував, що раніше не вважав вино чоловічим напоєм.

– Як ви гадаєте, – Сталін підняв бокал із вином, – скільки може випити його одним духом людина, наприклад, вашої комплекції?
Пантелійович на якусь мить замислився: якби його запитували про горілку, то він ще міг би щось сказати. Колись удвох із заступником голови облвиконкому, двометровим Іваном Корнійовичем, царство йому небесне, випили майже по півтора літра казьонки. Перед тим військові почастували на полігоні їх кашею і ста грамами «наркомівських» із нагоди прийняття частиною присяги на вірність Україні. Було те пізньої осені, вони добряче промерзли, й Пантелійович запросив Івана Корнійовича, з яким у нього склалися товариські стосунки, додому. Горілка обом пилася як вода, ніхто не відмовлявся, не виливав під стіл, як роблять деякі розумники. Після четвертої пляшки Пантелійович почувався п’яним у дим, чого не можна було сказати про гостя. Він вихиляв чарку за чаркою, і язик його зовсім не заплітався, неначе вони й справді пили не сорокаградусну, а звичайну воду. Коли на столі з’явилася шоста пляшка, Іван Корнійович нарешті запротестував, мовляв, треба й міру знати. Пантелійовича тоді ледве відкачала Ольга Никанорівна, а Корнійовичу хоч би що – наступного дня, як завжди, о сьомій уже був на роботі...
– Не знаю, товаришу Сталін, – щиро зізнався Пантелійович.

– А я знаю, – посміхаючись мовив господар. – Літрів десять. Один наш полковник, якого ми посилали по вино до грузинських селян, не врахував, що воно не повинне бовтатися, інакше втратить прозорість, а відповідно й смак. І ми його примусили пити ті помиї. Подужав відро, потім попросив пристрелити його, але таке прохання ми, звичайно ж, не задовольнили, і правильно зробили – наступного разу полковник пригощав нас уже справжнім грузинським вином. Чистим як сльоза! Я навіть поцікавився, як це йому вдалося, а він мені: «Тепер ми всю дорогу тримаємо бочки на колінах». Уявляєте: в літаку сидять полковники й тримають на колінах бочки, щоб не зіпсувалося вино для товариша Сталіна.

Він тихо засміявся, а за ним і Пантелійович дозволив собі розслабитися, бо картина з полковником уявлялася до біса кумедною. Потім вони взялися за м’ясо, що вивершувалося на великих тарелях. Сталін поклав собі чимале бараняче стегенце, відрізав тоненькі шматочки й повільно жував. Пантелійович налягав на шашлики – йому не хотілося сп’яніти раніше, ніж він почує відповіді товариша Сталіна на запитання, що не давали спокою не тільки йому.

Отже, щодо голоду-голодомору, то йому тепер усе зрозуміло – жодної посухи, неврожаю не було. Просто так склалися обставини. Кажуть, багато людей загинуло ні за що, але хто візьме на себе сміливість стверджувати, що їх загинуло б менше, якби в країні нічого не мінялося, промисловість не розвивалася прискореними темпами? Йосип Віссаріонович тому й вважається геніальним, що, на відміну від інших, зміг усе передбачити, прорахувати, визначити стратегічні завдання й добитися їх виконання. А саме цього й не хочуть визнавати сьогоднішні його опоненти, вигадуючи натомість найабсурдніші звинувачення. Наприклад, ось таке: розкуркуленням і голодомором радянське керівництво вбивало мрії українців про свою державу. До чого добалакалися! Пантелійович у жодній серйозній книзі не знаходив бодай натяку на те, що в кінці двадцятих, чи на початку тридцятих в Україні хтось дуже хотів самостійності й боровся за неї. Відразу по революції щось таке було, потім нібито ще в шістдесяті лук’яненки і чорноволи підхопили цю ідею, але ніколи радянські колгоспники не мріяли про відокремлення від Радянського Союзу. Пантелійович це знає точно. Він виріс у селі й ніколи не чув, щоб хтось із дорослих хоч словом колись прохопився про незалежність України. Пізніше, коли працював на різних керівних посадах у районі й області, теж не стикався з підривною діяльністю сепаратистів-націоналістів. Навіть наклепник Т., котрий розсилав у різні інстанції листи з критикою партійних і радянських органів, не торкався цього питання. Між іншим, через нього Пантелійовича ледь не звільнили з посади секретаря райкому «за недоліки у виховній роботі», та, слава Богу, Т. визнали психічно хворим. Замовив за Пантелійовича слово й Бабій, стосунки з яким переросли в дружбу двох близьких по духу людей.

Автором анонімок, що багато років не давали спокою партійним органам і Комітету держбезпеки, виявився обхідник вагонів єдиної на території їхнього району залізничної станції. Він вдало маскувався під чесного й порядного працівника, не зловживав алкоголем, не порушував трудової дисципліни, а головне ніколи відкрито не висловлював невдоволення радянською дійсністю. Свою жовчну ненависть виливав друкованими літерами на аркушах із звичайного учнівського зошита, що врешті-решт і зіграло з ним злий жарт, бо пильна вчителька, яка інформувала, куди слід про атмосферу й настрої в педагогічному колективі школи, випадково помітила в зошиті синка обхідника відтиски друкованих літерів. При більш уважному огляді того «клинопису» повз її увагу не пройшли дивні як для школяра початкових класів словосполучення про «пристосуванців і кар’єристів, котрі засіли в партійних органах», про відсутність у Радянському Союзі справжньої демократії й свободи слова. На вміло поставлене запитання щодо авторства хлопчик щиро зізнався, що батько часто просить у нього аркуші й щось пише, коли вони з мамою вже сплять.
Як же всі здивувалися, коли звірили ті відтиски із анонімками! По-перше, ворогом влади виявився непримітний працівник, який, здавалося, був задоволений життям, ніколи ні на що не скаржився, та й начальство його не ображало й не обділяло. А по-друге, нікому і в голову не прийшло шукати його серед залізничників, а мусили б, адже листи відправлялися через поштові відділення, що обслуговували залізничні станції. Користуючись службовим становищем, Т. їздив залізницею і вкидав свої анонімки на різних станціях, аби не викликати підозри.

Пателійович пам’ятає, як він радо рапортував в обком про викриття наклепника, а там, на горі, вирішили звинуватити його самого – завели персональну справу, а Семен Іванович Кіндрат (Пантелійович і досі не може йому цього вибачити), котрий змінив їхнього першого, роздмухав її до небес, і якби не Анатолій Анатолійович, то партійна кар’єра Пантелійовича на тому й скінчилася б, а тоді ж його мали забрати до обкому партії – уже пройшов співбесіду і в Києві, і в Москві.

Ясна річ, обіцяна посада завідуючого відділом пропаганди й агітації йому вже не світила, та згодом він не дуже й жалкував, що довелося очолити облліт, простіше – цензуру, бо залежав більше від Києва, ніж від місцевих вождів і вождих, а отже був сам собі господарем, вільним козаком. Задавнений незвично сильний потяг до жінок у великому місті ніби отримав супердопінг, і рахунок узятих фортець, тобто підкорених жінок, невпинно множився. Пантелійович аж боявся хвалитися вголос, як добре складалося його життя, – всім був задоволений, і якби не прикрі події дев’яносто першого, можливо, й досі ходив би в начальстві і не сушив би голову, де і з ким йому розважитися… Але про що оце він зараз думає?! Товариш Сталін запросив його для серйозної розмови, виявивши йому неабияку честь, а він відволікається, витрачає дорогоцінні хвилини на нікому не потрібні спогади?!

– А які гріхи ще мені приписують? – запитав господар, витираючи серветкою вуса. – Мені здається, що багатьом досі не зрозуміло, навіщо потрібно було проводити чистки апарату. Чи, можливо, я помиляюся, Григоре Пантелійовичу?
Звичайно, Сталін не помилявся. Великий терор, як називають нинішні знавці історії, постійно викликає в суспільстві гарячі дискусії. Особливо багато списів зламано навколо питання щодо причин його виникнення. Дєрмократи, які однозначно засуджують тодішню політику, переконані, що репресії були породженням «тоталітарного режиму», де людина – всього лиш гвинтик, тобто ніщо. Інші розумники вважають їх наслідком серйозних відхилень у психіці товариша Сталіна, мовляв, параноя, що постійно прогресувала, змушувала його бачити в кожному співвітчизникові свого запеклого й підлого ворога. Сам Пантелійович не сумнівається, що вдаватися до репресій змушували тогочасні обставини. Не всіх, наприклад, тішили успіхи в будівництві соціалізму, дехто спав і бачив, як усе руйнується й летить шкереберть, як повертаються старі порядки, а з ними – фабрики й заводи, маєтки й палаци колишнім власникам. Справжні шкідники та шпигуни – теж не вигадка, і не має значення, скільки їх було – тисячі чи всього якийсь десяток, завоювання народу потрібно було захищати, й не важливо, якою ціною. У Пантелійовича щодо цього немає сьогодні жодного сумніву. Так і сказав.

Сталін його не перебивав, слухав уважно, а коли Пантелійович замовк, якусь мить мовчав і сам, збираючись, схоже, з думками.
– Ви правильно розумієте нашу історію, – він підвівся з-за столу й почав ходити туди-сюди, притискуючи ліву руку до тулуба. – Мені тільки залишається зробити деякі доповнення й уточнення.

Валерій М'ятович
Далі буде