З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (16)

(Продовження)

Комплімент товариша Сталіна неабияк розчулив Пантелійовича й він налаштувався слухати – хотів бути максимально уважним, не проґавити жодної думки, жодного важливого слова. Хміль, що був ударив у голову, невідомо куди й подівся, неначе вони із Йосипом Віссаріоновичем нічого й не пили ще кілька хвилин тому. Взагалі, Пантелійович умів за будь-якої ситуації концентруватися на головному, збиратися з думками у вирішальний момент. Давня звичка, можна сказати, стиль його життя. І що найголовніше, з роками нічого не міняється, от тільки душа все гостріше реагує на несправедливість, брехню й підлість. Інколи Пантелійовичу нестерпно хочется заїхати комусь у пику за свинство й невігластво, нахабність і зазнайство, стримують тільки його вихованість і цілком мирний характер, неконфліктність і, що може видатися дивним, бажання отримувати останнім часом від життя лише позитивні емоції. То тільки обмежені люди борються з усім тим негативом, не розуміючи, що шкодять здоров’ю, даремно спалюють своє життя... 

Отже, він уважно слухає, він – одна увага.

– Кажуть, – Сталін укотре запалив люльку, що було погасла, – влади і слави без крові не буває. Але це не про нас. Ми не хотіли чиєїсь крові. А чистки апарату нам були потрібні як повітря. Вони швидко оздоровляли державний організм, підтримували його в гарному робочому стані, адже не складно уявити, до чого б довела країну радянська бюрократія, недостатньо грамотна, безпринципна й жадібна. Вона як іржа підкоряла собі все нові й нові території, проникала у найдрібніші щілини й закапелки, висмоктувала з усього живого останні соки. Ось тому ми й змушені були вдаватися до рішучих дій: ми рятували від безславного кінця і державу, і ту ж бюрократію. Сьогодні це чомусь називають репресіями...

Сталін говорив, а Пантелійовича охоплювало відчуття справжнього щастя. Таке з ним траплялося тільки тоді, коли заволодівав молодою, скромною і водночас неймовірно симпатичною жінкою. Особливо коли вона якийсь час була для нього недоступною й недосяжною, була уособленням краси і жіночності. Ось і Йосип Віссаріонович робив його щасливим, відкриваючи правду про минуле, при згадуванні про яке в Пантелійовича завжди завмирає серце. То були справді героїчні й незвичайні часи: всеохоплюючий ентузіазм, прагнення звершити подвиг в ім‘я Батьківщини… Пантелійович жалкує, що нічого з того вже не повернути, що воно існує лише в пам‘яті, і йому по-щирому шкода нинішньої молоді, яка про Радянський Союз дізнаватиметься лише з підручників історії, та й то не в кращому сенсі. Він щороку намагається брати внука Андрійка із собою на першотравневу та листопадову демонстрації, витримує заради цього кількаденні бої зі своїми домашніми, а воно, жовтороте, кривиться, впирається немов рак, бо йому, бачите, нудно із стариками і з нього кепкують товариші. Але хай, колись зрозуміє, від чого відмовлявся… 

Пантелійович почувався неймовірно щасливим у ці хвилини, бо товариш Сталін торкався саме того, що для багатьох було незрозумілим, породжувало дискусії й викликало несприйняття. Складалося навіть враження, що він читає його думки.
– Ви хочете запитати мене, чому під чистки потрапили й рядові наші громадяни?
– Це справді цікавить наших товаришів...
– Гаразд. Питання хоч і серйозне, відповідь на нього буде простою, – Йосип Віссаріонович знову на якусь мить замислився.
Відверто кажучи, це питання цікавило в першу чергу самого Пантелійовича, бо, не сумніваючись у необхідності жорстких заходів, що їх треба було застосовувати заради побудови нового суспільства, він завжди, коли його просили пояснити, чому ворогів народу було так багато серед робітників і колгоспників, молов хто зна й що, відбувався загальними фразами. На цьому ґрунті днями він учергове посварився із Дрозденком, для якого Сталін – як червона ганчірка для бика: відразу вибухає,
нервує, слиною на всі боки бризкає. Щойно Пантелійович обмовився про неординарні здібності Йосипа Віссаріоновича, той аж підскочив.

– Ти справді вважаєш його геніальним? – визвірився.
– І не тільки я вважаю його таким, – знайшовся Пантелійович. – Мільйони вважають.
– Так він же стільки невин-них людей життя позбавив!
– Дійсно невинних? – поспішив уточнити Пантелійович.
І тут Дрозденко, гадюка підколодна, порушуючи будь-які етичні й товариські норми, перейшов на особисте. Він нагадав, що десь у сталінських таборах загубився слід Пантелійовичевого діда, колгоспного столяра.
– Ти його теж вважаєш ворогом народу? – запитав, зловтішно посміхаючись.
– Коли його забрали, мені виповнилося всього
три місяці…
Дрозденко, відчувши, що влучив у вразливе місце, не хотів уже відпускати свою жертву. Жадав її смерті
негайної й остаточної.
– Я тебе не розумію! – кричав, заглядаючи в очі Пантелійовича. – Твого діда реабілітували, визнали невинним, а ти що – сумніваєшся в його невинності? Ну, кажи: сумніваєшся?

Пантелійович не сумнівався. При Горбачові, коли процес реабілітації набрав нових обертів і цікавитися долею рідних не було вже небезпечно, він нарешті відважився дізнатися правду про діда Антона, якого дружина, Пантелійовичева баба Дуся, згадувала мало не щодня так, неначе її Антон і досі був живий. «Ой, не похвалить мене Антоша, якщо я сьогодні не побілую хату», – казала. Або: «А мій Антоша – майстер на всі руки: за що не візьметься – усьому лад дасть». Помираючи в районній лікарні, вона, дев‘яностодворічна, думала про свого чоловіка, просила в нього пробачення за те, що не вбереглася, кинула господарство й тепер ось змушена вилежуватися та пити гіркі піґулки.

Малий Григір, слухаючи в дитинстві бабцю, вважав, що якщо й існує в світі Бог, якого поважали в їхній хаті, то він обов‘язково мав бути схожим на його діда Антона – неймовірно доброго й роботящого. Пізніше, долаючи службові сходинки, він свідомо ні з ким не ділився долею діда Антона, бо попри те, що «син за батька не відповідає», у високих партійних кабінетах думали інакше, й інформацію про рідних того чи іншого працівника накопичували, аби постійно тримати його на гачку, мовляв, дивись, ми про тебе знаємо все. Не випадково ж, заповнюючи анкету, усі радянські люди відповідали на запитання, де перебували під час війни не тільки вони, а й їхні батьки. І то була не проста формальність – наведені відомості перевіряли, за навмисне перекручення і неточності карали.

Пантелійович пам‘ятає такого собі Д., кар‘єриста, якого ще треба було пошукати. Зі студентської лави він перескочив відразу в обком комсомолу, розгорнув там бурхливу діяльність, і його просували все вище й вище, не здогадуючись, що тим самим наближають до печального кінця. При черговому підвищенні (мали обрати секретарем обкому), як і належить, пильні органи перевіряли всі деталі біографії й встановили, що Д. дезінформував партію стосовно батька, котрий ніколи з гітлерівцями не воював, швидше їм допомагав, бо був вивезений, хай і примусово, на роботу до німецького фатерлянду. Замість високої посади, про яку мріяли тоді радянські хлопці й дівчата, Д. опинився на заводі з виготовлення сільгоспреманенту, очолював там другорядну дільницю. Пантелійович, уже працюючи в обласному центрі, якось зустрів його на вулиці і ледве впізнав колись енергійного й веселого чоловіка. Д., уже чорний з лиця, ще бадьорився, казав, що на заводі йому добре, навіть платять більше, ніж у комсомолі платили б, але Пантелійович розумів, що те говорилося для самозаспокоєння. Д. все більше й більше зловживав спиртним, його звільнили спочатку з посади начальника дільниці, а потім попросили і з заводу. Він так і не зміг перебороти себе, змиритися з тим, що сталося, й розпочати нове життя. Під час горбачовської перебудови, щойно дозволили приватний бізнес, кинувся організовувати один із перших в області кооперативів, та ні колишнього комсомольського завзяття, ні здоров‘я вже не було, й він закінчив земний шлях, наклавши на себе руки на дачі.

Звичайно, Пантелійович нічого не приховував від партії, та все ж переживав, бо якщо особливим було ставлення до дітей ворогів народу, то чому ж воно не могло бути таким і до їхніх онуків. Так і жив роками, десятиліттями, почуваючись винним, хоч насправді нічим і ні перед ким не завинив (окрім своєї Ольги Никанорівни, але то вже інша історія), а дізнавшись, що його дід Антон ніякий не ворог народу, і пов‘язані з цим хвилювання й переживання були марними, Пантелійович не знав як бути – обурюватися чи радіти. В душі відчувалася якась порожнеча, адже була проблема, був камінь, що тиснув на тебе постійно, а тут раптом усе те зникло, настало таке полегшення, неначе ти переборов земне тяжіння. І тоді він згадав бабцю Дусю, котра не скаржилася на долю, не кляла тих, хто забрав у неї коханого чоловіка. Вона жила спогадами про найкращі хвилини свого минулого, щоденними турботами, усвідомлюючи, очевидно, що є обставини, перед якими людина безсила, щоб вона не робила, яких би зусиль не докладала.

Така позиція цілком влаш-товувала Пантелійовича, тим паче, що й обставини були вагомими, і йому ставало легше. Однак, коли на прохання Пантелійовича прокурор області, котрий мешкав в одному з Пантелійовичем домі, загалом непогана людина, повідомив, що справу з архіву вийнято й з нею можна познайомитися, суперечливі відчуття полонили його: і хотілося, і водночас було боязко брати в руки ту кількасторінкову справу – а раптом його дід і справді вчинив щось вороже? Відлягло, коли очі вихопили слова «розповідав анекдоти», «розмовами відволікав колгоспників від виконання виробничих завдань»… Як випливало з анонімки, акуратно підшитої до справи, Антон Макарович Усенко, дід Пантелійовича по материній лінії, був тією людиною, до якої тягнулися односельці. Його майстерня ніколи не пустувала, там обговорювалися найважливіші події, й начальству це не подобалося, воно ревнувало, заздрило, підозрювало. Пантелійович не виключає, що те начальство й удалося до анонімки, аби тільки позбутися авторитетної й популярної в селі людини.

– Направляємо справу до суду на перегляд, – повідомив прокурор області, коли Пантелійович закінчив читати. – Безглуздішого звинувачення я ще не зустрічав.

Суд, як і передбачав прокурор, звинувачення з діда Антона «за відсутністю в діях складу злочину» зняв, і
нарешті Пантелійович міг поділитися з товаришами таємницею, про яку мовчав стільки років. Ніхто йому не дорікав, навпаки, хто знав – співчував, і тепер ось – треба ж бути таким підлим! – Дрозденко ухопився за цей факт, аби вкотре дискредитувати товариша Сталіна. Тішило тільки те, що його, а не Дрозденка, обрано зараз для такої важливої історичної розмови.
– Це не той випадок, коли можна сказати: ліс рубають – тріски летять, – продовжив Йосип Віссаріонович після паузи. – Ми не рубали «ліс» заради задоволення і тим більше… заради помсти. Нам потрібні були вірні і стійкі, готові до будь-яких випробувань громадяни. І зробити їх такими за короткий термін у голій і босій країні міг тільки страх. Страх за себе, за рідних і близьких. Це дуже сильний стимулятор. Він спочатку паралізує, а потім мобілізує. Його недолік – «тріски». Але хтось мав стати тими «трісками», щоб інші боялися. До слова, жертв на місцях товариш Сталін не обирав. Скажу навіть більше: мене самого дивував ентузіазм, із яким організовувалися чистки в республіках.

Контрольні цифри там збільшували з власної ініціативи в кілька разів, і нам залишалося тільки схвалювати їх... Пригадую, була у вас, в Україні, така собі комсомолка Шишакова, про яку говорили як про психічно хвору людину.

Валерій М'ятович
Далі буде